«З окупованого Криму виїжджала із валізою і котом»

Історія Лариси Бандури, солдата зенітного ракетного дивізіону

«З окупованого Криму виїжджала із валізою і котом»
Лариса Бандура

Ось уже три місяці в зоні проведення антитерористичної операції виконує свої службові обов’язки механік-радіотелеграфіст радіостанції вузла зв’язку зенітного ракетного дивізіону з’єднання зенітних ракетних військ Повітряних Сил Збройних Сил України, що дислокується на Галичині, старший солдат військової служби за контрактом Лариса Бандура. Для неї ця війна, як і для шести тисяч інших українських військовослужбовців, які майже два роки тому вийшли на материк з окупованого Криму, має особливе значення. Адже війна на Донбасі для кожного українського кримчанина – перший етап на шляху до визволення анексованого Росією півострова. Боронячи українську землю на своєму місці, у силу своїх можливостей, ця жінка робить все від неї залежне, аби наблизити довгоочікуваний мир і возз’єднання українських земель.

Лариса Михайлівна служить у Збройних Силах України 16 років. Вона не є представницею військової династії і в армії радше від безвиході, ніж за покликом серця.

Знайомство з армією

Лариса народилася й виросла на Волині – у селі Дубечне Старовижівського району. Тут і середню школу закінчила, звідси і пішла «в люди».

У Львові дівчина закінчила Український державний лісотехнічний університет, отримавши фах інженера лісового господарства. Та, вийшовши заміж за військового, опинилася у лісі, під Кам’янка-Бузькою, де дислокувався зенітний ракетний дивізіон, у якому проходив службу чоловік. Влаштуватись на роботу за фахом не змогла – не було поблизу вакансій. Тож, зваживши всі «за» і «проти», молода жінка уклала контракт про проходження військової служби й замість сукні і босоніжок одягнула камуфльований однострій і берці.

Після місяця навчання у зенітній ракетній частині, що дислокувалася в Євпаторії, Лариса Бандура повернулася до Кам’янка-Бузької на посаду оператора командного пункту зенітного ракетного комплексу С-200, на якій проходила службу протягом восьми років – з 2000 до 2008 р.

«З нашого дивізіону присязі не зрадили лише троє»

Лариса з дитинства любить море. Тож і жити, і служити їй хотілося саме там, на морському узбережжі. У 2008 році командування задовольнило рапорт старшого солдата Лариси Бандури й перевело її для подальшого проходження служби до Євпаторії – до того самого «буковського» полку, де вісім років тому вона проходила первинну військову підготовку.

Разом із п’ятнадцятирічною донькою Ольгою жінка переїхала до Криму й продовжила службу вже там, у тактичній групі «Крим». В одному з підрозділів зенітного ракетного полку старший солдат Лариса Бандура обійняла посаду механіка-радіотелеграфіста радіостанції.

Трохи більше п’яти років продовжувалася для мами й доньки кримська ідилія, доки в останні лютневі дні 2014 року на півострів без запрошення не завітали путінські зелені чоловічки.

Для євпаторійських вартових неба анексія Криму розпочалася 28 лютого. Наступний день, 1 березня, для полку був святковим – День частини, тож передсвятковий день був скорочений. Незадовго до закінчення робочого дня, десь в обід, черговому частини зателефонував черговий командного пункту – поблизу КП з’явилася машина. Командир полку полковник Андрій Матвієнко терміново виїхав на КП. Згодом інша машина з’явилася ще десь біля частини. У машинах знаходилися невідомі люди у ще тоді невідомих українським військовим російських камуфляжах «Флора» та без будь-яких розпізнавальних знаків. Вони пояснили мету свого прибуття, як «захист від радикально налаштованих представників місцевого населення». Представилися вони, як офіцери Чорноморського флоту Росії «майор Коля» та «майор Сергій». Запропонували організувати спільне бойове чергування, та командир 55-го зенітного ракетного полку відповів відмовою.

Загалом поблизу частини того дня було помічено близько 40 озброєних людей у формі без знаків розрізнення. Але тоді нікому навіть на думку не спало, що з цим можуть бути пов’язані бодай якісь проблеми – скорочений передсвятковий робочий день добіг кінця, і військовослужбовці, які не були задіяні у черговій службі, розійшлися по домівках. В основному – по орендованих квартирах, як і Лариса Михайлівна. А в понеділок на КПП частини їх зустріли озброєні чужинці.

Згодом в інтерв’ю українським журналістам командир полка розповідав, що вже в суботу, 1 березня, невідомі увірвалися на командний пункт частини та знищили кабелі зв’язку. Казарму з кімнатою зберігання зброї українські військовослужбовці встигли забарикадувати.

Біля воріт частини 3 березня почали мітингувати завезені з Росії «активісти» та підбурювані ними представники місцевого населення.

«Армія за народом! Крим та Росія – разом!» – скандували вони.

Та далеко не всі кримчани були прихильниками «русского мира». Про це яскраво свідчить випадок, про який розповіла старший солдат Лариса Бандура. За кілька днів після початку блокади частини вона йшла вулицями міста у формі, і якась жіночка запитала її: «Як там наші, тримаються?», на що Лариса відповіла також питанням: «А «наші» – це хто?». Відповідь вона запам’ятала добре: «Наші – українці!».

Весь час блокади частини українські військовослужбовці несли службу. Додому ходили вже, щоправда, не через КПП, а через діру в паркані – так було спокійніше.

У вівторок, 4 березня, коли «Гоблін» – самопроголошений прем’єр-міністр Криму Сергій Аксьонов, колись відрахований перед самим випуском з Сімферопольського вищого військово-політичного училища, оголосив, що всі військовослужбовці в Криму підкорилися новій владі, до зенітного ракетного полку прибуло вже декілька сотень озброєних російських військових. Як розповідав у ті дні полковник Матвієнко, вони вже не приховували приналежність до російської армії – всі були з відповідними шевронами. Командував росіянами полковник Дятлов. Вони вимагали від українського полковника погодитися на спільне бойове чергування, але на той момент командир полку ще чинив словесний опір – мовляв, як він може на таке погодитися, коли в нього – зенітні ракетні комплекси «Бук-М1» і хтозна, куди можуть росіяни спрямувати його ракети.

На питання журналістів, чи правда, що частина військовослужбовців його полку присягнули на вірність Росії, полковник обурено заявив тоді:

«Ми присягали Радянському Союзу. Коли його не стало, присягнули українському народу. І втретє присягати не збираємось». Однак склалось інакше.

Декілька разів частину штурмували люди в цивільному. Згодом з Владикавказу приїхали російські зенітники, аби заступити на бойове чергування на нашій техніці. Зробити це їм не дали. Тоді не дали.

Забарикадувалися. Числа 10-го зброю здали на склад – аби «запобігти провокаціям». Далі – ще більше. «Відважний» комполку написав листа Аксьонову, в якому, у відповідь на ультиматум з боку самопроголошеної кримської влади, писав, що зброю частина не здасть та попереджав: «У разі прийняття Вами рішення заволодіти зброєю силовими методами, просимо вас вжити заходів щодо евакуації мешканців м. Євпаторії та навколишніх сіл у зв’язку з небезпекою можливості вибуху великої кількості вибухонебезпечних речовин, що зберігаються на складах військової частини». Тобто, 11 березня Матвієнко погрожував Аксьонову підірвати склади з озброєнням та боєприпасами! А 21 березня він зібрав особовий склад полку й сказав:

«У вас є 15 хвилин на прийняття рішення. Якщо хочете знати мою думку, то я залишаюся в РФ!».

Ось таким «патріотом», який «не присягатиме втретє» виявився командир, а з ним – і більша частина особового складу полку. У частині, 70% особового складу якої були місцевими, рішення зрадити Батьківщині прийняло 85% – з 380 військовослужбовців на Велику землю вийшло близько 60 на чолі з начальником штабу полку підполковником Олексієм Цукановим. Сьогодні полковник Цуканов командує полком, у якому проходить службу старший солдат Бандура в Стрию.

Звичайно, якби ті, хто, зрадивши Присязі, залишилися на півострові, знали би, чим все закінчиться, і що безкровна анексія Криму переросте у криваву й затяжну війну на Донбасі, можливо, відсоток зрадників був би й меншим, але тоді самі вони себе зрадниками не відчували. В основному залишалися через побут – хтось встиг отримати житло на півострові, хтось тут одружився й мешкав у будинку чи квартирі своєї кримської родини.

Лариса Бандура напередодні анексії півострову, 22 лютого отримала ордер на затишну квартиру в Саках, там почали робити косметичний ремонт, і вже 16 березня вона могла заселитись у нове житло. Але вона відмовилась. Не маючи житла тоді, вона немає його й зараз. Але про свій вибір не шкодує.

Із дивізіону, в якому проходила службу Лариса Михайлівна, вийшло лише троє контрактників на чолі з самим командиром дивізіону. До того часу Лариса відправила доньку Ольгу до тата у Львів, а речі переслала знайомим у Кривий Ріг. Тож їхала майже без нічого – з собою мала кота та дорожню сумку. Дивним, незвичним і навіть диким для українських військовослужбовців було, коли у Джанкої їх перевіряли російські митники. Та нічого, виїхали з півострова на материк без перешкод. Прибули до столиці, а вже там отримали призначення. Ларису відіслали служити до Стрия.

Захід і схід «солдата Джейн»

На материку Лариса Бандура продовжила службу у Стрийському зенітному ракетному полку. Її донька продовжувала навчатися у Києві, в Національному лінгвістичному університеті, тільки перевелася на заочне відділення. Вона – студентка випускного, 5-го курсу, вивчає англійську й іспанську філологію.

«Прийняли нас на новому місці чудово, – розповідає Лариса. – Думали, приїдуть з Криму російськомовні військові, а тут – я, західнячка! Місцеві нам допомагали влаштуватися, так що переїзд для нас пройшов, за великим рахунком, безболісно. Єдине – погано, що у Збройних Силах України чомусь не виплачують компенсацію за оренду житла контрактникам – начебто, в основному служити за контрактом ідуть місцеві, але ж – це далеко не так! З житлом – найважче, за оренду доводилося віддавати половину зарплати».

Півтора року прослужила старший солдат Бандура у мирному, західному регіоні України, а потім почала бомбардувати командування рапортами про відрядження до зони проведення антитерористичної операції. 9 грудня 2015 року вона прибула до підрозділу, що знаходиться на бойовому чергуванні на півдні Донеччини. Із заходу – на схід.

На фронті Лариса Бандура є також і санінструктором

«Зараз у нас досить спокійно, – говорить механік-радіотелеграфіст, яка крім цього є у підрозділі й позаштатним санінструктором, і діловодом, і просто господинею у господарстві дивізіону. – Втім, ми завжди напоготові!»

Тут, на Донбасі, жінка вперше у житті купалася на Водохреща, або, як більше кажуть на Західній Україні, на Йордана. Вперше, і одразу – в морі, яке вона так полюбила ще із життя у Криму.

У зоні АТО старший солдат Лариса Бандура проходить в окремому зенітному ракетному дивізіоні, яким командує підполковник Петро Кушик.

«Лариса Михайлівна – це справжній солдат Джейн, – каже про підлеглу Петро Осипович. – Їй можна доручити будь-яке завдання. При цьому людина готова вчитися чогось нового».

АТО – не Крим, операція триває, тож детальніше про неї та участь у ній старшого солдата служби за контрактом Ларису Бандуру можна буде розповісти потім, уже після її завершення. А поки що старший солдат виконує свої обов’язки, сумлінно служить та готується до ротації, яка відбудеться після 9 березня. Після кількох місяців служби на передовій вона нарешті побачить свою доньку.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук