«На війні потрібно забути про страх»
Суспільство

«На війні потрібно забути про страх»

Історія Тараса Личка, бійця 80-ї аеромобільної бригади

Сніжанна Беляєва, 26 лютого 2016 2178 0
Тарас Личко (посередині) разом із товаришами по службі

Боєць 80-ї аеромобільної бригади львів’янин Тарас Личко пішов на війну відразу після Революції Гідності. Йому 42 роки. Разом зі своєю донькою він пройшов усі випробування Майдану, а потім, відчуваючи обов’язок захистити країну від окупанта, пішов до війська. У 2014 році він захищав Луганський аеропорт, був в одному з літаків, які транспортували на летовище десантників. 14 червня літак, в якому перебував Тарас Личко та його товариші зумів приземлитись у Луганську. Наступний літак збили терористи. Тарас погодився розповісти ZAXID.NET свою історію.

Тарас Личко на Майдані Незалежності під час Революції Гідності

Мій шлях боротьби в АТО починається ще з Майдану. Простоявши там до кінця, в квітні 2014 я приєднався добровольцем до 80-ї львівської аеромобільної бригади. Спочатку воював під Слов’янськом, проте пізніше всю нашу бригаду перевезли в табір АТО у Запорізьку область. Ніхто не розумів, чому нас забрали зі Слов’янська. Перше, що спадало на думку, це ротація або відпочинок, проте нас привезли для чогось набагато серйознішого – оборони аеропорту. Ми з бійцями були дуже обідрані, не мали належного одягу та взуття. Нам дуже пощастило, коли саме в той час до нас приїхали волонтери і привезли нову форму, адже стара вже давно зносилась.

На передових позиціях у зоні АТО

Командир бригади наказав запастися боєкомплектами і дістатися Харківської області, звідти ми мали летіти в аеропорт. Нас всіх завантажили у три великих пасажирських літаки, до складу яких входили дві бойові машини. В той час коли ми летіли, аеропорт вже дуже щільно обстрілювався, тому посадкові вогні не запалювали. Ми тричі заходили на посадку, проте приземлитися так і не вдалося. Наш командир був дуже стурбований, він єдиний тоді знав, що є можливість потрапити під обстріл ворожих зенітно-ракетних військ. Бійцям він цього не розповідав, щоб зайвий раз не піднімати паніку. В цей день ми приземлилися в Запорізькій області у місті Мелітополі. Це була 5 ранку. Ми сіли у машини, і поїхали в підсобні приміщення. Нам повідомивши, що здійснювати політ будемо аж ввечері. Пам’ятаю, як сильно я тоді хотів відпочити, проте так і не зміг. Вилітали ми зранку, і на цей раз успішно приземлилися. Зразу за нами, летіли ті ж самі літаки з 25 бригадою дніпропетровських десантників. Один літак приземлився, а другий був збитий. Хлопці, які стояли в нічній варті в аеропорту бачили спалах в небі при посадці, всіх бійців одразу підняли по тривозі, склали групу тих, хто мав їхати за межі аеропорту. До цього часу за територію аеропорту ще ніхто не виїжджав. Для виїзду знадобилися 5 бойових машин, і одна бортова машина, в разі якщо ми знайдемо тіла загиблих. Ми були в бойовій готовності, та чекали розвідки, бо весь аеропорт був замінований і ми також були в оточені. Проте вибору не було, потрібно було рухатися на пошуки своїх побратимів.

Тарас Личко під час захисту Луганського аеропорту

Поки я не потрапив сюди, дуже боявся мертвих. З цієї війни я назавжди запам’ятаю два найжахливіші моменти: відірвана рука бійця, яка зацепеніла. Я подумав, що напевно він був ще живий під час вибуху, але вже усвідомлював, що помирає. Ще одне жахливе видовище, це людський відбиток тіла на землі, від якого не залишилося навіть попелу.  Залишилася тільки металічна каска, і в ній м’якоть, як рештки від голови. Повсюди був запах обгорілого людського тіла, його не можна було переплутати з чимось іншим. Багато молодих бійців просто не могли ці людські рештки збирати. Не через відразу, а через психологічні чинники.  Ми складали залишки тіла в машину, десь знайшли чиюсь руку, десь ногу, і все це несли на одну купу. Я казав командиру закопати ті тіла, адже краще б вони зберігалися в землі, ніж при 40 градусній температурі. Це було жахливе видовище. Майже тиждень тіла залишалися у машині. А потім по черзі треба було біля них чергувати. Запах, який від них доносився був просто нестерпний. Проте я чітко усвідомлював, що також міг бути на їхньому місці. Я намагався перебороти в собі цей страх, бо як-то кажуть, є брати по плоті, є по крові, а є брати по духу. Саме ці бійці були мені братами по духу. Хтось був рідний як брат, а хтось як близька людина.

Тарас Личко (праворуч)

В аеропорту кожен мав місію і чітку мету, якої потрібно було дотримуватися. Після страшних пошуків тіл загиблих воїнів, наступним кроком було перекриття кордону і Краснодонської траси, через яку велося постачання зброєю бойовиків. Це завдання було неможливо виконати, оскільки одна рота чисельністю 55 військовослужбовців була не в силі протидіяти танкам.

На війні дуже багато залежить від офіцера. Якщо він показує свою хоробрість та витримку, то бійцю стає нестрашно йти з таким офіцером на смерть. Утой час багато офіцерів навмисне стріляли з автомата у колеса своєї техніки, деякі танкісти спеціально виводили з ладу бойові частини в танку, щоб була причина не воювати. Я їх розумію, бо люди, які до цього не бачили смерті, коли бачать, що поруч гинуть рідні не можуть цього пережити. Найгірше на війні це паніка і страх. Ви думаєте мені не було страшно, я не мав права показати свій страх перед молодими бійцями, яким по 18-20 років. У них не було жодного військового досвіду. Половина з них автомат у руках тримали лише раз перед присягою і робили по 15-20 пострілів. Це просто діти. У них, як і в кожній людині, присутній страх. Але дуже важливо, щоб цей страх був контрольований тобою, а не контролював тебе. Бо страх – це самозбереження життя. І саме служба в армії повинна вчити бороти його, вселяти в них впевненість. Сьогоднішня армія, якій 20 років, не вихована на ідеології патріотизму. Якщо цей патріотизм буде у нас, то якою б чисельність ворога не була, ми зможемо його побороти.  Важливо, щоб людина, яка бере на себе відповідальність за долю народу, відчувала в собі того воїна, щоб була переконана, що дійсно цей шлях зможе пройти. Страх смерті може подолати лиш та людина, яка сильна духом. Мені пригадалися такі слова: «Сила волі духу до свободи, сильніша за ядерну зброю». Це означає, що коли в людини є дух до того свобідного життя, то вона здатна все у собі перебороти.

Нещодавно ми вшановували пам'ять Небесної Сотні, але для мене – це не є день жалоби, для мене – це перемога. Вони загинули, але своєю смертю вони перемогли. Вони своєю смертю подарували нам шанс вибороти для себе свободу, бути вільним народом.

Тарас Личко з волонтерами

Війна – це не лише щось постійно чорне. Там є також і біле, є не лише ворог, а й друг, з яким ти ділиш останній ковток води. До речі, в Луганському аеропорту, вода була дуже обмежена. Заступаючи на бойовий пост, ми брали з собою лише 1,5 літра, враховуючи, що температура на дворі була сорок градусів. На війні речі сприймаються зовсім інше, ніж в повсякденному житті. Ми робимо постійні проблеми через дрібниці, не розуміючи, що все це – другорядне в нашому житті. Найголовніше, коли ти стоїш на двох ногах, і радієш сонцю, яке зійшло. 

Усі фото Тараса Личка

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук