Здався нам той Хелловін

Нам занадто подобається засмак Різдвяних свят, тому й починаємо святкувати ще за тиждень до Різдва Христового. А «козі» призначаємо роль ситуативної попутниці й водимо її прокуреними генделиками аж до Хелловіна…

Завжди мене дивувало власне роздратування зі святкування на українських теренах шабашу з назвою Хелловін напередодні католицького Дня всіх святих. І аж оце щойно, мов до жирафи по довгій шиї, нарешті таки дійшло, що свято це з традиційною переберією, культом печі, вогню, зерна, згадуванням душ померлих - це, мов вивернута навспак наша українська Маланка. Або ж її дзеркальне відображення. Крім того, це свято вправно заповнює нішу, яка поволі звільняється завдяки нашій широкій і розхристаній натурі.

Похмурий Хелловін, як і насаджений нам праобраз зловісного колись Діда Мороза, належить давнім кельтам. Перехід до зими вважався у них початком нового року. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада люди зустрічалися зі злими потойбічними силами і всіляко намагалися їм догодити. Гарбузяна «голова» на патику - найпромовистіший тому доказ, відгомін моторошних треб.

Традиції відзначати це поганське свято (колись воно мало назву Самейн) неможливо було позбутися, тому 835 року католицька церква в особі Папи Римського Григорія IV вирішила його «християнізувати», призначивши на 1 листопада день поминання померлих. Хоч, погодьтеся, поминки після такого нестримного карнавалу нечистої сили мають дещо дивний і своєрідний вигляд.

У нас 13 січня є днем преподобної Меланії. Хоча маланкування - веселий, розхристаний маскарад напередодні «старого» Нового року - язик не повернеться назвати вшануванням святої. Та й поведінка святого Василя, що днем на його честь завжди починався Новий рік, в українській обрядовій традиції аж ніяк не скидається на поведінку аскетичного стриманого християнина. Пліч-о-пліч із Маланкою Василь веде за собою в новий рік цілу зграю добряче розговілих після Різдвяного посту й заохочених святкуванням власне Різдва людей та ще й перебраних (у сенсі - ряжених J), вимащених крейдою, сажею, обвішаних дзвіночками, пацьорками, в масках, верескливих, захланних, бешкетних. А за ними ще й «козу» «кіт» веде: «Мняву, мняву, дайте сала, щоб коза брикала!».

На Західній Україні люди кажуть, що свято Маланки і Василя переслідувалося як за Польщі, так і за совєтів. В незалежній Україні унікальна й життєрадісна традиція маланкування теж не сказати, щоб бурхливо відроджувалась. Нам із вами занадто подобається засмак Різдвяних свят. Тому ми не витримуємо і  починаємо святкувати ще за тиждень до Різдва Христового. Зрештою занадто «змучуємось нарзаном» і поквапно знімаємо з Різдвяних столів килими із рештками куті, та з полегшенням кидаємося до запорохнявілих за свята моніторів офісних комп'ютерів. А «козі» призначаємо роль ситуативної попутниці й постановляємо водити її прокуреними генделиками протягом наступного року аж до самісінького Хелловіна, що він хоч і викликає в декого з нас непевність і роздратування, та з іншого боку - підсвідомо тішить. Бо українська натура прагне законних переберій, яких недоотримала через власну нестримну й неприборкану широту.

Та попри святкувальні відходняки й завали відкладеної роботи чи занедбаних обов'язків безліч українців на Заході та на Сході ховатимуть у шухлядах солодощі, дрібні гривневі купюри (а деякі юристи, може й долари) і чекатимуть на порозі своїх домівок як не галасливу й щодалі рідкіснішу ватагу маланкувальників, то хоча б хлопчаків-засівальників. Чекатимуть, щоб, замружившись, відчути на своїх руках і обличчі зливу золотих зернинок. Відчути їх так само радісно і піднесено, як за кілька днів відчуватимуть на своєму обличчі крижану Йорданську воду.  

Сію, вію, посіваю, з Новим Роком поздоровляю.

На щастя, на здоров'я та на Новий рік,

Щоб уродило краще, як торік, -

Жито, пшениця і всяка пашниця,

Коноплі під стелю на велику куделю.

Будьте здорові з Новим Роком та з Василем.

Дай Боже!