Жертовність у давньому Львові

Жертовність, меценатство, загалом харитативна діяльність є одним із наріжних каменів європейських цінностей, колискою яких у давнину був Львів. Про це ми з вами вже частково згадували нещодавно, а нині хотілося б поговорити про це трохи детальніше, бо в часі війни ця тема є надзвичайно актуальною.

Жертовність громадян давнього Львова від найбагатших до найбідніших була повсюдним явищем і ґрунтувалася на міцній вірі Христовій, найголовнішій духовній засаді європейськості. Святе Письмо, ця Книга Книг, була основою основ звичаїв, побутової моралі, світосприйняття, усіх засад життя середньовічного європейця, громадянина полісу. Погортавши документи минувшини, ми знайдемо такі приклади високої моралі, людяності, справжньої шляхетності і непохитної честі, які годі відшукати у наші, як ми вважаємо, цивілізовані часи.

Святе Письмо проникало в усі закутки душі середньовічної людини, нагадувало їй, що життя у цьому світі є хистким, примарним, скороминучим, що вкрай нерозумно «складати собі скарби на землі, де нищить їх міль та іржа», що людина завбачлива передовсім повинна «шукати Царства Божого і правди його, а все решта додасться їй». І як той мудрий чоловік, котрий, довідавшись, що у полі захований великий скарб, продає свій дім і все майно своє і купує цю ділянку, так і усі помисли кожної людини повинні бути спрямовані на осягнення Божої Благодаті, бо це найвища духовна цінність, набагато важливіша від усього матеріального на цій Землі. Звідси численні приклади жертовності, доброчинності, опіки над бідними, хворими, немічними, каліками, сиротами, удовами, якими буквально рясніють ті часи.

З німцями у Львові були пов’язані майже всі європейські цивілізаційні нововведення, і ось 1377 року вони на гроші жертводавців, здебільшого купців, заснували в місті перший шпиталь під відозвою святої Єлизавети, забезпечивши його належним фондом на утримання старих і немічних. А 1406 року райця Леонард подарував цьому шпиталеві свій дім і все нерухоме майно на утримання убогих і хворих. Як, виявляється, доволі легко можна було віддати свій дім і все майно для бідних.

Пожертви на храми у давньому Львові були річчю абсолютно звичною і при складанні заповіту, і за життя. Деколи парафіяни офірували на це все своє майно. 1485 року донька багатого містянина Мейзеля на будівництво і покриття Катедри «пожертвувала всі свої гроші у райців складені і 50 гривень, також перли усі свої більші й менші і срібла усілякі».

Засновниця костелу святої Софії Софія Ганзльова прославилася як одна з найвизначніших у Львові кінця XVI століття меценаток-добродійок Церкви й бідних людей. Вона допомагала нужденним, вдовам, сиротам, витягувала боржників із в’язниці. Офірувавши всі свої статки шпиталю Святого Духа, останні десять років свого життя вона провела в монастирській келії.

Харитативна діяльність у ті часи стосувалася не лише церкви, а й освіти. У 1564 році Львівська міська рада утримувала своїм коштом одного чи двох юнаків у Краківській академії, які відзначилися успіхами у навчанні, видаючи на них щороку по десять золотих. 1616 року побожний священник Адам Лаврентій Лоєцький фундував стипендію з відсотків від суми 1700 золотих для двох убогих львівських юнаків, які б могли присвятити себе науці в Краківській академії. А священники тоді не були надто заможними, про що свідчить запис про те, що окрім своєї основної діяльності, «піп Симон заробляв іще кравецтвом».

Львівська Латинська катедра бачила у своїй історії неодноразові приклади справжньої жертовності своїх архієпископів. Так римо-католицький архієпископ Бернардин (помер 1539 року), як свідчить хроніка, за життя «власним коштом вкрив Катедру після пожежі і наказав вилити великий дзвін на вежу собору». 1669 року львівський архієпископ Ян Лавровський власним коштом фундував для Катедри великий орган, а 1835 року орган було фондовано коштом священника Якуба Бема.

Та найбільшим жертводавцем Латинської катедри у Львові був архієпископ Вацлав Єронім Сєраковський, який вступив на свою посаду 1760 року і отримав храм в досить жалюгідному стані. Готичний костел XV століття хилився до занепаду, дах був пошкоджений, дерево прогнило, дощі й вітри через склепіння проникали досередини, надмірна вологість нищила стіни. Міська влада і попередники Сєраковського не надто опікувалися Катедрою, що занепадала. І тоді архієпископ замислив грандіозний план реконструкції храму у стилі бароко, і для цієї мети він упродовж наступних двадцяти років свого життя віддав усе, що тільки можна було віддати.

Реконструкція вимагала талановитих майстрів, цінних матеріалів і, зрозуміло, великих коштів. Вацлав Сєраковський для шляхетної мети спрямував панщину своїх столових маєтків, кошти від заповітів, пожертви деканів, усі прибутки зі своїх сіл Оброшина, Ставчан, Рясної Польської і Руської. Коли закінчилися гроші, аристократ і поціновувач старовинних вин, спустошивши підвали, розпродав усю свою львівську винну колекцію. Та коштів і далі бракувало. Тоді архієпископ виставив на продаж свої парадні соболині хутра, одне з яких коштувало неймовірну на той час суму – дві тисячі золотих. Мало було надії, що знайдеться така багата й розкішна особа, яка змогла б дозволити собі їх купити, але таки знайшовся покупець.

Гроші йшли на будівництво нового храму, неначе у прірву. Тоді Сєраковський згадав про свою улюблену золоту, оздоблену коштовним камінням табакерку, за нею з молотка пішов особливо дорогий для нього подарунок видатного письменника і діяча церкви Іґнаци Красіцького – золотий перстень із гравірованим оніксом. Останнім пішло з молотка столове срібло архієпископа… Та будівництво вимагало все нових і нових коштів. Найповажніша особа у місті, сенатор, другий у королівстві церковний діяч після глави Католицької церкви – примаса оббивав пороги усіх можливих лихварів, аби взяти кредит, але ці двері перед архієпископом були зачинені – ніхто не хотів давати йому нових кредитів, доки не були погашені старі.

Становище врятувала шляхетна вірменка – дружина президента нації та знаменитого купця Августиновича. На надані нею під чесне слово, без будь-якої застави гроші реконструкція Катедри пішла далі і врешті була успішно завершена. Майже одночасно із завершенням головного храму міста завершився й земний шлях Вацлава Єроніма Сєраковського. Згідно з його заповітом, архієпископа поховали у Катедрі, де є його нагробок, а 15 грудня 1780 року його серце спочило у львівському костелі Марії Сніжної на Галицькому передмісті.

Люди, які виросли в радянську тоталітарну епоху, навіть доволі освічені, до початку 1990-их років ніколи не чули слова «хоспіс», бо в «найгуманнішій державі світу» СРСР не було ані невиліковно хворих людей, ані жодних пандусів, ані сурдоперекладу. Та й тепер у сучасній Україні ставлення до людей з особливими потребами, м’яко кажучи, дуже далеке від ідеалу. А в «темному Середньовіччі», починаючи з ранніх середніх віків, вже були хоспіси, і невиліковна, приречена на смерть фатальною хворобою людина, могла там по-людському завершити своє життя в оточенні чуйних монахів, які виконували функцію медиків. У давньому Львова кожна конфесія мала такі шпиталі і ченців, які опікувалися невиліковно хворими.

Львівський радник Ян-Антоній Лукевич на початку XIX століття увесь свій спадок заповів костелу святої Софії для опіки над дівчатами-сиротами і надання їм при одруженні посагу з цих грошей.

Польський магнат українського походження Володимир Дідушицький 1880 року подарував місту найбагатший у Східній Європі Львівський природничий музей, будівлю для якого і всі експонати були придбані на його гроші. На додачу граф забезпечив фінансування музею на багато років наперед. Палац графів Дідушицьких на вулиці Курковій до приходу радянський військ до Львова був відчинений щодня для публічного огляду колекції образотворчого мистецтва, розміщеної у його залах, також львів’яни могли безкоштовно користуватися величезною і цінною бібліотекою палацу.

Власник ресторану на вулиці Шевській Михайло Тепфер був неабияким меценатом мистецтв, фінансово підтримував молодих художників і письменників, а від’їжджаючи до Кракова, подарував Львівській галереї мистецтв свою велику колекцію образотворчого мистецтва, яку збирав упродовж усього свого життя.

Ми часто згадуємо, що митрополит Андрей Шептицький на початку XX століття подарував українському народові Національний музей, та рідко хто згадує, що розкішний палац Дуніковських був куплений для музею на графський спадок митрополита. Шептицький також купив у польського художника Яна Стики велику віллу з майстернею і подарував її українському художникові Олексі Новаківському. Особистий вклад найвизначнішого українського митрополита в розвиток української культури і мистецтва насправді неоціненний. Перелік шляхетних і жертовних людей австрійського періоду Львова невичерпний, і це були не лише магнати і графи.

Та й у міжвоєнний період у Львові харитативна діяльність була розвинута надзвичайно потужно. Зокрема, лічниця митрополита Шептицького надавала безкоштовне лікування не лише бідним українцям, а й євреям і полякам. Існувала величезна кількість усіляких фондів опіки над бідними, хворими, сиротами, удовами. Активну роботу провадив фонд, діяльність якого у наші часи здалася б напрочуд дивною, це був фонд опіки над молодими дівчатами, які з навколишніх сіл приїжджали до Львова, аби знайти роботу служниці, прибиральниці чи швачки. З фонду виділялися кошти на безкоштовне відвідування цими дівчатами кіно, театрів, музеїв, бібліотек, для них організовували різноманітні лекції та курси. Тогочасне суспільство турбувалося не лише про те, аби ці дівчата часом не схибили на якусь морально слизьку стежку, а й про те, щоби освітній та культурний рівень, навіть і найбідніших верств, був на належному рівні.

Наше сучасне прагнення до Європи неодмінно передбачає опанування нами європейських цінностей, однією з основ яких є харитативна діяльність, причому не на нашому звичному рівні – «про людське око» і задля суспільного резонансу, а в такому обсязі, як це було в давньому Львові і як це сьогодні є в цивілізованому світі.