Шляхетність європейського Львова

Гасло «Європа або смерть!» стає зараз для України все більш актуальним. Перефразовуючи сентенцію найбільшого російського шовініста Олександра Дугіна: «Росія буде або великою, або її не буде взагалі» (нині історичні терези явно схиляються до другого варіанту), можна сміливо твердити, що «Україна буде або європейською, або її не буде взагалі» (а тут вже найбільш імовірний перший варіант). Наші одвічні прагнення відстоювати нашу мову, культуру, звичаї, саму нашу ідентичність сьогодні, в часі війни, з математичною точністю екстраполюються на відстоювання європейських і євроатлантичних цінностей, тобто зміст глибинної української національної ідеї набирає форму європейськості, і ніколи в історії ці два поняття не були ще так тісно пов’язані між собою.

Сьогодні Україна перебуває на передньому краї захисту загальнолюдських цінностей проти нелюдських антицінностей Мордору. Європа vs Мордор – ось сутність цієї війни, і ми фактично не є новонаверненими європейцями, не є європейськими неофітами, бо, приміром, Львів (за підрахунками автора цього тексту) вже 614 років перебував в європейському економічному, культурному і духовному просторі, тобто впродовж століть був справжнісінькою Європою, і цей досвід неоціненний для України власне зараз.

Поряд із правовою державою і громадянським суспільством, основним маркером європейських цінностей є відсутність корупції, дехто навіть каже, що наша корупція страшніша від Путіна, бо як ніщо інше зближує нас із Мордором. Коли сьогодні дивишся на ці невимовні жахіття руйнувань і людських смертей, на цей невимовний героїзм українських вояків і українських волонтерів, мозок пронизує нав’язлива думка: «І невже після цього всього в Україні й далі будуть красти?!» (бо Захід обіцяє нам на повоєнну відбудову сотні мільярдів доларів). Якщо ми тотально не подолаємо нашу корупцію, то до Європи нам зась. Це, вочевидь, аксіома, і надзвичайно цікаво й корисно у цьому плані зазирнути в наше шляхетне європейське минуле, аби впевненіше прямувати у майбутнє.

Львівська міська хроніка сповіщає, що 1414 року міські лавники (судді) за величезні, як на той час, кошти – п’ятнадцять із половиною гривень придбали коштовну позолочену мідницю. За тодішнім звичаєм, після оголошення судового вироку судді на знак чистого й справедливого судочинства обмивали свої руки, а коштовно оздоблена мідниця була показником престижу судової влади у місті. Утім вказано, що мідницю купили з грошей, призначених на будівництво міських укріплень. Нашою сьогоднішньою мовою це називається нецільовим використанням бюджетних коштів. Але власне це було офіційно зафіксовано, бо чесність і прозорість були в ті часи незаперечними цнотами.

Корупція міської влади у давні часи теоретично могла мати набагато більше поле діяльності, аніж тепер. Львівська міська Рада, окрім усього іншого, роздавала міські ґрунти, здавала в оренду прибутки та міське майно, встановлювала мита, ціни на продукти споживання, затверджувала вибори цехмістра. Уявімо собі, якщо б нині наші міські чиновники до усіх важелів впливу, які вони мають у своєму розпорядженні, встановлювали б іще ціни на товари, мита, регулювали б діяльність промислових підприємств. Неважко припустити, яких би розмірів набрала б наша сьогоднішня і так неосяжна корупція.

Лавники і райці у давньому Львові, вступаючи на посаду, платили «офіційний хабар», тобто давали внесок (дар) у лавничу чи раєцьку касу, але це був давній звичай, і головне це робилося офіційно, і міська громада про це знала. Існував і давній звичай, що райцям, коли одружувалися їхні діти, з прибутків міста давали весільні подарунки готівкою. Доки місто перебувало у кращому стані, Колегія Сорока Мужів не заперечувала проти цих видатків, натомість у другій половині XVII століття, коли Львів зазнав лихої долі, мужі виступили проти цих данин, дозволивши в таких випадках видавати з каси лише по 60 золотих.

Приклад класичного «офіційного хабара», який фактично був подарунком, можемо побачити у міській хроніці під 1652 роком. Коли король Ян II Казимир прибув до Львова, на привітання місцеві русини дали йому 50 дукатів. А щоб отримати авдієнцію для вручення цього подарунка і вирішення з королем важливої справи щодо українських друкарень, «канцлерові дали 20 дукатів, секретареві – 4 дукати, Денгофові – 2 дукати, королівському писареві – 1 дукат». Існував також звичай дарування іноземними купцями містові через перекладача килима на знак власної гідності й поваги до міста.

Тобто корупція, яка існувала у давньому Львові, фактично не була корупцією, бо була цілковито прозорою і гласною. Те, що навіть не юридично, а звичаєво узаконено, не може вважатися злочином, натомість у нас сьогодні звичаєво узаконені лише балачки про існування страшенної корупції, про те, що це величезне зло, але про подолання цього зла реально навіть ніхто і не мріє.

Надзвичайно цікавий був у давнину принцип керування містом з боку бургомістра. Перші три місяці року Львовом керував бургомістр, призначений королем, наступні три місяці – бургомістр, обраний радою, ще наступні три – обраний громадою, і завершував рік знову бургомістр, призначений королем, однак не обов’язково той, який відкривав рік. Не виключено, що така шалена, на наш погляд, ротація бургомістрів могла бути запобіжником корупції. Але як блискуче ці бургомістри рядили містом! А в нас зараз така тягуча інертність в керівництві, що чиновник може роками «входити у курс справи», і деякі керівники, відбувши усю свою п’ятирічну каденцію, навіть не соромляться заявляти, що за цей час вони набули вже певних навичок і в наступній каденції зможуть працювати професійно і відповідально. Вищезгадана система керування давнім Львовом породжувала бургомістрів, які могли з перервами, деколи незначними, деколи в декілька років, займати цю посаду до десятка й більше разів.

Ще одна річ, яка нас надзвичайно здивує, це те, що у шляхетну давнину гроші й багатство не були критерієм суспільної переваги, натомість гідність і християнські цноти цінувалися понад усе. Справжня Європа завжди крокувала в ногу зі скромністю. У давньому Львові, судячи з міських актів, бути занадто багатим було просто не модно. І така мода панувала тоді в усій Європі під назвою законів боротьби з розкішшю. Так 1406 року рада міста Львова уклала з поспільством вількир (угоду) про те, що «1) жоден містянин чи чужий купець (гість), що перебуває у місті, не може влаштовувати бенкетів і учт, на яких би було більше, аніж шістнадцять гостей обох статей, і може подавати лише чотири страви або полумиски під загрозою чотирьох гривень; 2) пані, тобто жінки, які чекають пологів, не можуть давати учт іншим жінками під загрозою однієї гривні, їм, однак, можна сходитися, але без прийняття; 3) під такою ж карою їм при пологах не можна використовувати коштовних тканин, особливо камки (по-руському адамашок) для накриття ліжок».

Насправді важко це уявити, але найбільші можновладці Львова виявилися серед міських патриціїв найбіднішими. Неймовірно цікаву картину статків різних громад Львова та їхніх членів дає єдиний збережений документ такого штибу – список львівських містян, платників викупу під час облоги міста 1655 року з орієнтаційною оцінкою їхнього купецького капіталу.

94 представники «католицької нації», тобто німці, італійці, поляки загалом оцінені у суму 1 546 000 злотих, це в середньому 16 447 злотих на особу. Найбагатшим серед римо-католиків виявився Ян Аттельмаєр – 120 000 злотих, за ним ішов Андреус Аморетті – 80 000, далі Мартин Анчевський – 60 000, Станіслав Вільчек – 50 000, Бартоломей Зиморович і Валеріян Алембек – по 40 000, Ян Убальдіні – 15 000.

Статки 35 львівських вірмен оцінені у 1 200 000 злотих, це в середньому 34 286 злотих на особу. Найбагатшим вірменином і загалом найбагатшим громадянином Львова виявився Ян Вартерисович, він мав 600 000 злотих, його єдинокровний брат Івашко Торосович – 200 000.

17 представників українсько-грецької громади оцінені у 705 000 злотих, в середньому 41 471 злотий на особу. Найбагатшим православним виявився Іван Христофорович Мазаракі – 300 000 злотих, Степан Несторович мав 100 000, Федір Яневич 80 000, Василь Грегорович – 70 000, Михайло Сльозка – 30 000, Юрій Папара – 10 000.

Євреї в цей список не входили, бо тоді не платили викупу, але на думку польських істориків, найбагатші євреї були просто жебраками, порівняно навіть із найбіднішими римо-католиками.

Цікаво, що повновладні політичні й економічні господарі Львова – римо-католики, які встановлювали мита, тарифи, ціни на товари, регулювали діяльність цехів, контролювали всю торгівлю, будівництво, геть усе економічне життя міста, не допускаючи до цієї сфери жодного вірменина чи українця, не говорячи вже про євреїв, чомусь виявилися найбіднішими у вищевикладеному списку. Можна припустити, що вони навмисне «прибіднилися», аби менше платити викупу, але так можемо припускати лише ми, діти наскрізь шахрайської епохи, тоді ж містянські чесність і гонор були засадничими цінностями, і будь-яке шахрування подібного штибу було виключено майже повністю.

Отож, найбагатший на той час католик Ян Аттельмаєр мав статки у 5 разів (!) менші, аніж найбагатший вірменин Ян Вартерисович і у 2,5 разу менші, аніж найбагатший православний Іван Мазаракі, а пересічний багач православної громади був більше, аніж у 2,5 разу багатший від пересічного багача католика, а багаторічний, точніше багатодесятирічний бургомістр Львова Бартоломей Зиморович заледве входив до двадцятки львівських багатіїв.

Тут є над чим замислитись. Вочевидь, були історичні періоди, коли громадянська честь і гідність важили більше, аніж гроші, коли бути дуже багатим було справді «не модно». Це в нашу епоху фактичного торжества при владі людей, яких від поняття шляхетності відділяє прірва, гроші – це все, а якщо ти не маєш грошей, то ти ніхто. В патриціанську давнину було трохи не так. Зокрема, для справжнього християнина, стисло римо-католика, окрім того, що красти з міського бюджету було абсолютно неприпустимо, також і займатися лихварством було непрестижно, навіть ганебно, тому гроші під відсотки позичали здебільшого євреї, вірмени і греки (звідси й їхні великі статки). Католики ж воліли складати собі скарби не на землі, а «на небі, там де їх не знищить ані міль, ні іржа і де злодії не будуть підкопуватися», вони утворювали побожні банки на зразок Mons Pius (Гора Милосердя), де найбіднішим своїм співгромадянам надавали безвідсоткові (або за символічні відсотки) кредити у той час, коли лихварі здирали з людей по 30-40% і більше річних. Схожі банки мали також і львівські вірмени та євреї. Тоді у тренді були милосердя і благочинність, і на бідних, немічних і сиріт жертвували цілі маєтки.

І навіть, якщо чоловіки з міського патриціату не могли протистояти захопленню своїх прекрасних жінок і доньок наймоднішим вбранням і коштовними прикрасами, то неначе на покуту цього величезні кошти жертвувалися на освіту, діяльність шпиталів, на сиріт, на усіх бідних громадян міста. Харитативна діяльність нерідко досягала у Львові таких меж, що жертводавець віддавав на бідних і знедолених більшість свого маєтку, а то й цілий маєток, незважаючи та те, багатий він чи бідний. Таких прикладів в історії Львова надзвичайно багато.

Зрештою протестантизм зняв поняття гріха зі збагачення, і нині на цивілізованому Заході, на відміну від середньовіччя, модно бути фантастично багатим, але не менш модно бути й жертводавцем. І заради справедливості треба зазначити, що залишилися таки у сучасному світі справжні послідовники тих давніх жертводавців. Одні із найбагатших світу цього Білл Ґейтс і Ворен Бафіт половину своїх статків віддають на благодійність, а Бафіт, приміром, лише за один рік пожертвував 37 мільярдів доларів, що дорівнює півторарічному державному бюджету України. Натомість Марк Цукерберґ віддає на благочинність 99% акцій своєї компанії. Новітній фактично мультимільярдер Джеф Безос щомісяця виділяє на благочинність мільярд доларів.

У цьому контексті навіть непристойно згадувати наших українських «доброчинців» – мільярдерів і мільйонерів, для яких їхня копійчана «жертовність» – лише інформаційний привід для надання собі більшої суспільної й політичної ваги. До речі, від початку повномасштабної російсько-української війни наші мільярдери і мультимільйонери, сукупний капітал яких складає близько сорока мільярдів доларів, на ЗСУ та на інші воєнні чи гуманітарні потреби держави пожертвували заледве один відсоток від своїх статків.

Натомість прості українці нерідко віддають для перемоги останнє, селять безоплатно у своїх помешканнях тих, чиї домівки розбомбили орки, магазини одягу безкоштовно одягають біженців, у супермаркетах стоять візки з хлібом, де кожен потребуючий може взяти його собі безкоштовно. Таких прикладів зараз дуже багато. І в цей історичний момент в людях потужно пробиваються оті шляхетність і жертовність, які були притаманні нашим предкам у давнину, і це показник того, що ми врешті таки опановуємо ті європейські цінності, без яких Україна ніколи не буде справжньою Україною.