Анатомія «російської весни»
IQ

Анатомія «російської весни»

Грандіозний спектакль, зрежисований у Кремлі

Максим Віхров, 10 березня 2016 1

Два роки тому в південно-східних регіонах України почалася так звана «Русская весна», яка закінчилась проголошенням ЛНР та ДНР. Аналізуючи події тих буремних днів, стає очевидно, що це була операція для прикриття російського військового вторгнення. Натовпи з триколорами, загони «ополчення», погроми держустанов – усе це був грандіозний спектакль, зрежисований у Кремлі і розіграний під прямим керівництвом спецслужб.

«Русский мир», якого не було

Після подій весни 2014-го виникла ілюзія, що Донбас завжди був заповідником «русского мира». Але насправді станом на 2013 рік тамтешні проросійські сили були жалюгідним видовищем. З більш-менш помітних політичних сил на тому фланзі не залишилося нікого. Політична кар’єра Наталії Вітренко на той час уже давно і безславно закінчилася, а КПУ остаточно стала хвостом, яким виляла Партія регіонів.

Дрібні активісти штибу Губарєва чи Пургіна регулярно каталися на Селігер, у табори ЄСМ та подібні тусівки, де їх розробляли російські спецслужби. Пізніше на Луганщині почали працювати донські козаки отамана Козіцина та інші навколоправославні структури. Однак у політичному сенсі це була мишача метушня, непомітна для широкого загалу. Жоден із цих вождиків не мав ні суспільної підтримки, ні організаційних ресурсів для роботи з населенням.

В Луганську проросійським радикалам довелося йти під крило УПЦ МП, позаяк батюшкі завжди могли організувати масовку з парафіяльних жіночок. Тому раз на рік мешканці міста спостерігали за процесією у кількасот ряжених козаків та підстаркуватих жінок, які чалапали з корогвами і портретами убієнного царя. Офіційно це називалося хресною ходою, але на сайтах радикалів гордо іменувалося «Русским маршем».

Загалом місцеві мешканці і гадки не мали, що в Донбасі діють якісь проросійські радикали чи то пак сепаратисти. Політичне життя краю було повністю підпорядковане Партії регіонів, і населення це цілком влаштовувало. Регіоналів не любили, але сприймали їх як менше зло порівняно з «помаранчевими». А безславний крах режиму Ющенка лише підтвердив, що влада має належати «донецьким».

Від антимайдану до «ополчення»

Євромайдан на Донбасі передбачувано не сприйняли. Проте антимайдан був штучним явищем, яке виникло і розвивалося завдяки адміністративним зусиллям Партії регіонів. Переповідати, як формувалися загони антимайдану, немає сенсу – всі нюанси вербовки тітушок і люмпенізованої масовки давно розслідувані й описані. Висновок однозначний: це була імітація народного руху, проплачена та організована згори.

Більш цікаві процеси розгорталися на місцях. Настрашені захопленням обладміністрацій регіонали замислилися про власну безпеку. В Харкові на такий випадок існував «Оплот», а в Луганську і Донецьку почали створювати загони самооборони. Це був контингент тих самих тітушок, розбавлених проросійськими радикалами, які відчували, що перед ними відкривається вікно можливостей.

Протягом зими їх натаскували на місцевих євромайданівців і привчали до відчуття влади, відправляючи у патрулі разом з міліцією. Саме тоді і саме в цьому середовищі почали визрівати риси майбутнього «ополчєнія». Коли влада в Києві остаточно перейшла в руки опозиції, Партія регіонів вирішила шантажувати її сепаратизмом. Тому для «самооборони» знайшлася нова робота – симулювати народний спротив «нелегітимній владі у Києві».

Цей спектакль мусив переконати Київ, що керувати Донбасом може лише Партія регіонів. Тому регіонали витягали з антимайданівського болота найбільш одіозних персонажів, аби лякати ними столичний істеблішмент. Губарєва вперше привів до Донецької міськради регіонал Микола Левченко, а триколор над Луганською обладміністрацією вперше почепив Арсен Клінчаєв, депутат міськради від ПР.

А що народ?

А народ тимчасом перебував у своєму звичайному апатичному стані. Масовку на антимайданівські мітинги збирали традиційним для Донбасу способом – по рознарядці з підприємств та закладів бюджетної сфери. Не зважаючи на несприйняття Майдану, місцеве населення вперто не бажало брати участь у «заварушці» і чекало, що все вирішиться у високих кабінетах і життя піде звичним чином.

Аби розкачати суспільство, регіонали задіяли технології нагнітання істерії, обкатані ще в часи першого Майдану. Саме тоді з’явилися страшилки про каральну експедицію Правого сектора на Донбас, про безчинства радикалів по всій Україні тощо. Серед працівників бюджетної сфери поширювали чутки про зняття 10% зарплати для відбудови спаленого Києва. Все це транслювалося не тільки через місцеві ЗМІ, але і через керівництво підприємств.

Але й це не могло розворушити населення. Тому для імітації перших погромів довелося залучати «туристів» з Росії, яких відкрито вербували в Бєлгороді та Ростові. Автобуси з тітушками спокійно перетинали кордон, «туристи» відпрацьовували сценарії в Харкові, Донецьку та інших містах. Навесні 2014-го Луганськ був переповнений чоловіками, які абсолютно не орієнтувалися в місті і намагалися розплачуватися в магазинах російськими рублями.

Вочевидь, «донецькі» хотіли використати російську допомогу, аби виторгувати у Києва гарантії особистої безпеки. Однак російська сторона вже почала реалізовувати власний сценарій. У складі «поїздів дружби» на Донбас прибували на розвідку майбутні бойовики – наприклад, Моторола, якого ще у березні виявили на проросійському мітингу у Харкові. Згодом російські «добровольці» виженуть з Донбасу і українську владу, і регіоналів.

Російський сценарій

Події на Донбасі остаточно стали розвиватися за російським сценарієм, коли почалися захоплення управлінь міліції та СБУ. Обставини цих подій і досі є предметом дискусій. Так чи інакше, з квітня 2014-го контроль за ситуацією на Донбасі перейшов у руки росіян. Регіонали відчайдушно намагалися присвоїти собі роль посередників між Києвом та «представниками Донбасу», проте їх уже ніхто не слухав.

Але заколотники так і не змогли завоювати прихильність населення. За даними КМІС, у квітні 2014-го лише 30% населення Луганської та Донецької областей підтримували приєднання їхньої області до Росії. Зауважимо, що тоді про створення незалежних республік не йшлося взагалі – на порядку денному у сепаратистів було лише приєднання до РФ за «кримським» сценарієм.

Вдихнути життя у сепаратистський заколот так і не вдалося. «Намалювати» результати незаконного референдуму виявилося легше, ніж змусити місцевих іти в «ополчення». Ще у травні 2014-го Ігор Стрєлков скаржився на небажання донеччан воювати за ДНР. Тому вже влітку 2014-го спектакль мало не обірвався –«республіки» врятувало від знищення лише пряме втручання регулярних військових частин РФ.

Зрозуміло, що навіть 30% підтримки – це не мало. Проте загалом сепаратистський заколот був зрежисований на всіх етапах. Місцевому ж населенню від початку відвели роль масовки для російських новин. Ентузіазму місцевих не вистачило навіть для того, щоб утримувати наметове містечко перед захопленою будівлею СБУ в Луганську, яке годувалося зовсім не з пожертв населення.

Імпорт сепаратизму

Отже, сепаратистський заколот на Донбасі був інсценований для прикриття російського вторгнення. Аналогічну стратегію Кремль уже використав у Придністров’ї, коли Росія «надала підтримку» самопроголошеній республіці під керівництвом Ігоря Смірнова. Та й це не було новацією: СРСР постійно воював із Заходом, постачаючи зброю та «військових інструкторів» маріонетковим режимам по всьому світу.

Успішність гібридної агресії на Донбасі великою мірою пояснюється тим, що їй передувала багаторічна підготовча робота. У потрібний момент агентурні мережі вийшли з режиму сплячки, а загони «добровольців» здійснили збройний переворот. Місцеві «ватнікі», хоч і допомагали створювати картинку народного повстання, не відігравали визначальної ролі ані тоді, ані під час війни. Фактично, сепаратизм на Донбас імпортували з Росії.

Головною помилкою місцевого населення була пасивність, яка створила сприятливий фон для розгортання сепаратистського сценарію. Важко оцінити, скільки у цьому було мовчазної підтримки, а скільки – звичайної байдужості. Однак цього вистачило, аби агресивна меншість на чолі з російськими «інструкторами» здійснила переворот. Чому саме Донбас виявився слабким місцем української державності? Про це – у наступному матеріалі.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук