
Без американських грантів: проблема, виклик, шанс
Призупинення програм у рамках USAID не є ні благом, ні катастрофою
1Початок ХХ століття. Невелика група українських діячів у Києві вирішила видавати першу українську щоденну газету – «Рада». Потреба в ній у реаліях Російської імперії очевидна, адже такий часопис сприятиме поширенню української мови і свідомості серед переважно все ще національно інертної маси українства. Проєкт «Ради» стикнувся з безліччю проблем. І не всі з них були наслідком російського самодержавства, хоча загроза закриття владою, штрафи, конфіскації й судові позови були буденністю редакції.
Джерелом труднощів були й самі українці. Частина національно свідомих діячів не сприйняла ліберально-демократичної «Ради» через власні соціалістичні погляди. Дехто з письменників і публіцистів ображався на газету, бо вона посміла публікувати критику на їхню творчість. Та найбільшою загрозою були фінанси. Передплатників було так мало (2-3 тисячі на всю Російську імперію з десятками мільйонів українців), що кошти з передплати не покривали і половини річного бюджету «Ради». Вона стала б черговою невдалою спробою в довгій низці собі подібних у тогочасному українському житті. Якби не постать видавця.
Євген Чикаленко, будучи заможним землевласником, спрямував увесь свій фінансовий і людський ресурс на благо української справи. Він, за власним, уже крилатим, висловом любив Україну «до глибини кишені», тоді як більшість любила її словом, проте не готова була конвертувати слова у фінансову підтримку. Рік у рік залазячи в борги заради продовження видання «Ради» і через політику Росії, і через пасивність українців, Чикаленко точно не відмовився би від хорошого гранту, який забезпечив би бодай якусь стабільність такій важливій для українства ініціативі.
2025 рік. Новообраний президент США Дональд Трамп призупинив на 90 днів державне фінансування проєктів у рамках Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Мета – аудит, що має встановити доцільність використання коштів американських платників податків. Програми USAID охоплюють безліч країн. Україна в рамках цієї ініціативи лише з початку повномасштабного вторгнення отримала за різними напрямами понад 37 млрд доларів фінансової підтримки.
Такі дії американського президента призвели до полярних реакцій поміж українців. Хтось підтримує рішення, вважаючи залежність численних, особливо громадських, ініціатив від грантової підтримки шкідливою, ба навіть такою, що працює в інтересах грантодавців більше, ніж в інтересах України. Інші радіють, що тепер поменшає просування так званої «повісточки» з намаганням просувати теми гендеру й різноманітної толерантності навіть там, де це відверто притягнуто за вуха. Є й інші мотиви – аргументовані й абсурдні.
З іншого боку, важко не погодитися з тими, хто вказує на важливість американських коштів не лише для сумнівних проєктів, але й для критично важливих. Відновлення пошкодженої інфраструктури, допомога ВПО, чимало видатків на освіту й медицину – це лише кілька пунктів з довгого переліку сфер, де без USAID як мінімум виникне негайний дефіцит і небезпека зупинки потрібних проєктів.
На жаль, вкотре домінує чорно-білий підхід – або дуже добре, або дуже зле. Перша опція: Трамп бореться з поширенням гендерних псевдонаукових теорій – ура йому! Байдуже, що окрім цього його дії ставлять під загрозу інші – справді важливі – для українців ініціативи. І взагалі – так їм, тим грантожерам і соросятам. На іншому полюсі розуміння реальних проблем призупинення американської фінансової підтримки рідко йде поруч із визнанням того, що певна її частина й справді йшла на не надто важливі речі, що в самих США може спричиняти невдоволення. А деякі з грантових проєктів справді не раз створювали враження старанного відпрацювання конкретного порядку денного. Одразу на думку спадає як начебто веселе й креативне «Телебачення Торонто» стабільно демонізувало не лише Трампа, а, до прикладу, Бориса Джонсона. Його називали «українським Ляшком», кпинили із зачіски – дуже гідна для борців проти дискримінації поведінка. От тільки події після 24 лютого 2022 року показали, ху із містер Джонсон. А вибачень від існуючих на грантові кошти креативників «Телебачення Торонто» так і не було. Про «ліву» тенденційність «Громадського» і говорити зайве.
За всім цим губляться декілька справді важливих питань. А як так сталось, що чимало важливих інфраструктурних проєктів не можуть існувати без американських коштів? Чому від них залежить безліч справді класних культурних ініціатив? Чому вони – ключ до появи якісних українських фільмів? Чому видавництва нерідко залучають міжнародних партнерів, щоб видати українською світову класику чи актуальний нон-фікшн, а держава не здатна на сталу й продуману підтримку галузі книговидання? Чому коштів на Український інститут книги чи Український культурний фонд у бюджеті завжди наче кіт наплакав, тоді як на нікому, крім його творців і влади, непотрібний телемарафон знаходяться куди більші суми? І спихнути все на війну не вдасться, адже і до 2022-го, і тим паче до 2014-го ситуація була не кращою. А часто й гіршою. Бо не такі давні ще часи, коли українська книга (за поодинокими винятками) тулилась у найтемнішу куточку книгарень, наповнених російськомовною продукцією, а подивитись фільм українською в кінотеатрі звучало наче мрія. Неправильно вважати всі ці питання риторичними, адже в такому разі нічого не зміниться.
Пасивність української державної машини настільки звична, що змушує поставити інше запитання: чому чимало ініціатив за роки грантової підтримки так і не змогли стати бодай самоокупними? Мова не про нішеві проєкти, де це навряд чи можливо. Але викликає здивування, що такі масштабні структури, як «Громадське» чи «Українська правда», – з їх то медіаприсутністю й охопленням аудиторії – не в змозі нормально функціонувати без доларів американських платників податків. Бодай 90 днів. Для таких випадків наступні три місяці – це шанс переосмислити власні засади й підходи. Якщо їм вдасться впоратися із цим викликом – усе в цих організацій буде добре.
Тим паче, що можливостей заручитись фінансовою підтримкою спільноти цілком достатньо. Патреон, By Me a Coffe, монобанки тощо – усі ці інструменти дають людям шанс фінансово підтримувати ті проєкти, які їм подобаються. Це вимагає кропіткої праці, взаємодії з аудиторією, креативності. Звісно, легше цим не надто паритись, маючи стабільне грантове фінансування. От тільки ніщо в цьому світі не вічне.
Описаний вище сценарій є реальним. Серед просвітницьких ініціатив можна згадати «Останній капіталіст». Команді проєкту вдалось створити комунікаційні майданчики в соцмережах з активною спільнотою учасників; розвинути ютуб-канал з відео на економічну, політичну, історичну й суміжні тематики, що мають десятки й сотні тисяч переглядів (і не накручених); створити власні освітні програми, де навчають усіх охочих фінансової грамотності. І все це – без підтримки від США чи інших грантодавців. Тому старт «Останнього капіталіста» не був стрімким. Але поступовість, потреба чіткої стратегії й залежність лише від власних й однодумців ресурсів дозволили створити міцний фундамент. А розширення аудиторії проєкту дає змогу сформувати власну активну спільноту, яка добровільно фінансово допомагає важливому й цікавому для себе проєкту. Це нормальна схема, що спокійно існує в багатьох розвинутих демократичних суспільствах.
Можна навести й інші приклади успішних і без грантів ініціатив. Проте їхній перелік буде обмежений. Не тільки через небажання творців тих чи інших проєктів іти цим довшим і складнішим шляхом. А й тому, що в сучасному українському суспільстві все ще недостатньо людей, котрі розуміють важливість саме індивідуальних чи громадських ініціатив (а не тільки чекають державної допомоги). Бракує поки й тих, хто має достатньо фінансових можливостей для стабільної підтримки хороших ініціатив. Звісно, ютуб-канал може існувати й за рахунок невеличких, проте численних донатів. Але чимало інших речей – ні. Звідси і третя проблема – потрібні люди і фінансово спроможні, і водночас свідомі ролі громадських ініціатив та власної в них ролі. Як колись Євген Чикаленко.
Без цього не буде тривкого громадянського суспільства. Адже воно не може стабільно існувати без мережі горизонтальних зв’язків, соціальної взаємодії його учасників та достатньої кількості свідомих, ініціативних людей. Це те, що британський філософ Едмунд Берк колись назвав «малими загонами»: сім’я, локальна спільнота, маленька ініціатива, громадська активність на благо хоча би власної малої Батьківщини. Усе це маленькі цеглинки, з яких формується здатне до самостійного виживання й розвитку суспільство. Воно може з’явитись лише через ініціативи й організацію «знизу». Бо жодна соціальна інженерія «згори» до добра не веде – радянський досвід нам у поміч. Тим паче ці процеси не можуть творитися лише за рахунок зовнішньої допомоги.
Нинішня ситуація з призупиненням американської програми USAID добре це показує. Без грантів не було би багатьох справді потрібних ініціатив. Їх використання не є ні проявом меншовартості, ні, тим паче, якоюсь формою зради власної країни, як люблять казати носії російських наративів. Водночас покладатися лише на гранти – недалекоглядна стратегія, що тепер вкрай помітно. Тому власна ініціативність, комунікація, просвітництво в суспільстві – неминучі кроки для тих, хто хоче творити щось справді вартісне і тривке. Якісна зміна самого суспільства – неминуча передумова змін на краще політичних еліт, які формують державну політику.
Хоча сам Дональд Трамп точно про це не думав, призупиняючи фінансову допомогу, але така ситуація – це виклик для українців, який водночас є шансом зробити крок вперед у правильному напрямку.
Адже найкращий сценарій – це коли існують і гранти, і державні програми підтримки, і заможні українці, що допомагають важливим ініціативам, і пересічні українці, котрі по змозі долучаються до розвитку корисних проєктів. Щоб було більше новітніх Чикаленків. Щоб вони мали підтримку власного свідомого суспільства й держави та не мусили грати роль Сізіфа і мати за життєве кредо «Без надії сподіваюсь!».