Без «червоної межі»

Чесне визнання поразки радянського режиму й імперії в Холодній війні, серйозний аналіз її обставин і розробка перспективних висновків, поза сумнівом, допомогли б Росії знайти вихід з її нинішньої кризи.

Багато спостерігачів розшифрували виступ Володимира Путіна у Гданську як пряму відповідь міжнародній спільноті з принципових питань новітньої історії, політики і права. Ця спільнота чергового разу закликала: «Ви правонаступники СРСР, одержали від нього у спадок ядерну зброю, місце в Раді безпеки ООН і багато чого іншого. Вам залишається чітко дистанціюватися від злочинів радянського режиму і, перш за все, від сталінських актів агресії і масового терору. Підведіть риску під минулим, увійдіть у береги і живіть як нормальні країни, дотримуючись загальних норм поведінки».  На це Путін, якщо відкинути дипломатичний флірт, відповів, що Сталін, у принципі, все робив правильно, хоча й некоректно з погляду моралі. Але останнє не таке вже й важливе. Бо кому, - запитував російський прем'єр, - була у ті роки чужою цинічна «реальна політика», і чи багато було в Європі зразків справжньої демократії? Руки геть від радянського великодержав'я! Отже, знов прийміть співчуття з приводу минулих несправедливостей, але не чекайте від нас офіційного засудження дій СРСР і Сталіна. А також не розраховуйте на реальну допомогу в розслідуванні сталінських злочинів проти підкорених ним країн і народів.

Виходить, що на роковини початку Другої світової війни Москва відгукнулась маніфестом ресовєтизації і ресталінізації своєї зовнішньої та й внутрішньої політики. Втім, уже були мюнхенська мова, звернення Медведєва до українців та інші заяви. А головне, Росія на практиці встигла сповзти на старий радянсько-імперський шлях зі всіма властивими йому методами, що сповна відчули її сусіди. 

Але якщо йдеться про «ре-», то значить, було і «де-», хоч би і тимчасово. Був Михайло Горбачов, за якого не тільки розвалилися Східний блок і сам СРСР, але також загорілося зелене світло обнародуванню і засудженню Пакту Молотова-Ріббентропа з його таємними протоколами. Про все це російські офіційні особи сьогодні  щиро жалкують.

Горбачов з'явився на світ зовсім не в березні 1985 року з ідеями «нового мислення» і «перебудови» в голові, як іноді можна зробити висновок із сучасної російської та зарубіжної міфології. Всією своєю кар'єрою, що будувалася під невсипущим наглядом партапарату і КДБ, він довів безумовну відданість номенклатурному класу, а також його внутрішній і зовнішній політиці. Окрім того, за вказівкою Андропова (оце, воістину, передбачливий «хрещений батько»!), «органи» зібрали на нього вагомий компромат (зокрема про діяльність в Ставропольському краю), що мало б уже до смерті гарантувати його лояльність. Саме з таким напрацюванням Горбачов і став генсеком, поклавши, як вважається, край «застою».

Утім, чому «застій»? Добре пам'ятаю, як радянський зовнішньополітичний апарат в першій половині 80-х років перебував у стані, близькому до ейфорії. СРСР успішно наступав, тіснивши Захід, в Африці і Латинській Америці. В Афганістані, попри всі проблеми, йшло поступове зміцнення позицій на підступах до індійського океану і Перської затоки. Головне ж, Москва занесла смертоносний кулак над Західною Європою, змушуючи тамтешніх політиків шукати щоразу нових форм заспокоєння радянського «ведмедя». Так, адміністрація Рейґана на той час задумала глобальну контратаку проти СРСР і його союзників. У відповідь на це радянські силовики вимагали подальшої ескалації, поважно готуючись до тотальної термоядерної сутички. Радянська стратегія першого удару нібито надавала в цьому сенсі певні шанси.

І треба сказати, що перші ж кроки Горбачова ще більш надихнули радянські штаби. Новий генсек просунув такі заходи з підготовки війни, на які не зважилися ні Брежнєв, ні Черненко. На це працювали горбачовське «прискорення», а також кампанія із загального наведення порядку, включаючи боротьбу з алкоголізмом. Загалом він і соратники успішно втілювали в життя сталінський стратегічний проект, що безпосередньо опирався на Велику перемогу і передбачав її подальший розвиток і розширення.

Що ж трапилося потім? Якщо двома словами, то вичерпав себе - вже тоді! - цей самий проект. Якщо докладніше, то, наприклад, не спрацювала ставка на, здавалося б, безпомилковий варіант «реальної політики», а саме на прагнення німців до національного об'єднання. Тобто вони, звичайно, із захопленням об'єдналися, але зовсім на завдяки витісненню США і НАТО з Європи, і не відплативши потім Москві дощем інвестицій і технологій. На практиці гору взяла коаліційна західна модель, а не «Загальноєвропейський дім», який радянське керівництво очікувало спорудити під власною егідою, використовуючи як двигун німецькі амбіції, як воно їх розуміло. Саме із замахом на цю роль й імітувалася (не без підказки тих же німецьких партнерів) горбачовська «демократизація». Проте у результаті «витісненим» виявився сам СРСР. Горбачов зрозумів, що його обіграли і розпочав підготовку ГКЧП.

Але глибоку тріщину на той час вже встигла дати і сама імперія, яка також вже давно пережила себе за всіма показниками. Треба визнати, що вирішального удару зсередини їй завдали не так Єльцин з командою, як українці, які, як тоді з'ясувалося, зберегли готовність і сили до швидкого відновлення державності.

Такими є лише деякі факти приблизно двадцятирічної давності, які Кремль намагається тепер ігнорувати, переводячи знову стрілки на Велику перемогу і лише на ній вибудовуючи свої зовнішньополітичні переконання і задуми. Фактично заперечується поразка СРСР у Холодній війні: сталася лише «геополітична катастрофа», та й то через випадкову халепу у вигляді «поганого менеджменту». Загалом справу можна виправити - особливо якщо знову «правильно» розставити головні історичні акценти. Шкода лише, що вже неможна заховати назад в архів згаданий Пакт й інший історичний компромат. Тому його треба негайно дискредитувати - краще за все - за допомогою «компромату» на інших. Він, до речі, і виявився раптом у сейфах російських спецслужб. І якщо компромат став ефективною зброєю для зміцнення чинної російської влади, то чи не час задіювати його проти зовнішніх ворогів? Немає сумнівів, що для міжнародної громадськості вже готуються нові документальні «відкриття» такого штибу.

Чесне визнання поразки радянського режиму й імперії у Холодній війні, серйозний аналіз її обставин і розробка перспективних висновків, поза сумнівом, допомогли б Росії знайти вихід з її нинішньої кризи. Тут навіть напрошуються паралелі з процвітанням Німеччини і Японії після поразки в Другій світовій війні. Невже росіяни не знайшли б в собі сили за для аналогічної національної мети скинути сталіністський тягар, причому самостійно - без жодного тиску збоку?

Водночас вибудовування чергової «переможної» стратегії під імперсько-сталінськими прапорами в сучасному світі матиме значно коротший шлях, ніж той, який встиг подолати післявоєнний СРСР. Відчайдушна спроба Горбачова, якщо не виграти Холодну війну, то хоча б врятувати імперію, увійде до історії як велика драма. Як його незаперечну заслугу завжди пам'ятатимуть відмову від широкомасштабної силової контргри і, хай вимушене й неповноцінне, але все ж таки відкриття російського суспільства. На цьому тлі ще більшої моральної ваги набули відкрите визнання ним своєї особистої політичної поразки і гідний відхід зі сцени. 

А от Путінській режим щораз більше уподібнюється до жанру історико-політичного фарсу, особливо гротескного на тлі тих самих потрясінь XX сторіччя, до яких він намагається апелювати. Чого вартує хоча б увесь цей набір нових друзів - від Цхинвалі до Манагуа.

Отже, не буде ні «нової Ялти», ні європейської «системи безпеки» за лекалами президента Медвєдєва. Не з Білоруссю й Абхазією ж все це будувати! Проблема, причому серйозна, полягає в іншому. Багато хто звик повторювати: на це росіяни не зважаться, на те не підуть. Як бачимо, ця «найчервоніша межа» відсувається щоразу далі мірою того, як Москва розлучається не тільки з цінностями і моделлю поведінки цивілізованого світу, але і з його історичною спадщиною. Сама Росія таку «межу» собі вже навряд чи проведе - надто далеко зайшов путінський режим, дуже глибоко він встигла загрузнути у вельми тяжких вчинках. І що раніше міжнародне співтовариство не тільки здогадається про все це, але й висуне свої альтернативи, то краще.