Бити по-новому
IQ

Бити по-новому

Що означає зміна формату АТО?

Сергій Шебеліст, 22 червня 2017 1987 0

Слова Петра Порошенка про те, що Антитерористична операція не може і не триватиме два-три місяці, а буде завершена за години, нині часто згадують йому як докір і невиконану передвиборчу обіцянку. Президента жорстко критикують за небажання назвати війну війною, а ОРДЛО – окупованими територіями, відповідальність за які несе держава-окупант, тобто Росія. Знадобилося понад три роки, аби керівна верхівка країни нарешті зважилася назвати речі своїми іменами та запропонувала суспільству план чи бодай концепцію деокупації та реінтеграції Донбасу.

Пошук альтернативи

Про потребу ухвалення відповідного закону нещодавно заявив секретар Ради нацбезпеки та оборони Олександр Турчинов. В інтерв’ю агенції «Інтерфакс-Україна» він окреслив контури стратегії з відновлення українського суверенітету на окупованому Сході й анонсував переформатування режиму АТО, який саме ним і був запроваджений у квітні 2014 року.

Але відтоді характер подій кардинально змінився: лише зусиллями спецслужб вирішити конфлікт на Донбасі не вдасться. Це вже не поліцейська операція, спрямована на зачищення бойовиків, які захопили адміністративні будівлі та проголосили «народні республіки». Після збитих військових гелікоптерів та літаків, цивільного борту малайзійських авіаліній, артилерійських обстрілів з-за «поребрика», Іловайська і Дебальцевого не випадає говорити суто про боротьбу із терористами. Очевидно, що це війна, нехай гібридна й неоголошена.

Саме тому в Україні так негативно сприймають абревіатуру АТО, що стала юридичною обгорткою справжнього збройного конфлікту. Але, з іншого боку, завдяки цьому недосконалому й розкритикованому режимові країна не впала у хаос і не стала легкою здобиччю Кремля. Власне, у період АТО були проведені дочасні президентські, парламентські, а також чергові місцеві вибори. У державі відбулося не просто часткове оновлення політичних еліт. Були сформовані легітимні інститути, був ліквідований вакуум влади, що утворився після втечі президента Віктора Януковича і його «команди професіоналів».

За умов воєнного стану, запровадити який закликали деякі гарячі голови, про жодні вибори годі було і мріяти. Мала б тоді Україна президента у статусі «в. о.» та старий парламент, значною мірою укомплектований регіоналами і комуністами. Легальність та легітимність такого очільника держави була б дуже сумнівною не лише на міжнародній арені, а й усередині країни. Тим більше, що на президента покладені ще й функції Верховного Головнокомандувача Збройних Сил. Тимчасовця на цій посаді військові навряд чи сприймали б усерйоз. Звісно, Москва репетувала б про «хунту» і «державний переворот».

Усього цього «букету» вдалося уникнути. Україна зуміла вистояти у найбільш драматичний період в її історії та навіть у рамках АТО звільнити частину окупованих територій. Улітку 2014 року події розгорталися на користь Києва – варто лише поглянути на мапу успішного просування українських підрозділів у бік державного кордону на Сході. Без підтримки Москви бойовики не встояли б. Але потім були Іловайськ, пряме вторгнення росіян, оточення, розстріл українців під час виходу з нібито «зеленого коридору», перший «Мінськ», удаване перемир’я, чергова ескалація конфлікту, другий «Мінськ» і так далі.

Зрозуміло, що це вже була не АТО. Але що тоді? РФ категорично заперечує свою причетність до подій на Донбасі, називаючи їх «громадянською війною на Південному Сході України». Якщо там і є її громадяни, то винятково добровольці, шляхетний порив яких неможливо зупинити. Псковські десантники просто заблукали в степах України. Спецпризначенці ГРУ із Тольятті були звільнені зі служби заднім числом і нібито працювали в «народній міліції» так званої ЛНР.

Та й узагалі, РФ – не сторона конфлікту. Вона – посередник із мирного врегулювання. Тільки при цьому Слідчий комітет РФ справно фабрикує справи проти командирів українських підрозділів, інкримінуючи їм застосування заборонених засобів і методів ведення війни. А тим часом гумконвой із невідомо чим 66-й раз незаконно перетинає наш державний кордон.

Єдиною альтернативою АТО є оголошення стану війни, на що Україна не може піти з огляду на декларації про відданість плану політико-дипломатичного врегулювання «кризи», позицію західних партнерів-донорів, які навряд чи кредитуватимуть країну, що воює, та, найважливіше, різницю у військовій потузі жертви й агресора, котра має як аргумент перед світом ядерну дубинку.

Гібридні рецепти миру

Притча про Давида й Голіафа – це, звісно, яскрава і влучна метафора, проте реалізувати її на практиці складно. Лише збройним шляхом розрубати донбаський вузол, поклавши на вівтар тисячі життів вояків і цивільних, неможливо. Потрібен комплекс заходів, який би враховував різні аспекти проблеми – військові, політичні, дипломатичні, економічні, гуманітарні. Власне, на це і спрямований анонсований Турчиновим законопроект.

Необхідність ухвалення такого документа давно назріла. Суспільство вже не перший рік вимагає хоч якусь «дорожню карту» з деокупації. Уряд натомість то схвалює концепцію цільової програми відновлення стабільності у східних регіонах України, то пропонує план, що передбачає такі екзотичні заходи, як робота підприємств на неконтрольованих територіях, заохочення «народної дипломатії» та проведення спортивних і культурних акцій.

Іще донедавна і президент, і уряд висловлювалися категорично проти блокади окупованого Донбасу та засуджували дії тих, хто протестував проти «торгівлі на крові». Але потім раптово прозріли і погодилися розірвати торгівельно-економічні зв’язки з ОРДЛО. Як кажуть, не можеш перемогти – очоль.

Десь у подібному ключі розвивалася історія із законопроектом про тимчасово окуповані території. У парламенті вже давно припадає пилом документ авторства віце-спікера Оксани Сироїд, що передбачає визнання факту окупації частини Донбасу Росією та покладення на неї всієї відповідальності за те, що відбувається на цих територіях – відповідно до норм міжнародного права.

Влада дуже гостро відреагувала на ці ініціативи, сприйнявши їх як ретельно завуальований заклик до відмови від територій. Та невдовзі сама виступила із проектом, що передбачає закріплення за ОРДЛО статусу окупованих територій. Правда, на відміну від тексту «Самопомочі», цей документ має змістовий нюанс. Він називається «Про особливості державної політики з відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями Донецької і Луганської областей». Відчуйте різницю: не відмежування, а реінтеграція, деокупація.

Наразі тексту законопроекту немає, принаймні публічно. Є лише його концепція, яку загалом схвалили експерти в кулуарах РНБО. Її нещодавно презентували у парламенті й оприлюднили в медіа. Головна мета документа полягає у тому, аби створити необхідні правові й організаційні умови для відновлення територіальної цілісності України, тобто юридично прописати переформатування АТО і надати президентові можливість застосовувати армію поза рамками АТО і воєнного стану. Як називатиметься цей режим – невідомо. Але відповідь на гібридну війну також звучить гібридно.

Це вже не АТО, але ще не війна. Факт окупації визнається, але держава-окупант залишається неназваною. Розширення права на застосування Збройних сил та інших військових формувань без оголошення війни сусідить із деклараціями про відданість ідеалам напівживого «Мінська». Якщо воєнний стан і буде оголошений, то лише на Донеччині та Луганщині, що забезпечить права й обов’язки громадян на решті території України. Це нівелює закиди в недемократичності й авторитаризмі влади, яка, мовляв, під шумок може скасувати будь-які вибори та зацементувати себе на політичному Олімпі. З іншого боку, замість Штабу АТО планують створити централізований Оперативний штаб, на якому замикатиметься діяльність не лише військових і правоохоронних підрозділів, а й військово-цивільних адміністрацій.

Кавалерійські темпи просування законопроекту про відновлення державного суверенітету, який мало хто бачив, насторожують. Президентська команда розраховує ухвалити його у Верховній Раді ще до завершення сесії, а в липні залишилося всього чотири пленарні дні. Відповідно, часу на дискусії та «вилизування» тексту замало. Отже, проект може вийти сирим. Але його все одно просуватимуть і проштовхуватимуть у парламенті. Найімовірніше, за звичкою – через коліно, випробовуючи депутатський корпус на патріотизм і приміряючи на себе лаври політика, який приніс мир в Україну.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук