Боротись з російською пропагандою потрібно лише правдою

За цей рік я вже вдруге побував у зоні проведення, так званої, АТО. Разом з волонтерами і журналістами ми, практично, об`їздили всі прифронтові міста Донеччини. Насправді – це неоголошена війна Україні і всьому українському. Побачене, почуте і, головне, пережите там особисто мною, спонукало поділитись своїми думками.

Якщо при проведенні бойових дій ми з ворогом маємо відносний паритет, навіть перемагаємо то інформаційну війну як програвали, так і програємо. Відсутність проукраїнської поінформованості місцевого населення – ось основна причина того, що більшість мешканців Луганщини і Донеччини свого часу підтримали проведення псевдореферендумів і російську експансію. Здавалось би урядові мужі мали б зробити з цього відповідні висновки і кардинально виправити ситуацію. Та чесно кажучи, цього не відчувається. І місцеві жителі, і наші вояки скаржаться на брак інформації з великої України. Будь то телебачення, радіо чи періодичні видання. Ворожа пропаганда продовжує домінувати в ефірі. Хоч їй вже й немає стовідсоткової віри, більш того, переважна кількість людей принципово не дивляться і не слухають російські ЗМІ, відчувається великий український інформаційний голод.

Чесно кажучи, не знаю кому і чому були більше раді на Донбасі: гуманітарним вантажам чи живому спілкуванню з людьми із західної України і тій друкованій продукції, яку ми привезли. Досі пам`ятають львівські вертепи, котрі були там на Різдво, концерти українських виконавців, вперто «ловлять» наші радіостанції і телеканали, котрі потужно «глушать» російські спецслужби.

Що ж маємо протиставити російській пропаганді? Відповідь почув у розмові з мешканкою Краматорська. «А не потрібно щось вигадувати. Правду людям треба розказувати про Україну, про те, що у Києві не «хунта» і «бандьорівці», а законнообраний Президент і влада. Про те, що Росія напала на Україну, а не навпаки, про те, що це вони вбивають наших дітей, про те, що російські наймити творять безчинства і глумляться над жінками, катують людей. Вони вивозять наші заводи і фабрики, руйнують міста і села. Про те, що Україна хоче миру і процвітання.

Тут люди перестають довіряти українським політикам. Багато говорять, а мало роблять. Ми більше віримо військовим і волонтерам. Одні нас реально захищають від бандитів, інші не дають з голоду вмерти!».

Після цієї розмови я став більше, частіше і уважніше спілкуватись з місцевими мешканцями. Люди справді вже наїлись «руского міру», зрозуміли що і до чого, хочуть повернення до України. Вони УСВІДОМИЛИ, що самі накоїли собі біди. Вони хочуть миру, спокою, стабільної роботи, тепла і затишку у своїх домівках. Хочуть безпечно народжувати і виховувати дітей.

Ще одне спостереження. Наші військовики вже не ті, що були ще півроку чи рік тому. Це боєздатна, професійна, добре озброєна, добре екіпірована, добре нагодована (завдяки волонтерам також)  добре вишколена і дисциплінована армія. Звичайно, що є ще недоліки, подекуди і суттєві, та принаймні у львівській 80 бригаді де ми побували все на дуже професійному рівні. Бойовий дух аж зашкалює та й матеріально-технічна база відповідна. Хлопці рвуться в бій бо відчувають, що переважають ворога.
Вони здобувають перемогу не кількістю, а вмінням.

У одній з частин до мене підійшов боєць, він родом із Житомирської області: - Ви мене не знаєте, але я Вас пізнав. Ви минулого разу приїжджали з вертепом, пам`ятаєте? Бувайте, будь ласка, частіше, з концертами, піснями, знаєте як після цього легше служиться і воюється, коли відчуваєш про себе турботу і увагу, коли знаєш, що з тобою вся Україна!

Тепер як лікар. Пригадую розповіді медиків котрі були на передовій з перших днів неоголошеної війни. Їм тоді не те що медичної спеціалізованої апаратури для військових шпиталів не вистарчало - подекуди й перев`язочного матеріалу не було. Тепер набагато краще. Оцінюю з відвідин першої медичної роти національної гвардії імені М. Пирогова, де начмедом працює наш лікар, депутат обласної ради Ігор Ільків. Персонал забезпечений усім необхідним, аби надати пораненим кваліфіковану медичну допомогу, врятувати життя і при потребі доставити бійця до спеціалізованого медичного закладу у Дніпропетровськ або Харків. Єдине, що нас просили привезти це противірусні препарати. Погодні умови там некращі. Хоча вважаю, що військові шпиталі, тим паче розташовані у зоні бойових дій, повинні забезпечуватись першочергово і усім необхідним не на сто, а на сто один відсоток.

Та все ж волонтерська допомога на Сході потрібна. Також необхідно взяти під особливу опіку кожного вояка, який повернувся до мирного життя. Щоб вони не відчували свавілля чиновників, не боролись з черствими бюрократами доводячи свою правоту.
А підсумок такий - не зброєю єдиною виборюється перемога!