Бульдозер Порошенка
IQ

Бульдозер Порошенка

Громадяни не довіряють президентові, бо нічого не знають про його справжні плани

Василь Расевич, 6 вересня 2015 5055 9

Погодьтеся, все-таки було щось цікавого і влучного у радянських анімаційних фільмах. І пісенька зі словами «Як ви яхту назвете, так вона і попливе» мала, на жаль, майже пророчий для нас зміст. Президент України Петро Порошенко повернувся в українську політику, цього разу на її омріяний політичний Олімп, на старанно підставленому Системою бульдозері. Таємничий грейдер, що з’явився під час масштабної провокації на Банковій вивіз Петра Олексійовича із політичного небуття у президенти. До чого тут бульдозер і президент України – спитаєтеся ви. А от до чого.

Влада – це я

Виявляється, другорядний політик часів Революції Гідності, міністр в уряді Азарова і взагалі співзасновник Партії регіонів завжди мав такі великі владні амбіції, що для їх реалізації був здатним на все. Він ніколи не говорив конкретно, не ділився планами публічно (можливо, такий бізнесовий забобон) і не залучав до реалізації своїх задумів людей з-поза ближнього кола. Його виступи було важко запам’ятати через брак конкретики і нерозуміння того, куди ж хилить промовець. Його справжня натура деколи проявлялася  в час найбільшого емоційного напруження. Тоді він, наприклад, зі сталевими нотками в голосі називав олігарха Новинського «с…кою православною». Хоча й тут незрозуміло, чого більше: позерства, щирого обурення чи зачепленого власного самолюбства. Але якщо тоді стиль кримінального «сходняка» можна було списати на неймовірну напругу від смертей героїв Небесної сотні, то своєрідний «почерк» Порошенка-президента проявляється майже у всіх подальших діях.

У центрі майже кожної події, пов’язаної з Петром Олексійовичем, лежить авторитарний підхід. Його виборче гасло «Час єднатися», виявляється, не було спрямоване на консолідацію українського суспільства. Його треба було розуміти як єднання довкола однієї особи, яка хоче сконцентрувати в своїх руках усю повноту влади, яка просто таки не терпить плюралізму. Порошенко прагнув не просто стати президентом України, він хотів підім’яти під себе все, зокрема парламент і уряд.

Але, видно, якесь провидіння витає над Україною. Або українці вже добре навчені попереднім досвідом. Іменний блок Порошенка на парламентських виборах оглушливої перемоги не здобув. Він навіть мінімально поступився «дружньому» Народному фронту. Такий неуспіх змусив команду президента вдатися до активних дій. Розпочалася тривала «коаліціада».  Порошенкові коаліційні баталії були потрібні тільки для того, щоб через підписання коаліційної угоди перетворити де-юре парламентсько-президентську республіку на де-факто президентсько-парламентську. А прийнявши у лави своєї іменної фракції масу колишніх регіоналів, фактично встановити диктат двох найбільших фракцій у коаліції. Де не було дискусій, де практикувалася одна тактика: рішення Адміністрації президента мали безальтернативно прийматися всією коаліцією. А пропхавши свою довірену особу, Володимира Гройсмана, на посаду голови Верховної Ради, Порошенко та його адміністрація стали «програмувати» роботу парламенту в потрібному тільки їм напрямі.

Коаліційні перегони завершилися тим, що Петрові Порошенку довелося змиритися і віддати посаду премʼєр-міністра Яценюкові, «нейтралізувавши» дії уряду квотним принципом його формування. Всі фракції-учасниці коаліційної угоди, делегувавши своїх людей для роботи в уряді, ставали таким чином її заручниками. А далі все пішло наїждженою колією. Проекти та ідеї готувалися в АП, потім узгоджувалися з близьким колом Гройсмана та Яценюка, а коаліція мала смиренно за них голосувати.

Певний «люфт» для малих фракцій залишався лише до часу, поки притиралися між собою Блок Петра Порошенка та Народний Фронт. Але як тільки вони поділили владу і контроль над старими корупційними схемами, життя малих фракцій стало нестерпним. Благо, що президент ніколи особливо і не приховував, що при першій же нагоді заповнить відсутність голосів від малих фракцій за рахунок «Опозиційного блоку» та менших пост-регіональних груп у парламенті. Бо вже давно стало помітно, що для реалізації «державницької» лінії Порошенку милішими і зручнішими є регіонали, ніж, скажімо, «Самопоміч».

Персональний стиль Порошенка було важко не зауважити: цинічна «коаліціада», брутальне «упокорення» премʼєра Яценюка і «нейтралізація» через квотний принцип нового українського уряду, ламання парламентаризму в Україні та перетворення Верховної Ради на додаток до Адміністрації президента. Нагадаю, подавалося все це або під виглядом «державної необхідності», або створення світової коаліції проти Росії, або для боротьби з агентами Кремля.

Агенти Кремля і кабіна бульдозера

«Голосуй за моє кулуарне рішення, або ти не любиш Україну», – написав я у статті «Порошенко і саботаж» ще всередині червня цього року. Через кілька місяців ця фраза знову потребує корекції. Тепер цей принцип від президента Порошенка звучить так: «Голосуй за мої таємні плани, бо інакше ти агент Кремля». Найбільшою вадою політики Порошенка є кулуарність планів, таємничість справжніх задумів і категоричне небажання дискутувати, а тим більше йти на компроміси. У Порошенка практично нема партнерів на українському політичному полі. Він навіть своїх тимчасових союзників, як правило, або ставить перед фактом, або заганяє в глухий кут. Це поведінка не президента держави, а бізнесмена пострадянського зразка: нахрапистого, брутального і егоїстичного.

Згадаймо більшість кризових моментів в українській політиці останнього часу. Більшість криз викликані навʼязуванням парламентові й уряду не до кінця зрозумілих планів. Без дискусії в коаліції, без суспільного обговорення кожного разу парламент ставили перед фактом, що треба проголосувати за. Навіть якщо б така тактика пояснювалася особливостями воєнного часу та необхідністю збереження державної таємниці, то все одно треба було б знайти механізм, який дозволив би принаймні обговорювати пропоноване в парламенті. Бо на практиці виходить, що, прикриваючись воєнною риторикою, в Україні знищується парламентаризм, а єдиними володарями істини залишаються президент Порошенко та його канцелярія.

Однією з найбільш яскравих і, на жаль, кривавих виявилася остання політична криза в Україні. Коли Радикальна партія Олега Ляшка вийшла зі складу коаліції, а на площі Конституції загинули троє військових і десятки людей були покалічені осколками гранати. Ця подія продемонструвала, якою цинічною насправді є українська політика. І мова навіть не про безвідповідальне ВО «Свобода», хоча справа має бути розслідувана, а всі винуватці покарані. Питання в тому, чому це стало можливим в країні, яка ще не оплакала героїв Небесної сотні та полеглих в АТО бійців, що не дозволили сепаратизму та зовнішньому ворогу просунутися вглиб країни? Яка причина протистояння в парламенті і кривавих зіткнень поза його стінами? Чи все справді впирається у таємні провокації Кремля, як це в один голос стверджують обтяжені державною владою мужі?

Головна відповідь на ці запитання криється, як не дивно, у політичній культурі президента Порошенка. Ні для кого з тих, хто уважно стежить за української політикою, не стало дивиною, що вже вкотре, пропонуючи на розгляд Верховної Ради якийсь законопроект, Петро Порошенко обовʼязково намагається протиснути якусь свою «забаганку». І цього разу, пропихаючи зміни до Конституції про особливий статус для окремих територій Донбасу, головним було питання децентралізації «а-ля Порошенко», тобто запровадження інституту префектів. Інститут префектів насправді нищитиме місцеве самоуправління, ще більше централізуватиме й концентруватиме владу в руках президента і столиці.

Тому у словах президентських спікерів є багато правди, але й багато замовчується. Правдою є те, що Захід вимагав від України проведення децентралізації влади. Пані Меркель раніше була навіть більш категоричною і вимагала федералізації України. Правдою є й те, що для збереження солідарної позиції світової спільноти проти Росії Україні потрібно було виконати основні вимоги тієї спільноти. І децентралізація – одна з цих вимог. А от питання особливого статусу для окремих регіонів в Конституції вже не є таким однозначним.

Справа в тому, що нормандський, або мінський протокол містить в собі дуже багато нашарувань, коли позиція ЄС та США на події в Донбасі суттєво різнилися. Ставлення до цих подій та політики Росії змінилося за цей час від постійного «занепокоєння» до, грубо кажучи, створення своєрідної антиросійської коаліції. Але не треба забувати, що у межах Мінського формату Путіну вдалося навʼязати багато положень, про які ми ні сном ні духом. Це тепер ми довідуємося, що Петро Порошенко погодився на спецстатус для Донбасу і навіть із внесенням його до Конституції. Це тепер ми почули про вимогу децентралізації, бо інакше «світ від нас відвернеться». А скільки ще було обіцяного Порошенком Путіну особисто – ми досі не знаємо.

Але навіть якщо допустити пізнє президентське «прозріння» і погодитися з тим, що він, погоджуючись на положення про особливий статус Донбасу, намагається не допустити реалізації плану Суркова-Путіна і не дати запхати назад в Україну зруйнований з досвідом антиукраїнської війни Донбас, то залишити поза увагою «порошенківський» варіант децентралізації не можна. І все-таки, що не так пішло у Верховній Раді та під її стінами?

Замість того, щоб організувати широке обговорення в коаліції, з експертами та міністрами, пояснити ситуацію (включно із таємними зобовʼязаннями), розкрити справжні наміри і цілі, Петро Порошенко пішов у наступ своїм звичним, бульдозерним шляхом. Він поставив коаліцію перед фактом: або ви голосуєте так, як вам пропоную я, або ви агенти Кремля. Крім того, він зовсім не відмовився від своїх звичних прийомів і подав пакетом положення про інститут префектів. Мовляв, проковтнете і не вдавитеся.

Не виключено також, що АП спробувала нарешті інший формат прийняття рішень у ВР, а саме спільного голосування з представниками попереднього режиму. Для приховування практично вичленення окупованого Донбасу зі складу України, запровадження префектів і тим само вихолощення ідеї децентралізації влади і фактично утворення неформальної коаліції з непокараними злочинцями, потрібно було якогось гучного відволікаючого маневру. І тим маневром стало кровопролиття перед Верховною Радою.

Я далекий від того, щоб не те що виправдовувати, а навіть пробувати зрозуміти дії «Свободи» і Радикальної партії Олега Ляшка. Але влада нічогісінько не зробила, щоб запобігти кровопролиттю. Якщо акція під парламентом була організована Кремлем, то чого СБУ та МВС це допустили? Чому далі в мирному Києві ллється кров і нагнітається суспільна напруга? Заради чого чи кого? Заради інституту префектів, концентрації ще більшої влади в руках президента? Заради розформування добровольчих батальйонів, щоб уникнути непотрібного тиску з їхнього боку? Задля того, щоб отримати право обмежити мітинги і протести? Але це все ми вже проходили. Правда, не за таких критичних обставин. І головне питання: скільки ще потрібно влади президентові Порошенку, щоб він нарешті заспокоївся?

P.S. Найбільшою проблемою української влади є недовіра суспільства. Громадяни не довіряють президентові, бо нічого не знають про його справжні плани. Громадяни мусять бути постійно насторожі, щоб влада не пропхала в закони якогось чергового лиха.

Нещодавно відомий блогер Сергій Іванов звернувся до тих активістів, котрі втішаються дрібними здобутками громадянського суспільства у боротьбі проти Системи.  Мовляв, для чого тішитися тими дрібницям, якщо вони здобуті у протистоянні вже з новою владою, яку ви легенько підхвалюєте? І справді, уявімо ситуацію, коли не треба боротися за відставку генпрокурора Яреми, а тепер за усунення його наступника Шокіна. Якби не треба було постійно стежити за прийняттям законів, якби була повна довіра до депутатів з коаліції і особливо до найбільшої президентської сили. А тепер даймо чесну відповідь на запитання, хто ж призначив всіх цих людей, проти яких ми мусимо боротися? Хто ж це такий намагається зосередити у своїх руках усю повноту влади і закріпити це на законодавчому рівні? І зрештою, хто ж це так запопадливо намагається зберегти Систему? Якщо на всі питання дати правдиві відповіді, то перед очима знову зʼявиться олігарх, але вже не на підніжці, а в кабіні бульдозера.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук