Casus Савченко

Повернення Надії Савченко викликало в Україні величезний ажіотаж. Ще ніколи за два роки війни визволених з полону не зустрічали на такому рівні. «В Україну повернулася Надія» – написало одне з провідних видань, а тисячі громадян затамували подих: що ж тепер буде з країною? ЗМІ, відчуваючи настрої аудиторії, роздирали виступи Савченко на цитати і не випускали її з об’єктивів телекамер.

Але Савченко починає робити амбівалентні заяви, і її палкі прихильники ось-ось перейдуть від сакрального трепету до розпачливого обурення. Так уже бувало не раз. Через український парламент суне безкінечна черга персонажів, які стають героями, отримують мандат, а потім у кращому разі потрапляють у забуття. А в гіршому – стають в очах суспільства зрадниками і запроданцями.

Чому ж українці так палко чекають і ніяк не дочекаються свого героя-Вашингтона з новим і праведним законом? Звідки взагалі береться віра в героїв і чому всі вони (без винятку!) рано чи пізно викликають у нас болісне розчарування? Невже ми приречені довіку плюватися, згадуючи своїх вчорашніх кумирів і позавчорашніх месій?

У сучасному світі управління країнами давно належить чиновникам. Перша особа держави – це, по суті, функціонер, який є заручником наявних історичних обставин. Політика – це мистецтво можливого, тому робота сучасного державця – це нескінченне маневрування між поганим і дуже поганим, шукання компромісів і прийняття прагматичних рішень в обхід принципів та ідеалів. Звідси – постійна потреба приймати непопулярні рішення, досягаючи не надто переконливих результатів.

На відміну від управлінців середньої та нижчої ланки, державець також мусить обслуговувати політичний процес, запобігаючи чварам і внутрішнім війнам між різними групами еліти. Це найбрудніша частина роботи, яка завдає непоправної шкоди іміджу та репутації. У кожного державця є своя «амбарна книга», на скрижалях якої записана похмура історія його переступів: маніпуляцій, інтриг та «договірняків». Уникнути цього не може жоден державець, позаяк його влада великою мірою залежить від розкладу парламентських сил.

Ідеальний державець сучасності – це професійний технократ і досвідчений інтриган-макіавелліст, тобто раціоналіст і прагматик. Однак таких правителів зазвичай не люблять, позаяк вони без вагань вдаються до непопулярних рішень і ставлять ефективність вище традицій та іміджевих надбань. Такі функціонери рідко потрапляють до національного пантеону і зазвичай входять в історію як амбівалентні постаті. 

Антиподом державного функціонера є Герой. Герої завжди приходять у владу ніби ззовні – вони не зв’язані ніякими «договірняками» і стоять вище політичних чвар. На відміну від професійного управлінця, герой не маневрує у мінливих обставинах, а прокладає собі (і народові) шлях навпростець. Там, де функціонер намагається розв’язувати, герой просто рубає. А головне, він залишається ірраціональним. Честь, патріотизм, подвиг, звитяга – ось величини, якими оперує герой, приймаючи рішення.

З такої перспективи легко зрозуміти, чому навколо Надії Савченко піднявся такий ажіотаж. Вона вигідно відрізняється від інших представників українського істеблішменту – хоча б тим, що до останніх днів до нього не належала. А значить, в очах суспільства вона «чиста», незаплямована корупційними зв’язками, кумівством та клановою належністю. Вона, хоч і має партквиток, досі сприймається як «нічия», а значить «наша», тобто «з народу».

Безперечна мужність, яку Савченко продемонструвала під час ув’язнення, вразила суспільство. І ось уже збуджена колективна уява домальовує ідеалізований образ української Жанни д’Арк. За такою схемою ми вже привели до Верховної Ради чимало героїв Майдану та АТО – і майже нікому з них не вдалося зберегти репутацію. Але українці знов б’ють у закаблуки на граблях, готуючи собі нове Велике Розчарування. Однак це не так безглуздо, як здається. Штовхаючи чергового героя в прірву розчарування, українці приносять жертву іншій потаємній ілюзії.

Українці вірять, що проблеми нашої країни – це наслідки злої волі узагальненої «влади». Це віра в те, що українська економіка ефективна, але бюджет дерибанять корупціонери. Що наша правова система досконала, а всі проблеми – від продажних суддів. Що наша армія непереможна, але зрадники-генерали не дозволяють звільнити Донецьк за три дні. Тому від героя очікують лише одного – зірвати змову, і все стане так, як має бути.

Зрозуміло, що герой – не більше, ніж колективна ілюзія, яку суспільство екстраполює на певних персонажів разом з власними очікуваннями. Щойно в публічному просторі з’являється більш-менш підходяща постать, українці запалюють над нею німб, видають мандат народної довіри і випихають її на політичний Олімп. Іноді жертви суспільних очікувань і самі починають вірити у свою місію, але результат завжди один – народ розчаровується, німб згасає, а рейтинг падає. Ну а проблеми, звісно ж, лишаються на своєму місці.

Парадоксальним чином розчарування лише підживлює віру суспільства в героїв. Якщо лицар пішов до печери і не вийшов, значить, там справді живе дракон. Якщо чергового героя підкупили, використали, переграли і знищили «вкидами», значить, влада плете змову і не пускає народ до щастя. Ще краще, якщо герой виявляється креатурою влади – тоді жодних сумнівів бути не може: влада справді здатна на підступ, а отже, змова – не фантазія, а реальність.

Українцям легше щопівроку сплавляти по Дніпру чергового ідола, ніж поховати цю ілюзію. Тому що саме вона затуляє від нас простий і очевидний факт: проблеми України не зводяться до поганої влади. Навіть ідеальний державець не здатен за одну каденцію витягти Україну з баговиння, в яке вона занурювалась останні десятиліття. Набагато легше вірити, що тебе зурочили, ніж прийняти той факт, що в тебе цілий букет хронічних захворювань у стадії загострення. Тому Савченко – далеко не останній герой, якого ми створимо, а потім згодуємо своїй інфантильній ілюзії.