Час відпусток

Для мене помер як політик Арсеній Яценюк, який, замість обрати принципово проукраїнську позицію у зв’язку з мєдвєдєвськими ескападами, заходився топити Президента Ющенка, що він, мовляв, дав Росії підстави для таких заяв.

Можна скільки завгодно бити себе по руках, але вже кілька тижнів поспіль я просто не можу знайти іншої теми для написання. 99% щоденної лектури займають реляції з російсько-українських фронтів. Роздуми та розмови зі знайомими також здебільшого стосуються наших непростих взаємин. Нічого не вдієш. Така вже нині щоденна українська реальність: як не байкери з корогвами, то московські церковники з годинниками за 30 тис. у.о., то суворі президенти у чорних сорочках із прямими погрозами. Це можна було б сприйняти за особисту параною, якби не одна обставина - я не самотній у своїй зацикленості.

На чому я насамперед хочу наголосити? Хвороблива, на межі нервового зриву реакція публічних інтелектуалів в Україні - чи то публіцистів, чи то журналістів, чи то блогерів у Livejournal - на липнево-серпневу активізацію пропагандистської імперсько-російської машини оголила одну вельми складну і малоприємну річ. За відсутності зваженої, чіткої та патріотичної позиції української влади, яка мала б передусім мислити і діяти в категорії захисту національної та державної безпеки, відповідаючи на низку зовнішніх загроз і провокацій, оборонну місію в нашій країні перебирає на себе хто завгодно, тільки не люди, які мають це робити за визначенням.

Схоже, там, на політичному олімпі, зовсім не бояться профукати країну. Ба більше, тривожно очікуючи на вибори, майбутні кандидати або затято мовчать, як уже кілька днів це робить Юлія Тимошенко, або боягузливо випрошують електоральну симпатію проросійськи налаштованих виборців Сходу і Півдня України, або виявляють лакейську вірнопідданість іншій державі.

Зовсім не дивна позиція Петра Симоненка, який лише вкотре підтвердив, що комуністи в Україні - п'ята колона Кремля. Сюрпризом не була також і позиція Віктора Януковича, який володіє, либонь, секретом полішинеля, достеменно знаючи, як правильно будувати стосунки з Росією. Цей політик, на жаль, із роками не змінюється і не мудрішає.

Для мене помер як політик Арсеній Яценюк, який замість того, аби зайняти принципово проукраїнську позицію у зв'язку з мєдвєдєвськими ескападами, заходився топити Президента Ющенка, що він, мовляв, дав Росії підстави для таких заяв. Мене анітрохи не здивував, але вкотре посилив до себе зневагу, Володимир Литвин, який услід за Кучмою, що ще далекого 1994 року мовив сакраментальне «національна ідея не спрацювала», відмовив Україні у проєвропейському курсі. Так, начебто цей курс таки насправді у нашої країни був хоч під якимось соусом, за винятком декоративних декларацій, абсолютної пасивності та вічного чекання з моря погоди. Приблизно так само, як тоді, за Кравчука, у нас працювала «національна ідея».

Це, мабуть, тільки в нас, де влада і політика, не поважаючи власного народу, своєю чергою, сприймає агресивне чужинецьке харкотиння як Божу росу і манну небесну. Що можуть чекати громадяни країни У. від своїх політиків у разі безпосередньої загрози? Що скаже Арсеній Яценюк, коли східний кордон країни перетнуть російські танки з метою захисту, наприклад, російськомовного населення від спроб втягнути Україну в НАТО? Скаже, що Ющенко дав підстави для цих танків? А Кучма під час подій на Тузлі теж давав підстави? Звідки така наївність? Звідки така дитяча віра у добрих російських царів? Чи, може, нагадати, як торік у серпні російські танки борознили православну грузинську землю?

Знову кілька днів красномовно мовчатимуть «Жанна Д'Арк» Помаранчевої революції та «Месія» Віктор Ющенко? Бо якщо сьогодні мовчать, то де гарантія, що коли настане час Х, вони не заберуться звідси на чартерах і не покинуть нас самих зустрічати російських «визволителів»?

Усі ці невеселі роздуми посилив також і колишній близький соратник Ющенка Олег Рибачук, який на запитання російського журналіста, коли ж це нарешті наш Президент щось відповість Медвєдєву, сказав таке: «Ви ж розумієте, що не Віктор Ющенко писатиме відповідь. Тепер час відпусток»... Кілька днів думав, рахував цифри, підбивав статистику, зважував, чухав потилицю, грівся на сонечку, бавив дітей... Робив усе - тільки не те, що від нього вже не вперше вимагає історія.

Натомість у Росії люди живуть без відпусток. Ось, наприклад, один з ідеологів путінського режиму Олександр Дуґін (а за сумісництвом - член ради з економіки та етики при Московському Патріархові) прямим текстом обіцяє небанальний і збіса цікавий розвиток наших братніх стосунків: «Я вважаю, що це може призвести до воєнного конфлікту в Криму і на сході України, як це було у Південній Осетії та Абхазії. Гадаю, Ющенко виявився нездатним зберегти суверенітет, Україна як ніколи близька до свого кінця... Українці - це розгублений народ: 60% нашого (русского народа) і 40% народу, що ненавидить нас, проамериканських ворогів.

Особливо пікантно звучать його слова в контексті листа Московського Патріарха Кіріла Президентові Ющенку після візиту в Україну: «Під час поїздки я на власні очі переконався, що більшість громадян України - від Донецької до Волинської області й від Києва до Криму - об'єднані глибокою вірою... Боже благословення хай пребуде з народом прекрасної України, з її владою і воїнством і з усіма нами!».

Чи варто нам із вами думати-гадати, хто ж із них двох сказав правду? Ні, не варто. Але вважаю, треба прислухатись до обох.

Для того, щоб відстояти право бути в цій історії такими, як нам самим хочеться, треба бути готовими до боротьби. Не за самодурів-гетьманів і зрадливих та боягузливих сотників. За самих себе. У нас немає нікого, крім самих себе.