Чи хочуть кнайпи Львова мати постійних клієнтів?

Не таке уже й «богемне» запитання. Чимало із нас часто стикається із потребою запросити на обід чи вечерю, або просто на каву, партнерів, колег, друзів, гостей. Ще одна категорія людей постійно крутиться в організаційному вирі семінарів, конференцій, фестивалів і под. І завжди постає питання – куди запросити і де нагодувати?

Починаєш перебирати і виявляється, що…попри велику кількість каварень, ресторацій і кнайп вибір не такий уже й великий. Чи то вимоги наші зросли (і це добре), чи ресторатори про це не в курсі (і це погано). Невідомо.

У кожному разі, здалося, що давно час не тільки пишатися Львовом як містом, що пропонує найсмачнішу каву і ексклюзивні ресторанні простори, які розраховані на швидкого і одноразового туриста, але й критичним оком подивитися на рівень обслуги, кухні і ціни, що нам пропонують. Нам – це львів’янам, які тут живуть і не купуються тільки на приколи оформлення ресторанної чи каварняної зали, а шанують себе і своє місто настільки, що вимагають і хочуть більшого – смачної кухні, вишколеної обслуги, «не намахування» у цінах.

У цьому сенсі основним критерієм оцінки ресторану, каварні чи кнайпи саме львів’янами, напевне, був би такий: чи хочеш ти бути постійним клієнтом цього ресторану чи каварні?

Отже, приватні враження львів’янки (пропоную долучатися):

Масонський ресторан, пл. Ринок, полудень, будній день, червень 2010, обід на трьох осіб

1. Маленька театральна реприза на вході – супер! Потрапляєте, ніби помилково, у типову запущену львівську кавалєрку (навіть із характерним запахом розчахнутої консерви і давно засмальцьованої маринарки), де типовий львівський міщух підпило-середнього віку починає оповідати якісь байки про Зеника чи щось таке. Це вдалося. Навіть я, стара бита цьоця, повелася. Браво виконавцю ролі. Насправді це і є вхід до ресторації.

2. Паперові серветки – фе! Панове, паперові серветки повинні закінчуватися на рівні фаст-фудів і студентських кнайп. У ресторації, яка подає себе, як найдорожча у Галичині, повинні бути полотняні серветки. Це навіть не рівень претензій, а звичайнісінька норма.

3. Замовлені гарячі страви приносять на тарелях, накритих покришками-ковпаками. Круто! Приносять по одній. Дивно…, чому не все разом? Згодом з’ясувалося, чому. На наше прохання залишити одну страву накритою, поки прийде ще одна особа, офіціант відмовився, бо… «ковпаків у них тільки два» (цитата). Відразу уявила, як тими двома ковпаками вони накривають і рибу, і м’ясо, і каляфйор зі шпарагівкою, тобто все, що у цей час замовили різні клієнти. Одне за другим. Без миття. У цьому не сумніваюся ні секунди.

4. До пасти під соусом болон’єзе, чи щось таке, подають виделки і ніж. А мали б – столову ложку і виделку. Це також не вимахон, а звичайнісінька норма сервірування клюсків.

5. Вина – звичайно ж, тільки чілійські і французькі.

   Українські вина не вкладаються у наворочену цінову політику.

6. Хліб (у меню написаний як домашній із базиліком) – ще несмачніший, аніж магазинні макухи. Розсипається відразу, базиліком і не пахне, як, зрештою, нічим не пахне. Ні солений, ні цукрований. Ніякий.

7. З трьох замовлених гарячих страв смачною і справді добре зготованою була одна.

8. І найприкріше. Ви сідаєте у доволі затишній залі, щоб пообідати і порозмовляти із своїми партнерами. Нагадую, що це не дешева, шумна забігайлівка, а респектабельний (як видається власникам) ресторан. Хвилин через 15 у ваш тихий обід і розмову вривається група іноземних туристів із 18 осіб на чолі із екскурсоводом (до слова, знайомим істориком, який чомусь не признався до нашого знайомства). Усі вони, без тіні сумніву, галасливо розсідаються за зсунутими докупи столами, офіціанти приносять їм пиво і екскурсовод на повний свій дзвінкий, професійний голос починає розповідати байки. Вони голосно реагують, коментують, п’ють і відригують (даруйте, кажуть, що це вважається у деяких країнах похвалою для кухні). Про ваш приватний обід і спокійну розмову можете забути. Ви змушені мовчки жувати і слухати, як історик ретельно заробляє те, чого ніколи не заробить в університеті, якщо не бере хабарів. Це триває довго, тобто настільки довго, що ви вже розраховуєтеся. На слушне запитання до офіціанта, чому ви змушені опинятися у такій ситуації, він, також без тіні незручності, відповідає, що заклад має угоду із туристичною агенцією. Крапка. Турист і реклама – понад усе. А ми, наївні, думали, що наші кнайпи мали б «укладати» угоду із кожним клієнтом, у тому числі, і з львів’янами – клієнт платить і має право вимагати сервісу, який відповідає рівню цін і позиціонуванню закладу.

Одним словом, постійних клієнтів у Найдорожчій ресторації Галичини, мабуть, не буває взагалі (на них і не розраховано). І запросити когось туди на обід чи ділову розмову також не ризикуйте. Окрім сервісу і кухні на тверде «три» отримаєте екскурсію про Львів із децибелами на тверде «п’ять».