Чи можна стверджувати про перелом у війні?

Яку ситуацію на фронті маємо на початку п’ятого року повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Якщо відкинути дрібні деталі, знехтувати другорядними подіями й узагальнити суттєві факти й чинники, то можна стверджувати, що наступ російської окупаційної армії практично зупинений. Збройні Сили України, попри всі труднощі, зуміли зупинити шалений тиск росіян і навіть перейти до контратакуючих дій на деяких ділянках фронту.

І це аж ніяк не випадковий чи тимчасовий успіх. Ситуація, коли українські військовики вже не просто реагують на дії окупантів, а нав’язують їм свою гру, триває фактично з початку лютого, тобто майже місяць.

Військові аналітики сходяться на думці, що ЗСУ нарешті змогли знайти свою ефективну оборонну стратегію, яка дозволяє хай повільно, але впевнено сточувати наступальний потенціал противника. Тобто, відверто кажучи, вбивати чимраз більше росіян. І задекларована новим міністром оборони Михайлом Федоровим мета – 50 тисяч мертвих окупантів на місяць – уже нікому не видається недосяжною.

Уже зараз українські захисники завдають російській армії таких відчутних втрат, що Москва вже не в стані компенсовувати їх шляхом рекрутингу. Байдуже, що плата за підписання військового контракту в Росії вже сягнула захмарних чисел.

Невже ми таки вистояли й дочекалися того епохального перелому, коли час перестав грати на Росію і почав грати на Україну. Відомий американський політолог й аналітик у царині безпеки Джордж Фрідман запевняє, що саме це й сталося.

«Перелом уже настав, проте його природа не в гучних перемогах, а в тихому виснаженні наступального потенціалу, яке стало незворотним. Російська армія більше не здатна до проведення масштабних стратегічний наступальних операцій. І це не тимчасова оперативна пауза, а структурний параліч, викликаний цілим комплексом причин, які Кремль більше не в силах виправити», – констатує Фрідман в інтерв’ю для видання Foreign Affairs.

Знаменно, що такий висновок про потенціал російських збройних сил дає саме Джордж Фрідман. Так, саме той Фрідман, який ще відносно недавно писав такі компліментарні тексти про російську армію, так захоплювався її силою і вправністю. А ще не радив Заходу мірятися силою з росіянами. «Немає нічого небезпечнішого, ніж поранити ведмедя. Краще вбити його, але вбити Росію ніколи не було легкою справою», – стверджував він свого часу.

Однак війна в Україні змусила американського аналітика прозріти, переосмислити сказане ним раніше, виставити нові оцінки.

Тож на які саме чинники Фрідман звертає увагу у своїй новій оцінці. Першим він називає «повний провал доктрини», на якій будувалася вся російська армія. Вона передбачала коротку технологічну війну, де професійні контрактні сили за підтримки високоточної зброї, передовсім авіації й ракетних військ, швидко ламають спротив військ противника. Проте, як ми знаємо, «Києва за три дні» не вийшло. Тож російська армія була втягнута у тривалу війну на виснаження, до якої вона не була готова ні організаційно, ні матеріально.

І коли «бліцкриг» провалився, довелося переходити до радянської моделі м’ясних штурмів завалювання фронту «біомасою». Саме для цього й було в Росії запущено три механізми поповнення армійських лав. Перший з них – традиційна мобілізація. Другий – масштабна система рекрутингу з мільйонними преміями й небаченими для більшості росіян зарплатами. Третій – система президентських помилувань для російських кримінальників. Її ініціатором був «кухар Путіна» Євгєній Прігожин. Причому під час відбору кандидатів у «помилувані бойовики» для своєї ПВК «Вагнер» він віддавав перевагу тим, хто сидів за насильницькі злочини, в ідеалі – за навмисне вбивство з обтяжувальними обставинами. Щоб уже не треба було переналаштовувати моральні орієнтири майбутніх вояків.

Так, це поповнення нівроку допомогло російській стороні, зокрема витримати український контрнаступ 2023 року і навіть захопити місто-фортецю Бахмут, нехай і ціною десятків тисяч життів нападників. Проте одразу ж проявилася й велика нерозв’язна проблема. Адже в перші місяці війни українські захисники в боях під Києвом, Харковом, Миколаєвом і Маріуполем практично під корінь знищили всю професійну армію Росії, яку роками готували до цієї війни. Наприклад, «легендарну» 155-ту окрему бригаду морської піхоти з Владивостока українські воїни цілковито винищували п’ять (!) разів.

Тому під кінець 2022 року виникла ситуація, коли, попри наявність тисяч мобілізованих, рекрутованих і помилуваних, не залишилося ні інфраструктури, ні достатньої зброї, ні амуніції. А головне – кадрового офіцерського корпусу для управління новобранцями вже не існує в попередньому вигляді. Остання проблема в російській армії нині відчувається особливо гостро.

«Разом з офіцерами була втрачена й інституційна пам'ять армії, тобто здатність передавати бойовий досвід і вчитися на помилках. Нові підрозділи, сформовані з мобілізованих, раз у раз повторюють ті самі тактичні помилки, які призводили до розгрому їхніх попередників, тому що в їхніх лавах просто не залишилося людей, які могли б сказати, як не треба робити», – пояснив Фрідман.

Другою проблемою Фрідман називає архаїчну систему управління військами, яка продемонструвала свою цілковиту неефективність у перші місяці війни. «Вона побудована на суворій вертикалі й придушенні ініціативи, що в умовах сучасної динамічної війни є смертельним вироком для будь-якої наступаючої сили. Адже молодші офіцери на полі бою бояться ухвалювати самостійні рішення, очікуючи наказу зверху, який часто запізнюється або не відповідає реальній ситуації», – зазначає аналітик. Він називає це «доктринальним глухим кутом», з якого немає швидкого виходу, оскільки зміни військової філософії вимагають десятиліть.

Третя причина стратегічної поразки Росії, на думку Джорджа Фрідмана, – це її технологічне відставання, яке за роки війни перетворилося на прірву, зокрема й через жорсткі технологічні санкції Заходу. «Якщо на початку конфлікту Росія мала перевагу в деяких видах озброєння, наприклад, у крилатих ракетах або системах радіоелектронної боротьби, то зараз ситуація змінилася кардинально», – зазначає він.

Фрідман вказує, що Захід нехай і повільно, але системно наповнює українську армію технологіями XXI століття, тоді як Росія змушена розконсервувати техніку шістдесятирічної давності. Ідеться не просто про танки або гармати, а про всю систему ведення бою. Адже сучасна війна, за словами Фрідмана, – це війна сенсорів, мереж та алгоритмів.

«Україна отримала доступ до західних розвідувальних даних у режимі реального часу, до високоточних систем ураження, здатних бити на сотні кілометрів, до захищених систем зв'язку і до безпілотних технологій, які змінюють саму логіку поля бою», – пояснює американський аналітик.

І нарешті четверта, можливо, найбільш недооцінена причина, на думку Джорджа Фрідмана, – це логістичний колапс російської армії. «У цій війні російська логістика показала свою високу вразливість. Вона повністю залежить від залізниць, які легко відстежити і по яких можна завдати удару. Вона централізована й неповоротка. Вона не здатна забезпечити розподілені на широкому фронті наступаючі угруповання всім необхідним», – стверджує він. За словами Фрідмана, щойно російські війська відриваються від своїх залізничних вузлів на кілька десятків кілометрів, як темп їхнього наступу падає до нуля. Оскільки підвезення боєприпасів, палива і продовольства перетворюється на нерозв'язну задачу. Українські військовики, своєю чергою, використовуючи західну високоточну зброю, методично вибивають склади, штаби і транспортні вузли в тилу противника, позбавляючи його можливості накопичувати ресурси для великих операцій.

Підбиваючи підсумки, Джордж Фрідман стверджує: «Держави доходять до точки, коли вони не можуть виграти війну, але не можуть дозволити собі це визнати. Саме в такому становищі Росія вже кілька років. Війна триває чотири роки, і три з них було очевидним, що росіяни не зможуть перемогти. Але й визнати поразку вони не могли. У цьому проблема – і почасти це внутрішньополітична проблема для Путіна».

Саме тому в українсько-російсько-американських перемовинах, які нещодавно відбулися в Женеві, росіяни так вперто наполягали на тому, щоб українці передали їм без бою один із найукріпленіших у мілітарному сенсі регіонів – Слов’янсько-Краматорську агломерацію. Бо взяти її штурмом – це для них зараз практично неможливе завдання. Для нас же ця частина Донбасу фактично може стати козирем, який докорінно змінить усю гру. Російська армія може остаточно зламати собі зуби об Краматорськ і Слов’янськ, тоді й виникне можливість погнати геть беззубого звіра.

Що може стати нам на заваді – лише евентуальна розділеність суспільства, нездатність мобілізуватися. У Кремлі це досить добре розуміють. Саме тому стільки зусиль і коштів Росія нині витрачає на інформаційно-психологічні операції, спрямовані на зрив української мобілізації. Це єдиний і останній шанс для Москви змінити ситуацію на свою користь. Для нас же головне – не піддатися на ці провокації.