Багато в чому США і Україна різняться максимально: перша – відносно стара федеративна демократія з великим населенням і економікою, тоді як друга – молода унітарна демократія з населенням і економікою, що становить лише незначну частку від американської. Українську партійну систему слід оцінювати як вкрай нестабільну, в той час як американська складається з двох основних партій, які домінують у політиці вже понад 150 років. Можна навести й багато інших відмінностей.
Незважаючи на це, Сполучені Штати 2025 року з новообраним президентом Дональдом Трампом і Україна 2010 року з новообраним президентом Віктором Януковичем у деяких аспектах виглядають разюче схожими. Ще дев'ять років тому американська й українська політика дивним чином переплелися через сумнозвісного політичного діяча Пола Манафорта. Цей плідний діяч і маніпулятор для авторитарних правителів по всьому світу був помітною фігурою в Києві між 2004 і 2010 роками, а через шість років опинився в центрі уваги у Вашингтоні. Він брав участь у виборах найбільш суперечливих президентів України та США: Віктора Януковича і Дональда Трампа. Співпраця Манафорта з Януковичем (яка тривала кілька років) і Трампом (яка тривала кілька місяців) передувала їхнім вражаючим перемогам на президентських виборах у 2010 і 2016 роках відповідно.
Ба більше, Янукович і Трамп досягли схожого політичного поступу, оскільки обидва отримували підтримку від Росії під час напружених виборчих кампаній. Звичайно, втручання Москви у передвиборчу політику в Україні та США було різною мірою інтенсивним і мало різні результати. В Україні Кремль завжди був ключовим гравцем у внутрішніх справах до 2014 року, і Москва використовувала багато таємних і не дуже таємних агентів та інструментів. Однак постійного втручання Кремля в українську політику було недостатньо, щоб забезпечити перемогу проросійського Януковича на президентських виборах 2004 року, в яких Москва брала активну участь.
З іншого боку, у США саме висунення Дональда Трампа на посаду президента у 2015-2016 роках і його публічний заклик до Росії «знайти 30 000 зниклих електронних листів [його суперниці від Демократичної партії Гілларі Клінтон]» спонукали Кремль втрутитися в боротьбу між Трампом і Клінтон. У той час як Кремль прямо і відкрито втручався у внутрішні справи України, його участь у кампанії Трампа була більш прихованою й опосередкованою. Наскільки нам відомо, це не означало повної політичної змови між штабом Трампа і Кремлем, подібно до численних випадків співпраці між Москвою і проросійськими українськими політиками.
Інтригуючий збіг політичних біографій
Тим не менш, втручання російських спецслужб у виборчу кампанію 2016 року в США було масштабним, що задокументовано в п'ятитомному звіті Спеціального комітету Сенату США з питань активних кампаній і втручання Росії у вибори в США 2016 року, опублікованому в 2019-2020 роках. Ми ніколи не дізнаємося напевно, чи вплинули дії Росії у 2016-му на мінімальний результат президентських виборів того року і чи зобов'язаний Трамп таким чином своїм політичним успіхом Москві. Однак безсумнівним є те, що виборча кампанія 2016 року в США завершилася б інакше, якби не втручання Росії. Щось подібне можна сказати і про всю історію української внутрішньої політики до 2022 року.
Є й інші інтригуючі паралелі в біографіях Януковича і Трампа. Підхід обох чоловіків до політики є трансакційним, цинічним, патріархальним і не обтяженим обмеженнями цінностей, норм та ідеологій. На момент обрання президентами у 2010 і 2014 роках і Янукович, і Трамп були засудженими злочинцями. Та все ж масштабне поширення інформації про порушення закону не завадило – як це було б у більшості інших демократичних країн – їхнім політичним організаціям, тобто українській Партії регіонів та американській Республіканській партії, висунути їхні кандидатури на посаду глави держави. Більше того, є певна схожість у тому, як Янукович і Трамп намагалися здобути й утримати владу.
У 2004 році, будучи на той час прем'єр-міністром України, Янукович спробував стати Президентом шляхом масштабних фальсифікацій у другому турі четвертих президентських виборів в Україні з 1991 року. Ця спроба незаконного захоплення влади була відвернена Верховним Судом України. Він визнав результати виборів недійсними і призначив повторне голосування, яке Янукович передбачувано програв. На початку 2021 року Дональд Трамп, будучи 45-м президентом Сполучених Штатів, спробував скасувати результати президентських виборів 2020 року, зокрема підбурюючи натовп до штурму будівлі Капітолію у Вашингтоні та перешкоджаючи Конгресу формалізувати перемогу Джо Байдена. Спробу перевороту зупинили поліція Вашингтона і Конгрес, який затвердив результати виборів. Після цього Москва публічно підтримала Януковича і Трампа у невизнанні поразки на виборах 2004 і 2020 років.
Навесні 2010 року колишній прем'єр-міністр Янукович зрештою виграв президентські вибори в Україні у чинної на той момент прем'єр-міністерки Юлії Тимошенко, отримавши менше 50% голосів виборців – 49,33%, тоді як Юлія Тимошенко набрала 46,03%. Чотирнадцять з половиною років потому колишній президент Дональд Трамп виграв президентські вибори в США 2024 року в чинної віцепрезидентки, також отримавши менше 50% голосів виборців (49,8%), тоді як Камала Гарріс набрала 48,3%.
Більше того, перемоги і Януковича, і Трампа у 2010 і 2024 роках були менш підтримані Манафортом чи Росією в ці моменти. Натомість вони були значною мірою результатом недолугості українських та американських стратегів й активістів демократичних виборів. Ці два доленосні голосування, ймовірно, могли б бути виграні двома демократичними кандидатками, якби їхні політичні союзники й менеджери поводилися більш злагоджено.
Зокрема, два чинні на момент виборів президенти – Віктор Ющенко і Джо Байден – не надали достатньої допомоги Тимошенко і Гарріс. Ющенко відмовився підтримати Тимошенко у другому турі президентських виборів 2010 року, а Байден запізно зняв свою кандидатуру з президентських перегонів у США у 2024 році. Тож і Ющенко, і Байден стали частково співучасниками катастрофічної перемоги на виборах антидемократів Януковича і Трампа.
У лапах олігархії
Найбільша схожість між Януковичем і Трампом – це їхні тісні зв'язки з найбільшими олігархами їхніх країн, а також готовність обох порушити внутрішній порядок і зовнішні відносини. Янукович у 2010 році і Трамп у 2024 році мали як відкриту, так і приховану підтримку, відповідно, найбагатших людей своїх країн – Ріната Ахметова й Ілона Маска, а також багатьох інших надбагатих «олігархів». У 2010-2013 роках Янукович намагався відтворити українську плутократію, що виникла в 1990-х роках після розпаду Радянського Союзу. На противагу цьому, Трамп зараз прагне встановити ізоляціоністську олігархію, яка здається абсолютно новою для сучасних Сполучених Штатів (або, в деяких аспектах, повертає їх до ХІХ століття). У період між 2010 і 2013 роками Янукович підірвав демократію, що зароджувалася в Україні, інтеграцію із Заходом і вихід з-під опіки Росії за допомогою низки політичних поворотів. Серед іншого, у 2010-му він ініціював зміни до Конституції на свою користь і вилучив мету членства України в НАТО із статті про основи національної безпеки, а наприкінці 2013 року відмовився підписувати вже парафовану Угоду про асоціацію з Європейським Союзом.
Як відомо, ця затримка початку європейської інтеграції України викликала протест на київському Майдані Незалежності, який став відомим як Євромайдан. Янукович спробував насильно придушити цей спротив і таким чином перетворив невеликий протест на загальнонаціональне повстання з мільйонами учасників. Євромайдан переріс у криваве зіткнення і врешті-решт в історичну Революцію гідності, яка призвела до втечі Януковича з Києва, його відсторонення від посади президента українським парламентом, відновлення дії Конституції, зміненої за часів Януковича, і підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Окремо слід додати, що окупація Криму й війна Росії проти України розпочалася вже 20 лютого 2014 року. Отже, військовий напад Москви на Україну із залученням регулярних російських військ розпочався до всіх вищезгаданих подій, а не, як прийнято вважати, як реакція на них.
Те, що відбувається зараз і може незабаром відбутися за президента Трампа в США, відрізняється від траєкторії розвитку України за часів Януковича. Це й не дивно – політичні системи й суспільства США та України, зрештою, різні. Однак на абстрактному рівні 47-й президент США зараз намагається змінити напрям внутрішньої і зовнішньої політики США у спосіб, подібний до того, що намагався зробити у своїй країні четвертий президент України у 2010-2013 роках. Схоже, що політичні інститути й міжнародні відносини США за часів Трампа переживають трансформацію, яка за глибиною може конкурувати з українською переорієнтацією за часів Януковича.
Питання на мільйон доларів, яке стає дедалі актуальнішим з кожним тижнем, полягає в тому, чи може фінал президентства Трампа в підсумку бути схожим на фінал президентства Януковича. Безумовно, повний імпічмент Трампа – за аналогією з усуненням Януковича з посади президента України українським парламентом наприкінці лютого 2014 року – мав би політично інший результат. Трампа заступив би лише віцепрезидент Джей Д. Венс, який є ідеологічно близьким до Трампа. Януковича, з іншого боку, замінив на три місяці спікер парламенту Олександр Турчинов, який перебував в опозиції до Януковича. Турчинов став тимчасовим виконувачем обов'язків президента України до вступу на посаду новообраного президента Петра Порошенка, також опозиційного до Януковича політика, у червні 2014 року.
Американський Майдан
Незважаючи на ці та багато інших відмінностей, майбутня траєкторія політичного розвитку США може дещо нагадувати українську у 2010-2014 років. Все більш антидемократична, деструктивна, плутократична та/або автократична і, зрештою, непопулярна політика адміністрації Трампа може призвести до масових демонстрацій, які нагадуватимуть українське повстання проти політики й поведінки Януковича наприкінці 2013 року. У найгіршому випадку конфлікт між адміністрацією Трампа і загальнонаціональним протестним рухом може перерости в насильство і призвести до зіткнень, не менших або навіть набагато страшніших за ті, що відбулися в Україні на початку 2014 року.
Міжнародні наслідки такої внутрішньої ескалації в США можуть бути більш масштабними, ніж трагічні наслідки внутрішньої дестабілізації в Україні одинадцять років тому. Спираючись на заздалегідь підготовлені плани, у лютому 2014 року Кремль швидко скористався обмеженою здатністю Києва відповісти на російську військову експансію. У березні 2014 року Росія анексувала український півострів Крим у Чорному морі, а у квітні 2014-го розпочала інвазію на сході України, як описав це у своїй книзі «Непомічене вторгнення Росії» (Russia's Overlooked Invasion) доктор Якоб Гаутер.
Будучи найпотужнішою військовою наддержавою у світі, США не повинні боятися іноземного вторгнення, окупації й анексії іноземною державою – доти, доки США не розпадуться. Однак масові протести в США, такі як в Україні наприкінці 2013 року та їхня ескалація на початку 2014 року, матимуть наслідки далеко за межами США. Якщо нинішня адміністрація Трампа продовжить руйнувати політичні інститути, економічні відносини й зовнішні зв'язки, громадянське суспільство США рано чи пізно може відреагувати так само, як це зробили українці у 2013 році.
Чи призведе це також до глибоких змін в уряді, конституції та зовнішній політиці США, як це сталося в Україні у 2014-му, наразі важко спрогнозувати. Внутрішні потрясіння в США, навіть якщо вони будуть бурхливими і насильницькими, не зроблять країну такою вразливою, якою була Україна на початку 2014 року. Тим не менш, здається безсумнівним, що внутрішня дестабілізація в США матиме далекосяжні міжнародні наслідки, які в кінцевому підсумку можуть бути навіть трагічнішими, ніж ті, що сталися після української Революції гідності одинадцять років тому.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Czy Trump to drugi Janukowycz?
Ми використовуємо