Чи є в серці українців Україна?

Текст продовжує дискусію, розпочату статтями, опублікованими у межах проекту «Галичина» на ZAXID.NET. Проект передбачає презентацію текстів на доволі широку за своїм спектром тематику, але всі вони спрямовані на реалізацію спільного завдання: розкриття «таємничого» образу галичанина.

Популярний нині польський письменник, журналіст і драматург Януш Ґловацький у своїй біографічній книжці «Z glowу», (З голови) один із розділів присвятив проблемі приниження. Зізнаюся, мене це здивувало, бо ця серйозна і прикра тема якось дисонувала зі стилем опису життя автора і його оточення, який у своїх мемуарах видався мені цинічним з типово польським «цваняцтвом». Втім, так не є. Розповідь Ґловацького наповнена оригінальними, цікавими, подекуди трагічними спостереженнями і лиш переплітається глузливими, іронічними мазками. Таке враження, що автор дуже хоче бути «суперсучасним», щоби, не дай Боже, не видаватися нудним.

Януш Ґловацький розглядає принижений стан людської душі насамперед на прикладі життєвих обставин письменників. На американському ґрунті (Вільямс, Фіцджеральд), де основну роль відіграють безжалісна американська конкуренція і гроші, і на зовсім відмінному – російському, але без аналізу цього явища саме в Росії. Тут згадується Гоголь і Достоєвський, піднесені суспільством до небес і згодом зневажені і знищені морально. Далі, вже за радянських часів, таким прикладом служить йому доля Булгакова і, трохи несподівано, - приниження вже не письменників, а «власть імущих» з оточення Сталіна. (Ґловацький, мабуть, не читав поеми Шевченка «Сон»).

Цікаво, що автор згадує саме тих трьох геніїв: Гоголя –  тілом і духом українця, Достоєвського, у якого (як дехто з дослідників вважає) також заблукали прадавні українські ґени, і третього – Булгакова, так чи інакше пов’язаного з Україною. (З останнього, до речі, досить таки принизливо насміхався совєтський письменник  В.Катаєв, надавши йому прізвисько «Синеглазенький», который любил украинских женщин и украинский борщ»). Гадаю, коли б Ґловацький розглядав проблему приниження в СРСР ширше, він би загубився у цьому бездонному морі принижених письменників радянської епохи. Передусім – українських.

 

мені завжди здавалося, що Павло Тичина своїми патріотичними віршами, зокрема з останніх літ життя, з яких, не розуміючи трагедії, шкільна молодь сміялася («Трактор в полі дир, дир, дир, ми боремося за мир»), просто кпив собі з радянської дійсності. «Хочете? То маєте!»

 

Я зовсім не хотіла зупинятись на цій прикрій темі, якби не почула зворушливу і…сумну, радіопередачу до 120-річчя від дня народження нашого геніального поета — Павла Тичини. Слухаючи її, пригадала розповідь моєї мами. У 1940 році маму, відому тоді піаністку – Галю Левицьку, запросили в Київ у Спілку письменників зіграти кілька українських творів, передусім галицьких композиторів (Барвінського, Колесси, Нижанківського та ін). Після концерту її відпроваджувало до готелю невелике товариство письменників, зокрема Павло Тичина. Переходячи поруч пам’ятника Шевченку, він раптом зупинився, пригнув коліна і вигукнув: «Прости Батьку!». Що це було? Каяття? Емоційний відрух під впливом тільки що почутої музики? Треба признати: як на ті часи, досить таки відважний.

Втім, мені завжди здавалося, що Павло Тичина своїми патріотичними віршами, зокрема з останніх літ життя, з яких, не розуміючи трагедії, шкільна молодь сміялася («Трактор в полі дир, дир, дир, ми боремося за мир»), просто кпив собі з радянської дійсності. «Хочете? То маєте!» Отже, чи можна говорити, що більшість відомих людей у радянській Україні, не тільки письменників, підкорялися ганебному приниженню, як це нині медитували радіодоповідачі, чи їхня показна покірність і «суперпатріотичні» вчинки були лише хитрістю для самозбереження, але дух залишався вільним. Гадаю, таких було багато.

Так, був страх, жахливий, постійно пронизуючий душу страх. Саме він принижував людське я, найвідчутніше, мабуть, у тих «власть імущих», які добре знали, що найменший хибний крок (або й без нього), призведе до їхнього кінця. І вони, виконуючи волю божевільного сатрапа, знищуючи мільйони людей розстрілами, тортурами, голодом, намагалися пригасити свій страх, але нічого не могли вдіяти з відчуттям приниження. І це приниження — компенсувала злоба. Злоба до кожної людини, яка не хотіла боятися і думати та жити за наказом зверху. На жаль, ця злоба, передана нащадкам, збереглася. Варто приглянутися до викривлених облич і виразу очей нинішніх українофобів, аби зрозуміти: не дай Боже!

То чому навіть сьогодні українці так принижено піддаються ідеології явно ворожих нам елементів? Чому стільки людей, не думаючи про наслідки, надалі пхають свої голови в чужинецьке ярмо!? Якось, ще в 1990-х роках, про такий стан в українському суспільстві ми розмовляли із вже, на жаль, покійним нині професором Гарвардського університету, відомим орієнталістом Омеляном Пріцаком. Професор висловив думку, що нам бракує «азійськості».

— Як? — здивувалася я, — їх орди товклися по наших землях протягом майже всієї історії, можна сказати — від часів енеоліту. Розселялися по всій землі, аж до Литви включно, залишили численні Татарини, Татарбунари, Печеніжини, де до нині живуть Манджу-ленки, осіли і гарно господарювали навіть біля самого Княжого Звенигорода, а ви кажете «бракує азійскості?  

— От власне, — погодився професор, — «господарювали». Азійскість в Україні забрала земля. Наша земля і почуття господаря на цій землі. За свою землю боролися, гинули, але не зазіхали на чужу. Любов до землі, до природи, її глибоке розуміння, створили мирну людину — «хлопського філософа», але мало відпорного до перфідії азійскості.

Я не була згідна з професором, вважаючи, що саме «почуття господаря» усвідомлює гідність людини.   «Ви не гадайте, — казав колись нам з гордістю зовсім незаможний гуцул, — я собі ґазда!». І хоч його діти не завжди мали достатньо молока, бо його, як і сир чи бриндзю старалися продати «люфтівникам», або здати в «Маслосоюз», він вимагав до себе поваги.

Міністр єврейських справ УНР, пишучи 1919 р. до Симона Петлюри листа, припускав, що поширення «азійського» більшовизму в Україні стримає передусім селянство. «Большевизм існує, — писав він, — це хвороба. Але большевизму не буде, тому що він не має коренів, особливо на Вкраїні, де 84% населення – це селяни». Помилився. Більшовизм розробив «геніальний» план нищення господаря і тим самим власної гідності. За 50 років археологічних експедицій я добре надивилася, як принижували людей, і на їхнє «почуття господаря» в Галичині. Але не завжди це вдавалося. Рятував оцей, як казав Омелян Пріцак, «хлопський філософ», переважно не позбавлений гумору.

— Пані, от ви мені скажіть, – запитував мене десь в 70-х роках на Сколівщині, лукаво усміхаючись, старий бойко: – Чому, як  був-єм молодий, мама наварила мені баняк моркви, я її з´їв і біг-єм собі по росі, як по брильянтах. А нині, маю нову хату, син – таксівку, а я ходжу з опущенов головов.

— Молодість була, пане господарю, – відповідаю. – Молодість!

— Е, пані, не хитріть! – засміявся бойко.

Галичину значною мірою від принижень рятувало вміння посміятися над кривдником, навіть у дуже скрутних ситуаціях. Висміяти ворога. Чи є якісь спеціальні дослідження походження галицького гумору – не знаю. Нині полюбляють писати про вплив польської чи єврейської культури на галичан, часто забуваючи при цьому українців. Так, ці впливи були. Це нормально. Але все це відбувалося тут, на українському ґрунті. І якби хтось цього не хотів, саме «українскість» є присутньою і в польській, і єврейській літературі, в музиці, і в живописі. Це саме стосується гумору. Моя бабця завжди любила собі «втяти розмову» зі знайомим євреєм – крамарем із сусіднього будинку. Поверталася в доброму гуморі і переконувала усіх: «Це надзвичайно порядна і дотепна людина! Це, прецінь, австрійський жид!» (Йшлося не про етнічне австрійське походження, а про ментальність людей, яка склалася на наших землях  протягом їх складної історії). А галицьке «прецінь» виключало всіляку можливість апеляції.

 

Галичину значною мірою від принижень рятувало вміння посміятися над кривдником, навіть у дуже скрутних ситуаціях. Висміяти ворога

 

Нині Україну позбавлено гумору. Того тонкого притаманного їй «рафінованого» гумору, який оберігав від принижень. Він пропав разом з «почуттям господаря» і з мільйонами страчених людей, насамперед інтелігенції. Нинішній гумор – вульгарний. Його в Україні десятками літ підмінювали «п’яними козаками». «Что такоє козачество, - переконувала мене вчена-історик в Москві – это банда пьяных бунтовщиков, сброд с целой России».  І такий «козацький гумор», на жаль, продовжується. Навіть наші артисти так звикли до ролей крикливої козацької «галайстри», ніби вони не вміли розмовляти і жартувати нормально і не було серед них високоосвічених козаків, які будували школи, церкви і, до речі, навіть у бій йшли нишком.

Ще «тріпається» своїми шоу «Одеса» і їй подібні, повторюючи, по суті, стиль радянського гумору (КВН, Штепсель і Тарапунька та ін.), тільки більш розв’язно і з домішками паскудства, що запозичене з Заходу. Но, а вже пострадянський, як його народ називає, «дебілізатор», тобто телебачення: — Пугачова, Кобзон, Кіркоров, Леонтьєв і т.д. і т.п. Кожний день! Увечері, вранці — одне і те саме, на всіх програмах. Бійтеся Бога! Скільки можна?! Пані Ганна Герман мала претензії до ректора Поплавського за надто оголені сідниці дівчаток–танцюристок. То ж хочу спитати: а чим кращі, пані Ганно, російські і вже досить таки не свіжі, перепрошую, д...?

Майже вся естрада, ба, навіть наші артисти, мавпуючи сусідів, настільки стандартні, що їх важко розрізняти. Ви подивіться: ці ж рухи, кривляння, однакові неприродні обличчя... А зміст пісень... Зжалься, Боже! Втім, це рівень нашої влади. Тут вони вдома! Мені безмежно шкода наших справді талановитих співаків, більшість яких просто втікає у світи. (Згадую перші концерти Таїсі Повалій... Який голос! Як вона співала на концерті з Валентиною Степовою! А тепер... «желает любви» з гейби вистрашеними очима). І це також добре спланований спосіб приниження людей.

Та що там естрада... А наука, освіта, багатостраждальна перекручена історія, зашарпана мова та все інше. Не хочу згадувати найпопулярнішого нині Дмитра Табачника. Він добре грає свою роль. Концентруючи на собі гнів ледве животіючого українського суспільства, прикриває інших, які за той час (за програмою зверху і збоку) досконало  виконують ще підліші антиукраїнські дії, підключаючи всіх і вся: від криміналу до російської православної церкви. «Взять измором!» І спішать... і спішать!

Табачник примітивний у своїй ненависті до України, передусім до Галицької інтелігенції. Що він знає про Стефаника, Гординського, Труша, Горбачевського, Людкевича, Панчишина, Барвінських, Свінціцьких, про сотні родин письменників, художників, архітекторів, економістів, кооператорів (ах, як би вони нині придалися...), які змушені були втікати на чужину, або їх винищили більшовики, як, наприклад, відомого вченого і вельми лояльного до радянської влади — Кирила Студинського. Уявляю собі, як почувався би Табачник навіть в товаристві гостей нашого дому і не тільки українців. На жаль, Табачник – не «австрійський...». І заважає йому його комплекс і оця успадкована совєтська злоба.

Мені можуть закинути ідеалізацію галичан. Нічого подібного. Я добре знаю, скільки було конфліктів, сварок, образ, але завжди була Україна. Притому не Галичина, а вимріяна Велика Україна! І виховувалися ми на прикладі героїв Великої України. А скільки нині в Галичині продажних душ, серед керівників, журналістів, суддів, прокуратури, а вже в Парламенті... А амбітних пихатих неуків, які згодні міняти гімн, прапор, герб, аби засвітитися. Пригадую, коли вперше у 1989 р. на травневому параді з’явився синьо-жовтий прапор, один мій знайомий раптом «запірився», як півень, хотів бігти до того, котрий відважився нести прапор, бо, на його думку, мав бути прапор не синьо-жовтий, а жовто-синій. Я стримувала цього чоловіка: «Бійтеся Бога! Схаменіться! Нарешті! Наш прапор!» Але він: «Ні! Має бути жовто-синій і баста!» А тепер деякі мріють «прикрасити» наш герб колосками, сонечком, а може й голубчиками, бо як так «голий тризуб». Один мистецтвознавець в Лондоні сказав мені, що він не знає більш елеґантного герба, як наш тризуб. Але це іноземець, а не наші амбітні патріотки. Признаюся, що серед усіх тих сучасних «супергаличан» мені найбільше імпонує  Фірташ. Щоби наш тернопільський хлоп так обкрутив і Росію, і Україну і, по суті, Європу! Таки признайте, є таланти в Галичині. (їй Богу, якщо він висуне  свою кандидатуру на президента України, я обов’язково за нього проголосую). Але досить іронії, бо боюся — не зрозуміють.

 

Мені можуть закинути ідеалізацію галичан. Нічого подібного. Я добре знаю, скільки було конфліктів, сварок, образ, але завжди була Україна. Притому не Галичина, а вимріяна Велика Україна!

 

Втім, я розумію, чому саме так діється в нинішній Галичині. Дивно, що деякі діячі настільки втратили пам’ять, що всі гріхи (корупцію, хабарництво, злодійство, низький рівень культури, примітивний або й брехливий  патріотизм і т.п.) приписують виключно Незалежній Україні. Забули про мзду, яку носили в обком партії, про підпільні цехи, закриті торговельні бази, розпусту в «лісних будиночках» тощо. Ніби не успадкували цього всього й інші пострадянські держави? З тим, що жодна з республік чи соцкраїн не були так знекровлені, як Україна, а тим більше Галичина.

*      *      *

Серед маси перестражденної Ліною Костенко інформації я натрапила в «Записках…» на речення, в яких з геніальним «костенківським» вмінням, виражено усе те, що я хотіла сказати, пишучи цей довгий текст: «Я не знаю, — пише поетеса, — чи є ще десь країна за кількістю принижень на душу населення». І друге: «В душах немає України».

Усе, що нам знищили, забрали і забирають далі, стається тільки тому, що ніяк не вміємо вирватися з рабського приниження і, що найбільш болюче, - не має в душах, чи в серці України! Не кажу про владу і тих примітивів у Парламенті, які навіть не розуміють, що вони самі під собою копають яму. Їх роль - знищити культуру, освіту і врешті державу. А що далі? На смітник? Росія рабів не жалує. І не поможуть навіть мільйони. Шкода, але історія нічого не навчила, як, зрештою, і не навчила вона Європу.

Але, що найтрагічніше, не навчила вона і наших «патріотів». Коли біля пам’ятника Степанові Бандері у день його народження я побачила численні прапори різних партійок і жодного державного (!), подумала: таки у наших гетьманчиків, крім власних амбіцій, немає в душі України. А нині – це вже не дурість, це злочин!

І на кінець: добре спланована провокація з приїздом Ліни Костенко до Львова. Розумні люди, а так по-дурному, не задумуючись (знову амбіції…) самі себе принизили. Принизили на радість Табачникам, озлобленим напівльвів’янам Дроздовим і їм подібним.

А Україна?..

Автор – археолог, доктор історичних наук

Попередні статті, опубліковані в межах проекту «Галичина »: «Галичани. Частина перша» Василя Расевича, « Про глибину історичної пам’яті» Мар’яна Мудрого