«Чистокровні» проти «інородців»
IQ

«Чистокровні» проти «інородців»

Генетика на службі у невігласів

Василь Расевич, 24 листопада 2016 6915 29

Несподівана «слава», що за добу звалилася на міністра культури Нищука, одразу ж набила оскомину більшості прихильників та противників ідеї «генетичної нації». Читаючи палкі дискусії в Інтернеті, в очі кидається дуже низький рівень освіти українського суспільства. Так, коли люди з вищою освітою, званнями кандидатів та докторів наук оперують формулюваннями «генофонд нації» та «генетичний код нації», а також пробують пояснити суспільні явища та процеси за допомогою генетики, то це викликає серйозні запитання і до української школи, і до вищої освіти, а то й академічної науки. А тому сьогодні не так про інтелектуальний рівень міністра Нищука, як про тенденції в українському суспільстві. Тенденції, що не тільки насторожують, але вже й лякають. Але про все по порядку.

Хто проти нас зі славною історією?

Ну, що, здавалося б, такого у тому, що один з міністрів українського уряду озвучив свою інтерпретацію проблем з культурними практиками в окремому регіоні? Та нічого. Правда, якби міністра, який не має історичної освіти, якогось лиха не понесло в історію і він не «розродився» своїми одкровеннями з цієї царини. І не він один так робить. Уже більше 25 років українські політики та державні чиновники «втікають» від реальності в історію. Мотиви у всіх різні, але часто для того, щоб прикрити свій непрофесіоналізм, невідповідність посаді, корумпованість тощо. Замість звіту про роботу та корисні зміни вони часто «зіскакують» не тільки на історію, але й осідлають патріотичну тематику. А де у нас найбільше досягнень, що аж розпирає груди? Правильно, в історії. А тому на будь-яке підступне запитання опонента треба відповідати, прикликаючи собі на допомогу якнайбільше історичних персонажів. Наділяючи тих персонажів рисами античних героїв, не забуваючи при цьому про їх етнічність, уміло вписувати себе теперішніх у їх стрункі шеренги. Це як у напівзруйнованому університеті, з якого розбігаються останні фахівці, гордитися понад 300-річною його історією.

Зрозуміло, що ВО «Свобода» ніякого прямого стосунку до Степана Бандери та його організації не мала. Але зуміла так інструменталізувати собі на користь дискурс етнічного націоналізму, що цілу каденцію правила Західною Україною і навіть спромоглася на поважне представництво у парламенті. Принцип: хто проти нас – той проти Степана Бандери, діяв на заході України безвідмовно. Як не дивно, але вигода була обопільною. Бандера отримував нову актуалізацію, а партія – голоси виборців. І нікому вже не було діла не тільки до справжніх джерел щедрого фінансування партії, але й щодо придатності ідей ОУН та Степана Бандери в ХХІ столітті в Україні. Також особливо ніхто не заморочувався над зовнішнім образом такої «бандерівської» України, бо у нас мета – ніщо, головне процес. Головне – політтехнології, що хоча б на мить приведуть нас до владного керма.

Вибуховий потенціал етнічного націоналізму

Однак не тільки ВО «Свобода» черпала ідеї з доктрини етнічного націоналізму. До цих джерел припадав також Віктор Ющенко, особливо – коли його рейтинг упав до рівня статистичної похибки. Що ж такого магічного у тому етнічному націоналізмі? Як не дивно, але один з різновидів націоналізму, який з огляду на змішаність сучасного українського суспільства є йому просто протипоказаним, залюбки практикується найбільш націоналістичними (патріотичними) політичними силами. Пояснення цьому феномену просте – етнічний націоналізм таїть у собі страшну конфліктогенну силу та високий мобілізаційний потенціал. Намагатися скористатися ним можуть тільки відверті політичні циніки та вкрай безвідповідальні особи. Бо ж хто буде бавитися вогнем, сидячи на пороховій бочці? Виявляється, що є охочі побавитися в етнічно змішаній країні у «чистокровних» та «інородців». Зрозуміло, з політичними преференціями для одних і з ураженням у правах для інших.

Проблема в тому, що на ідеали етнічного націоналізму легко купитися – бо хто не вірить у казку? А етнічний націоналізм – це мікс міфологем та претензійних стереотипів. Ми, господарі на своїй богом даній землі, жили в мирі століттями, працювали, добра наживали. Ми були мирними, богомільними, справедливими. Ми були зразком та еталоном справжнього українця, без сторонніх домішок і впливів. Такий собі «золотий вік» казкових українців. А далі все як у традиційному казковому сюжеті: прийшли злії вороги-зайди і наш рай підпалили. Ми не хотіли, але нам треба було боронитися від ворога та запобігати майбутнім викликам, очищаючи наше суспільство від «інородців», які, зрозуміло, винні у всіх наших проблемах і заважатимуть нам в майбутньому будувати нашу національну державу. Тільки чужинці й винні, бо хто ж, як не вони, зруйнували нашу етнічну ідилію, де не було бідняка й пана, де не було визиску, де панували мир і гармонія. Де вівці паслися поруч із вовками, де у єдинокровного брата ніколи не піднімалася рука на брата.

Для віруючих в етнічний націоналізм складається оманливе враження, що з переходом на його засади одним пострілом можна вбити всіх зайців. Знімається персональна відповідальність за власні промахи й невдачі. Аморфна група «чистокровних» виводиться за сферу критики за означенням. А вина за всі негаразди перекладається на колективного «іншого» (ворога) – зайд та «інородців». При чому критерії визначення, хто «автохтон», а хто «інородець», є досить розмиті й розтягнуті у століттях. І тут усе залежить від позиції інтерпретаторів. Як і те, хто ж має право вважатися «чистокровним» українцем.

Для прихильників етнічного націоналізму етнічність є константою, що не піддається впливам часу. Для них нація – це не політичне явище, яке формується віками і особливо проявляється, починаючи з ХІХ століття. Нація для них – це сліпа віра в існування сталої групи людей, об’єднаної спільним етнічним походженням, спільними мовою та вірою. І на додаток, етнічний націоналізм не допускає розчинення в собі інших етносів. Це ніби спробувати змішати олію з водою: скільки б ми не бовтали ті два інгредієнти – однорідної суспензії не отримаємо. Звідси ростуть ноги у «генетичних» інтерпретаторів поняття «нація».

Євгеніка по-українськи

Треба розуміти, що міністрові Нищуку ніколи читати серйозну наукову літературу на тему, щодо якої він все-таки має сміливість висловлюватися. Як випливає зі сказаного, його міркування опираються здебільшого на «усну» традицію – розмови на роботі, за святковим столом, виступи на мітингу та, напевно, дискусії в родинному колі. Якщо так підійти до проблеми, то тільки тоді можна зрозуміти запальних диспутантів на різноманітних інтернет-форумах, котрі, захищаючи міністра, обстоюють існування «національних генів» та «генетичну націю». При чому зовсім не задумуючись над тим, як можна визначити суто українські «гени» і чим вони відрізняються від неукраїнських?

Насторожує також те, що переважна більшість диспутантів ніколи не чула про «євгеніку», а якщо й чула, то не бачить у ній нічого поганого. Не знають, до чого привели в минулому намагання проводити селекційні експерименти не просто над людиною, а над колективами, з вірою в те, що можна вивести расу «надлюдей». Коли благородний намір створити досконалу людину без фізичних вад та хвороб обернувся страшною расистською та нацистською політикою, жертвами якої стали мільйони людей. Коли цілі народи оголошувалися генетичним сміттям, а люди з фізичними та психічними вадами не мали права на життя. Погодьмося, виглядає дуже дивним, коли після краху расистських теорій минулого століття, після осудження безглуздих поділів на расово повноцінні й неповноцінні народи в сучасній Україні надалі послуговуються на офіційному і навіть академічному рівнях визначеннями «генофонд нації» та «генетичний код нації».

Дехто пробує перевести цю термінологію у поетично-метафоричну сферу. Мовляв, ми не про генетичне підложжя права нашої етнічної нації на домінування, ми так метафорично про справжніх українців. Але віра у «справжніх» та «несправжніх», «чистокровних» та не зовсім, тим більше оперта на генетику, в українському випадку – це дорога до пекла громадянської війни.

Співучасники злочину?

Вини Нищука у тому, що він озвучив думку багатьох українців, нема. Вина лежить на інтелектуалах та науковцях, які існують у паралельному світі зі своїм народом. Яким прийнятніше бути в люмпенівському мейнстрімі серед невігласів, тихенько затуляючи від нього носа, ніж виконувати свою пряму функцію: невтомно пояснювати і роз’яснювати доступною мовою найскладніші матерії людям. На жаль, досі ніхто так і не спромігся пояснити міністрові, іншим політикам і чиновникам, що ідеальних картинок не існує. Бажання діяти виключно в ідеальних умовах і мати справу тільки з ідеальними розкладами властиве значною мірою дітям. А тому пояснення пана міністра, чому українські культурні стратегії на Донбасі не дали позитивного результату, тим, що там не та «генетика», що там не залишилося автохтонного, «справжнього» українського населення, нагадує радше белькотіння малої дитини, ніж мову високопосадовця.

То що ж не так у словах пана міністра? Стверджуючи, що в радянський час на Донбас та в інші регіони України на місце виморених Великим Голодом українців завезли інших, чужих людей, міністр відкриває «Скриньку Пандори» для колотнечі і всередині українського суспільства, і для зовнішніх інформаційних атак. Твердження, що туди привезли чужих, читай – неукраїнців, неправильних, не «чистокровних» – передбачає, що попередньо цей терен замешкували виключно правильні українці. Твердження про те, що правильних українців убили у звірячий спосіб, а замість них штучно населили інших, не просто іншує громадян цілого регіону, але навіть ставить на них тавро нащадків співучасників злочину. То пусте, що ми нічого не знаємо про вияви справжньої українськості у містах Донбасу: знана українська національна культура (за теорією етнічного націоналізму можлива, якщо пов’язана з предками); потужний політичний рух, що визначався діяльністю впливових національних політичних партій, представлених у всьому спектрі зліва направо; повне домінування української мови. На жаль, нічого подібного на Донбасі не було. Як і не було справжніх «чистокровних» українців в етнічному розумінні.

Таким чином, оскільки Донбас, та й решта індустріальних регіонів України, не потрапляє з точки зору етнічного націоналізму до «правильних», тому й вирвалося у міністра про не ту «генетику». І пояснив він свої невдачі не власним невмінням адекватно оцінити ситуацію і глянути на регіон не через етнічні окуляри, а відсутністю правильного генетичного матеріалу. В історії вже було багато прикладів поводження з тими, хто не вкладався у Прокрустове ложе якоїсь ідеологічної доктрини. І думаю, що Україні не варто ставати на цей ганебний шлях. Тільки хто пояснить міністрові, що це не українці неправильні, а це він перебуває у полоні застарілої, людиноненависницької теорії?

На завершення. Тільки консолідація українського суспільства, примирення пам’ятей і справжня освіта можуть врятувати Україну. Етнічний націоналізм для сучасної України – це навіть не шлях до розпаду держави. Це розпад, справжня громадянська війна, врешті поділ територій між сильнішими. І не бачити цього або списувати на ворожу пропаганду, яка просто полює за такими дурнями, означає розписатися у власній неспроможності. Будьмо розумними.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук