Чому не українською?

Нещодавно в українському сегменті Facebook відбулась дуже знакова сварка через мову. Формальним приводом став сайт волонтерки Дани Ярової, запущений без української версії. І тут пішло-поїхало – до бурхливої публічної дискусії долучилися десятки провідних топ-блогерів, почалися бани, цькування і звинувачення у роботі на Кремль. Щось схоже відбувається у Facebook ледь не щотижня, але в цьому випадку є один нюанс. Цього разу баталія розгорнулась не з прибічниками «Русского мира», а в патріотичному середовищі, де прибічників другої державної мови нема. І саме це дозволило виявити фундаментальну проблему українізації.

Трохи теорії

Націю можна збирати майже з чого завгодно, зокрема поєднуючи різні мови, релігії та етноси у межах одного body politic. Історія переконливо засвідчує, що етнокультурна гомогенність зовсім не обов’язково є запорукою солідарності суспільства та успішності країни. Так само не визначає успішності й мультикультурність. Так чи інакше, кожна державна еліта, якій випало займатися нацбілдингом, працює з тим матеріалом, який має, обираючи модель майбутньої нації на основі власних уявлень про предмет.

З відомих об’єктивних та суб’єктивних обставин українська еліта зробила ставку на одномовність. Звісно, проросійські угрупування намагалися відхилитись від цього принципу, апелюючи до двомовної моделі, але ці спроби зазнали поразки. Отже, сьогодні українська нація будується як одномовна, причому мова виведена з етнічного контексту – частиною української нації може стати кожен, незалежно від релігійних та етнічних ознак, але йому слід прийняти її одномовність.

Але в теорії все зазвичай простіше, ніж на практиці. Офіційна одномовність співіснує в Україні з фактичною двомовністю. За даними Центру Разумкова, 60% громадян вважають рідною українську, 15% – російську, 22% – українську і російську одночасно. Проте лише 50% громадян спілкуються українською мовою вдома (24% – російською, 25% – обома мовами). Варто зауважити, що опитування не охоплювало тимчасово окупованих російськомовних територій, тому його результати більш оптимістичні, ніж є насправді.

Отож, постає питання про відповідність офіційного статусу української мови реальним мовним практикам населення. Ця невідповідність породжує цілий букет конфліктів. Під час останньої публічної дискусії дійшло до того, що російськомовним прибічникам єдиної державної мови (!) закидали нещирість патріотизму і навіть приховану підривну роботу проти України. «Якщо ти патріот, чому не розмовляєш українською?» – Така постановка питання і справді може розсварити усіх з усіма, особливо якщо за справу беруться надміру затяті люди. Присікуючись до російськомовних, вони витрачають енергію намарне, позаяк долю українізації визначають зовсім інші чинники.

Сила інституцій

Під час запеклих дискусій ми часто забуваємо, що мова – не національний символ і не політична позиція, а передусім засіб комунікації з середовищем. Саме тому абсолютна більшість людей підлаштовується під оточення – інакше мова втрачає свою основну функцію. Принципово переходити на мову, якої не розуміють (чи розуміють погано) люди навколо – це сильний політичний жест, але на подібне зважуються одиниці. Вимагати цього від кількох мільйонів російськомовних українців безглуздо і шкідливо, позаяк вимога є протиприродньою.

Проте впливати на мовні практики можна через суспільні інститути. Одним із головних інститутів, який впливає на мовні практики, є родина. За своєю природою, родина консервує існуючу ситуацію, позаяк діти завжди засвоюють мову батьків. Але силу родини не варто переоцінювати, про що виразно свідчить історія України. Мільйони українців цілком успішно русифікувалися попри те, що їхні батьки та діди розмовляли солов’їною. І наївно думати, що русифікацію проводили виключно під дулом пістолета.

За наявності альтернативи людина обирає той спосіб комунікації, який дає більше переваг. У радянські часи такою мовою для українців була російська. Не знаючи її, було важко сподіватися на успішну кар’єру. Хоча б тому, що навчання у більшості вишів йшло російською, російською були написані більшість підручників, російська домінувала на виробництві тощо. І якщо перше покоління пристосовувалося до цього через білінгвізм, то їхні діти та онуки вже ставали російськомовними. І це цілком природній процес. Приміром, у Канаді 2006 року мешкало близько 1,2 млн осіб українського походження, але ще у 2001-му українськомовних канадійців було трохи більше 147 тисяч. Причому, як свідчить статистика, вживання української скорочується навіть у родинному колі.

Тож зменшити кількість російськомовних українців можна, впливаючи на суспільство через інституції, а не цькуванням і доріканням. Грубо кажучи, держава мусить створити умови, в яких вивчення і широке використання української стане необхідним з практичних життєвих міркувань. Сьогодні цей процес потроху триває: більшість школярів навчається українською, впроваджуються квоти на радіо, а активісти намагаються привчати посадовців дотримуватися мовного законодавства і т.п.

Фактично, вже сьогодні в Україні створено умови, в яких незнання української перекриває чимало можливостей. Зрозуміло, що українізація, як і решта позитивних процесів, уповільнюється через кризовий стан всієї країни. Однак навіть в ідеальних умовах швидкого результату годі очікувати, позаяк процес триває поколіннями. Якщо у Києві не засядуть нові Табачники і Колєсніченки, онуки нинішніх російськомовних патріотів вже говоритимуть солов’їною. Відтак, захисникам мови треба зберігати терпіння і дотримуватись узятого курсу – форсувати деякі завдання просто неможливо.