Contra Клех, Або дещо про інший львівський досвід
От уже і справді: незвідані шляхи Господні. Коли кілька років тому зі щирою цікавістю читала «Поминки по Каллимаху», аж ніяк могла собі помислити, що колись доведеться дискутувати з Автором цього твору... тим більше, що сам Автор, як і його герой Каллімах, належав немовби до легенди: жив колись у Львові... виїхав... але залишився львів’янином... десь там у Москві пише про Львів... Однак, прочитавши текст Ігоря Клеха про «деурбанізацію Львова», не могла втриматися, аби не прокоментувати певні пасажі, які виявляють аж настільки іншу інтерпретацію відомих явищ.
Належу-бо до того покоління, яке Незалежність України зустріло уже у доволі свідомому віці (з університетським дипломом у кишені), отож криза середини 90-х, від якої Автор подався до стабільної і благополучної Москви, що її охороняли наряди з автоматами навпереваги, відома мені не тільки з розповіді Ігоря Клеха. Можу додати трохи деталей від себе: якщо у Львові транспорт тоді МАЙЖЕ не працював, то про транспорт приміський узагалі ГОДІ було й говорити. У 1995-1997 рр. мені не раз доводилося повертатися додому пішки до своєї Солонки від кінцевої зупинки 5-го тролейбуса по неосвітленій трасі - а це десь 40-45 хвилин в один бік. Так само, аби добратися до Львова, часом швидше вдавалося дійти до того-таки Стрийського автовокзалу, аніж впхатися у якийсь приміський автобус... У мене вдома тоді щодругий день вимикали світло на чотири години і довше. Свічки і гасові лямпи стали популярним товаром. Згодом при свічках я уже не тільки мила начиння, готувала собі вечерю, але й читала та редагувала тексти...
Однак, може, завдяки тому, що у 1989 році мені пощастило опинитися на місяць у Любліні, - я знала: це все мине. Найважливіша для мене і моїх друзів була впевненість, що тепер ніхто з моєї чи чиєїсь іншої родини не буде у вісімнадцять років «расстрелян при попытке к бегству» у жодному концтаборі жодної Комі чи іншої АССР за те, що мав відвагу мислити інакше і не хотів воювати у Совєтській армії (як це сталося з молодшим братом моєї бабці, Романом, примусово мобілізованим у 1944-му).
Мій перший польський досвід 1989 року - а був це обмін студентськими загонами (чи пам'ятає хто таке явище?..) між Львівським університетом та Університетом Марії Кюрі-Склодовської у Любліні - допоміг мені набагато спокійніше сприймати усі вияви економічної кризи: параліч транспорту, порожні полиці у крамницях, картки на окремі товари (пригадуєте «талони» на цукор, мило, цигарки й алкоголь?), шалену інфляцію, безробіття, заробітчанську еміграцію. Просто усе це я встигла побачити за той місяць у Любліні. І знала: коли вони це подолали - то і ми зможемо. Такою-бо була ціна Незалежности - як польської, так і нашої.
Тоді наш студентський загін працював на Люблінському заводі вантажних автомобілів (який виробляв «Жуків»... знову, хто пам'ятає таке автомобільне явище...). Натомість жили ми у студентських «академіках», тобто гуртожитках UMCSу. Тому не з телебачення чи радіо, а від люблінських робітників і студентів я знала, що аби «отоварити» картки (які, до речі, охоплювали не лише тютюн-алкоголь-мило, як згодом у нас, а практично всі основні продукти харчування: макарони, сир, м'ясо і т.д.), треба було встати о 5-й ранку, аби за годину чи й раніше до відкриття крамниці зайняти чергу. Потім могло не вистачити. Мало того, перед черговим підвищенням цін (які за місяць нашого там перебування підскочили удвічі) з крамниць було виметено дослівно все. Нам навіть годі було купити собі якогось хліба на дорогу додому.
Проте ані у студентському, ані в робітничому середовищах я не чула нарікань на «Солідарність», яка «допровадила» до такої «деурбанізації»...
Мабуть, це і є основна відмінність підходів до тих самих явищ з боку мого та Автора «Каллімаха». «Punkt widzenia zależy od punktu siedzenia», кажуть наші найближчі сусіди - і нема на то ради, додають галичани...
Отож, чому Ігорю Клеху не стало сили залишитися у тому враженому кризою Львові? Можливо, тому, що львівська урбанізація еволюціонувала у бік, який Автор не був готовий сприйняти? Виявилося, що легше змиритися з московською стабільністю з автоматом навпереваж, аніж із кризою, яка, як відомо, завжди знаменує собою завершення старого і народження нового...
Властиво, це мене найбільше і зачепило: Автор такого цікавого тексту, як «Поминки по Каллимаху», упродовж десяти років після свого виїзду з міста не бажає побачити жодних змін, жодних здобутків. Звісно, якщо описувати все, що відбулося після 1991 року, префіксом де- - деструкція Союзу, остаточна деградація базованої на абсурдних засадах економіки, суспільна депресія і т.д. - то діягнозу «деурбанізація» не перешкодять ані Форум Видавців і Міжнародний літературний фестиваль, ані «Золотий Лев» і «Драбина», ані «Контрасти» і Фестиваль старовинної музики, ані «Джаз-BEZ» і «Флюгери Львова», ані «Текстильний шал», ані «Дзиґа», ані «Лялька», ані Музей Ідей і т.д. Певно, на думку Автора, ці форми культурного життя, що їх Місто виробило за останні майже два десятиліття, все одно не надто «урбаністичні» (або «по-іншому урбаністичні»...), аби на них звернути бодай найменшу увагу... з високої вежі...
Далі Автор пише про «реванш села над містом». Так, звісно, у другій половині ХХ століття населення Львова суттєво змінилося. Для кожного міста такі зміни - це неабияка драма. Потрібен час, аби люди, які у ньому оселилися, справді стали міськими. Інколи одного життя замало. Тоді це завдання виконують уже їхні діти. Додам лише, що мені міську культуру також довелося освоювати самій, бо з дому її не мала. І можу лише потвердити, що це - чудова життєва пригода, яка подарувала мені багато різних світів, розміщених в одному просторі. Окрім того, завдяки своїй «пограничності», смію стверджувати, я можу бачити і відчувати більше, аніж той, хто, знову-таки, про село здатен говорити лише як про негативну опозицію до міста. І таких, як я, у цьому просторі є досить.
Місто, яке по війні мусило наново збудувати свою ідентичність, вочевидь, донедавна мало - і ще має - клопоти з освоєнням усього культурного спадку, який йому припав. Не останньою чергою це зумовлено оборонним статусом української культури у власній державі. Однак Місто потроху долає цей оборонно-шанцевий комплекс - що засвідчує хоч би розпочата на ZAXID.NET дискусія на цю тему. Поволі, крок за кроком, ми здобуваємося на усвідомлення величезної відповідальности, яка лягла на нас перед тими мешканцями Львова, які не з власного бажання мусили його покинути: поляками, німцями, євреями. І це вселяє надію. Це свідчить, що Місто - живе, що воно розвивається, що хоче себе пізнавати й розуміти. А це можливо лише за усвідомлення: теперішня львівська українськість є такою, а не інакшою, саме тому, що сформувалася у такому, а не інакшому культурному оточенні. Так само як і те, що розвиток Міста як культурного осередку можливий хіба за залучення усіх тих форм множинности тотожностей, які лишень Місто і могло витворити.
Гаразд, визнаючи, що якраз з останнім у нас іще не все гаразд, не можу не зреагувати на поєднання в одному реченні Автора двох окреслень, а саме: «сдуру» і... «греко-католическая вера». Чи це належить сприймати як Авторську модель міжкультурного діялогу? Не хочеться думати, що якби Автор залишився у Львові, то у 2001 році він активно виступав би супроти візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну... проте і певности у протилежному після прочитаного у мене немає. Як уже писала, цілком визнаю, що українське суспільство (в тім числі у Львові) щойно вчиться відкриватися на Іншого. Це стосується й українських Церков. Однак не можу оминути того факту, що львівське видавництво «Свічадо» (яке, як відомо, існує в рамках УГКЦ) серед видавничих позицій, окрім «своїх» авторів, має також українські переклади «Роздумів над сторінками Святого Письма» о. Ґеорґія Чистякова та «Сина Людського» о. Алєксандра Меня. Обидва автори - священики Російської Православної Церкви.
Отож дуже хочу довідатися від п. Ігоря Клеха: чи існує бодай одне видавництво РПЦ, яке б готувало російський переклад, скажімо, творів Митрополита Андрея Шептицького? Або Кардинала Йосифа Сліпого?
Ще один пасаж, який не можу не прокоментувати, стосується «диких підприємців», які захоплюють перші поверхи історичних будинків... Не хочеться нагадувати, з яких часів і з яких підручників походить образ підприємця-визискувача (якого хіба треба «розкуркулити»...). Не хочеться також пояснювати, що розвиток підприємництва у принципі неможливий без розвитку корпоративної культури - і культури життя загалом. Ці люди - підприємці - живуть і працюють у цьому Місті. Вони не виїхали з нього 10-15 років тому, коли було найважче - тепер не виїдуть і поготів. Вони відкривають нові ресторани, аптеки, салони мобільного зв'язку, купують нерухомість - бо хочуть тут жити. Тут вчаться їхні діти. Ці люди хочуть щось робити для свого Міста - і багато роблять. Фестивалів «Джаз-BEZ» і «Флюгери Львова» не існувало би без підтримки львівського бізнесу, це знають усі, хто бере в них участь чи то як учасник, чи як слухач, чи то як організатор. Львівські підприємці не є відгороджені муром від культури - стверджую це із повною відповідальністю, бо маю честь знати декого з них особисто, і то вже упродовж багатьох років. Зрештою, зацікавлених скеровую на сторінку Комітету підприємців Львівщини - там досить інформації про їхню політику та їхні акції. І якби в Україні працювали закони на підтримку меценатської діяльности так, як це є у Польщі (якщо інституція культури отримує національний статус, то будь-який платник податку може переказувати відповідні суми на її рахунок, тим самим віднімаючи переказану суму від загальної належної суми податку), то львівські підприємці так само брали би участь у реставрації архітектурних пам'яток і аварійних балконів. Хоча б тому, що під тими балконами ходять їхні діти...
Так само порівняння Львова з Ляйпціґом не витримує жодної критики. Кажу це як людина, котра побувала там влітку 2003 року. Покинуті будинки - цікаві кам'яниці кінця ХІХ - початку ХХ століття, трохи схожі до львівських району Бандери-Коновальця; через вибиті вікна у цоколі видно застояну воду у пивницях... Та ще всюдисущі псячі «ковбаски» на хідниках: замість того, аби розглядати будинки, мусиш щосили пильнувати, аби не вступити в котрусь із них... Видно, що місто хворе. Люди його покинули. У п'ятницю о 9-й годині червневого вечора, коли ще день Божий надворі, годі було знайти якусь відчинену кав'яренку, аби дочекатися у ній господарів: все зачинено, бо немає людей. Або ж у людей немає грошей. Бо немає роботи. Таким я побачила це місто. І мені стало його дуже шкода. Тоді подумала, що у Львові не мала би проблеми із тим, де подітися о 9-й годині вечора у червні. Бо тут о тій порі усе працює. Ресторанчики, кав'ярні, пиварні. Знаю, що від того часу у Львові їх з'явилося іще більше (це навіть Автор завважив... лише відмовив їм в «урбанному» статусі...). І від приятеля знаю, що у Ляйпціґу не стало ліпше... а радше гірше, бо той супермаркет, здається, «Aldi», де ми тоді купували якісь харчі, у серпні 2007 року вже не діяв... не вижив...
Натомість у Львові якраз триває супермаркетовий бум: «Арсени», ВАМи, «Сільпо», «Метро», «Інтербуд», «Нові лінії», «МегаМакси», «Шоки», «Бомби», «Фокстроти» і т.д. ростуть як гриби після дощу. За понад 5 років, відколи з'явився перший ВАМ біля Південного, я не чула жодного повідомлення, аби бодай один із них збанкрутував. Навпаки, щороку відкриваються нові. І якщо розвиток мережі (і певної культури чи субкультури) супермаркетів ще не доводить процвітання культури як такої, то про зростання рівня споживання (а отже і рівня життя) свідчить напевно. Бо лише тоді можна говорити про існування у людей якихось інших, окрім основних, потреб, як і про можливості їх задоволення. Вочевидь, до цього спричинилися і львівські підприємці, які дали роботу і заробіток десяткам чи й сотням тисяч громадян цього Міста, розвинувши цілу інфраструктуру. Це так, поміж іншим...
На завершення можу хіба зацитувати нещодавнє висловлювання Збіґнєва Бжезінського про те, що в Україні не відомо, хто виграє вибори. Натомість у Білорусі й Росії щодо цього немає ані найменшого сумніву...
От власне: слава Богу, Україна на початку 90-их не вибрала стабільности з автоматом навпереваж. Не вибрала вона її і 2004-го. Ані 2007-го. Це дає шанс. Львову. І мені. Хоча й не гарантує від криз росту...
Довідка ZAXID.NET
Наталка Римська - перекладачка, редакторка. Співпрацює з київським видавництвом «Критика» та львівським «Свічадом». Перекладачка есеїв А.Менцвеля, Б.Бердиховської, Є.Шацького, А.Корнєєнко, кореспонденції Є.Ґедройця та ін. у «Критиці». Редактор українського видання 3-томової «Історії філософії» Вл.Татаркевича («Свічадо», 1997-1999) та «Війни і спокою» А.Бобковського («Критика», 2006).
Стипендистка Міністра культури РП (2004), Міністерства національної освіти РП (2006), Каси Ю.Мяновського та Фундації на підтримку польської науки (2007).
Живе у Солонці поблизу Львова.
Статтю Ігоря Клеха «Деурбанизация: львовский опыт» ви знайдете за цією адресою: