День примирення «зі сльозами на очах»
IQ

День примирення «зі сльозами на очах»

Про гібридних монстрів перехідних часів

Максим Віхров, 9 травня 2016 2400 3

Після Майдану влада всерйоз взялася за ідеологію. Перевихованням українців займається Інститут національної пам’яті, Мінстець, Міносвіти, Адміністрація президента та чимало інших державних і недержавних інституцій. Але зміна парадигм породжує монстрів – на місцях ініціативи «згори» нерідко втілюють так, що плакав би і Фройд, і Босх. І що з цим робити – абсолютно незрозуміло.

Пригоди фіксиків в Афганістані

Декілька днів тому мені довелося побувати на «вечорі патріотизму» в селі N на Київщині. Селяни вирішили відзначити все в один день: і Великдень, і День Пам’яті, і День Перемоги, і річницю виводу військ з Афганістану, а також вшанувати воїнів АТО та згадати річницю аварії на ЧАЕС. Посеред сцени – столик з паскою, на проекторі – слайд з червоним маком, над сценою – плакат «афганського» гурту.

Протягом кількох годин на сцені творилася престрашенна мішанина. Народний хор співав то великодніх пісень, то «Дєнь Побєди» і «Смуглянку-молдаванку», то переходив на фольклорний репертуар. Час від часу в програмі з‘являвся російськомовний «афганский шансон» та україномовні патріотичні пісні. А на проекторі червоний мак і патріотичні картинки  межувалися з радянською кінохронікою про Велику Вітчизняну та вивід військ з Афганістану.

Найважче було афганцям. Схоже, ні вони, ні організатори дійства так і не визначилися, що сталося у 1988-му – кінець «безглуздої імперської авантюри» чи «інтернаціональна допомога афганському народові». Та й решта ідеологічних маркерів були хаотично змішані. Голос Левітана, який зазвучав невдовзі після гімну України, звертався до «граждан Советского Союза», а ведучі концерту – до мешканців незалежної України.

Трохи розряджали ситуацію виступи дитячих колективів. Щоправда, костюмований танець «фіксиків» після документалки про Афганістан виглядав дещо сюрреалістично. Зате дітлахи хоч трохи збивали градус  пафосу.

Коротше кажучи, того вечора свідомість селян добряче розмішали. Причому мішали її у дві руки: однією ложкою орудував Володимир В’ятрович, а іншою – брежнєвський ідеолог Михайло Суслов. По правді, учасники дійства були абсолютно щирими і викладалися на повну. Але в головах – і у них, і в нещасних глядачів – утворилася неїстівна ідеологічна каша: День пам’яті і примирення «с сєдіною на вісках».

Звісно, така ситуація не унікальна. Не побоюсь навіть припустити, що вона є типовою в регіонах між Збручем та Сіверським Дінцем. Особливо це стосується провінції, де ідеологічні процеси – та й усе життя – йдуть майже самоплином. Політичні віяння зі столиці доходять туди в останню чергу, тому протилежні ідеологічні тренди тут не сходяться у лобовому зіткненні, а зливаються, утворюючи отаких химерних гібридів.

А що далі?

Схоже, зусилля влади на ідеологічному фронті дають половинчасті результати. З одного боку, радянський історичний дискурс справді руйнується: з’являються нові герої та символи, в обіг вводяться нові факти. Але з іншого боку, всі ці новації одразу вкладаються у прокрустове ліжко брєжнєвських ідеологічних схем. Як виявилося, сценарій можна не змінювати – достатньо підкоригувати пісенний репертуар, частково переписати промови, і «вечір патріотизму» готовий.

Тут можна було поскаржитись на «совкових» виконавців. Проте вони – лише шестерні неповороткої бюрократії, причому «культпросвєтом» займається чи не найбільш «совкова» її частина. Особливо, якщо йдеться про провінцію. Та й проблема не лише у виконавцях – чим радикальніша зміна дискурсу, тим гірше вона приживається. У Білій Церкві тепер є вулиця Січових стрільців і аж три однойменних провулки. Але культу усусів, як в Галичині, тут ніколи не буде – і справа, звісно, зовсім не у виконавцях.

Не зовсім зрозуміло, що робити з усім цим далі. Якщо зробити ставку на адміністративні важелі і гнути обрану лінію далі, шанси «перекувати» суспільство є. Але тоді ми ризикуємо отримати на виході той самий «совок», тільки з крутянцями замість панфіловців. І не важко передбачити, що закінчиться це печально. Не тому, що новий дискурс хороший чи поганий – просто перефарбована фіра їде в те саме болото. Болото ритуального патріотизму та офіціозу.

Втім, і така перспектива не видається реалістичною. Щоб здійснити ідеологічний розворот на 180 градусів форсованими темпами, потрібні гігантські кадрові, фінансові та адміністративні ресурси. Але чи є вони зараз у держави? Кілька років тому медійники зчинили ґвалт, що Мінстець задушить свободу преси і стане Міністерством Правди. Але потім виявилось, що потенціал відомства досить обмежений. Принаймні, газету «Вєсті» в київському метро роздавати не перестали.

Ініціювати декомунізацію чи нову історичну політику – це одне, але втілити це в життя – зовсім інша річ. Схоже, зараз держава відправляє свої патріотичні ініціативи у вільне плавання, як листи у пляшці. Грубо кажучи, у Києві впроваджують європейський День пам’яті і примирення, але в селі N все закінчується виконанням «Дня Побєди» на тлі червоного маку. Не тому, що там живуть приховані ватніки, а тому, що без брєжнєвських методичок тамтешні «культпросвєтовці» не зможуть навіть дихати, не те що втілювати радикальну зміну парадигм.

Можливо, варто трохи спростити завдання і дати більше часу на підготовку нових кадрів? Але на ідеологічному фронті діють свої закони: навіть тактичний відхід може обернутися розгромом. Тим більше, що процес «перековки» суспільства вже в самому розпалі. Залишається сподіватися, що світоглядні деформації, які мені довелося побачити в селі N, – це лише проміжний результат. І що безформна купа ідеологем все ж таки стане прекрасним витвором виховного мистецтва – треба лише дати державі час.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук