Міркування про специфіку Донбасу підштовхують до заспокійливої думки, що тамтешній антидержавний бунт – результат збігу історичних обставин. А значить, решта українців може спати спокійно, не боячись прокинутися громадянами невизнаних «республік». Але насправді донбаський сценарій загрожує багатьом регіонам, причому не лише на Сході та Півдні.
Щоб оцінити справжній масштаб загрози, варто на деякий час забути про руку Москви і придивитися до української влади. Зокрема на те, як забезпечується централізоване управління країною. Не секрет, що нинішні управлінські механізми Україна дістала у спадок від УРСР. Перш за все, йдеться про зарегульованість, надмірний централізм та бюрократизацію – коротше, про все те, на що нарікають прибічники децентралізації.
Їхня критика цілком справедлива – наявні адміністративні механізми не дають розвиватися регіонам і переобтяжують центр локальними проблемами. А концентрація влади у столиці надає широкі можливості для зловживань і навіть для узурпації влади. Однак це лише формальний бік державного управління. Насправді ж Україна не просто децентралізована, а розділена на феодальні князівства, які підпорядковуються центру тією мірою, якою це не суперечить інтересам місцевих баронів.
Яскравий приклад такого князівства – передвоєнний Донбас. За роки незалежності тут дуже швидко кристалізувалася сильна місцева еліта – так звані «донецькі». Вони сконцентрували у своїх руках всю повноту політичної влади та економічні ресурси регіону. При цьому вплив Києва на Донбас був мінімальним – спроби Віктора Ющенка призначити туди лояльних губернаторів закінчилися провалом.
Що таке влада «донецьких», Україна побачила в часи президентства Януковича, коли вони почали методично витісняти «чужих» з усіх сфер державного управління, «віджимати» фінансові потоки та привласнювати бізнеси. Ігри в сепаратизм – лише окремий вияв самовпевненості донецьких князьків, які не просто наважилися виступити проти центральної влади, а навіть спробували вести незалежну зовнішньополітичну гру. Те, що Кремль використав їх для власних геополітичних потреб, – лише вторинний поворот сюжету.
Розгром донецького клану не усунув, а лише унаочнив проблему. Погляньмо, наприклад, на волинський «бурштиновий Клондайк». Не зважаючи на суворі пости президента у Фейсбуці, подолати браконьєрство не вдається досі. Нещодавно голова Рівненської облдержадміністрації звернувся до керівництва МВС з проханням ввести в область контингент Національної гвардії, аби припинити свавілля копачів. Ну а копачі не соромляться давати міліції відсіч, зокрема збройну. Приблизно з такими закликами зверталися до Києва луганські та донецькі євромайданівці навесні 2014-го, коли влада в регіоні переходила в руки заколотників.
У даному випадку йдеться не про знахабнілий криміналітет, а про нездатність Києва контролювати ще один регіон. Як виявилося, адміністративні важелі там не спрацьовують, а влада перебуває в руках місцевих князьків. Не вдається опанувати і закарпатських контрабандистів. Там місцеві князьки облаштовують навіть приватні пункти перетину державного кордону під охороною невеликих приватних армій.
Утім, це лише найбільш кричущі приклади узурпації влади на місцях. Насправді ж між місцевими баронами поділена чи не вся країна. Їх можна називати фінансово-політичними групами, олігархічними кланами чи як завгодно – суть від цього не змінюється. Для місцевих громад це означає узурпацію влади та ресурсів в руках обмеженого кола осіб, а для держави – ослаблення центральної влади і втрату контролю над територіями.
В умовах квазіфеодалізму центральна влада – це похідна від консенсусу між керівництвом країни та місцевими баронами. Причому кожен наступний президент мусить переукладати цю угоду, даючи баронам гарантії недоторканості. Так, наприклад, вчинив Віктор Ющенко, коли піддався на сепаратистський шантаж «донецьких» та уклав з ними неформальну угоду про ненапад.
Після перемоги Євромайдану «донецькі» не отримали бажаних гарантій і знову вдалися до шантажу, який скінчився для них фатально. Відчуваючи небезпеку з боку Києва, починають пручатися й інші барони. Більш цивілізовані ведуть боротьбу у стінах Верховної Ради, а менш цивілізовані покладаються на свої браконьєрські дружини. Наразі Київ зосереджений на розв’язанні донбаської проблеми і не особливо втручається у справи інших регіонів. Але конфлікти з баронами – це лише питання часу.
У випадку загострення боротьби між центром та місцевими баронами Україну можуть чекати великі потрясіння. Сепаратизм – лише окремий випадок радикального спротиву місцевої еліти Києву. Вочевидь, у кожного барона своя стратегія захисту власних прав: донецькі нахабно і брутально шантажують, закарпатські – тихенько пересиджують президентів, дніпропетровські – акуратно розкладають яєчка по різних кошиках.
Очевидно, що така система стосунків столиці та регіонів є вкрай ненадійною і несе постійну загрозу «донбасизації» країни. Апетити місцевих еліт зростають, а зовнішні сили охоче використовують їх для своїх геополітичних диверсій. Не кажучи про те, що в деяких регіонах природнім союзником баронів є місцеве населення, задіяне в кримінальних промислах, зокрема на Волині та Закарпатті.
Нинішня влада успадкувала цю систему з часів Кравчука та Кучми і, цілком імовірно, передасть її у спадок іншій владі, спустивши на гальмах всі нинішні суперечки. Однак рано чи пізно Києву доведеться починати війну з місцевими баронами, позаяк їхнє всевладдя блокує будь-які системні реформи. І тоді Україна увійде в чергову зону турбулентності – можливо, навіть серйознішу, ніж «руська весна».
Ми використовуємо