Призначення міністром науки і освіти Дмітрія Табачніка, визнаного «ворогом української культури» на форумі вітчизняної інтелігенції восени 2007 року, було демонстративним плювком кліки Януковича-Азарова в обличчя українській нації, зухвалим виявом абсолютної зневаги до неї – наче до бидла, яке стерпить усе, що вчинять із ним «пахани». Цим актом,а також Харківськими угодами, нелегітимними коаліцією й урядом націю «опустили» так само жорстоко й брутально, як це роблять у «зоні» кримінальники.
…А братія мовчить собі,
Витріщивши очі! Як ягнята.
«Нехай,- каже,- Може, так і треба…»
Т. Шевченко
Теперішні очільники держави розглядають призначення Табачніка і як знущальний тест, який мав би остаточно підтвердити відсутність в українців елементарної національної гідності й самоповаги, здатності до самоорганізації й опору будь-яким витівкам влади. І, мусимо це визнати, «землячки» повністю виправдали прогнози аналітиків Банкової, чому яскравий доказ – безтурботне перебування Табачніка в кріслі міністра протягом останніх 9 місяців та недавнє призначення його керівником реорганізованого міністерства з розширеними повноваженнями. Чухраїнці поворохобилися спочатку – ініціювали кілька провалених «тушками» голосувань у парламенті з вимогою відставки Табачніка, організували невелелюдні мітинги й студентські дійства – і розійшлися по своїх стійлах – університетах, школах, НДІ – ремиґати оту мізерію, що вони її отримують від уряду і яку лише умовно можна назвати зарплатнею.
Німії, подлії раби.
Відчувши, що ця волячої вдачі біомаса стерпить усе, що б він не втнув, Табачнік розгулявся « на всю ивановскую». Заохочений кремлівськими ляльководами, він замірився розколоти українську націю, протиставляючи одну її частину іншій. Українську інтелігенцію – мозок нації, носія її творчого інтелектуального потенціалу – Табачнік мішає з лайном. Чи не щодня сипле постановами й розпорядженнями, спрямованими на обмеження сфер ужитку державної мови, на перекручення й паплюження української історії та культури. Нахабно й виклично знущається з національних надбань, стверджуючи їхню культурну меншовартість.
Хто ж покладе край цьому шабашеві? Здавалося б, першими мали б повстати проти міністра-україножера його безпосередні підлеглі – патріотично налаштовані очільники Національної академії наук, ректори ВНЗ, науковці, викладачі, освітяни, а також представники творчих спілок, які за своїм призначенням покликані зберігати, збагачувати й пропагувати надбання української науки й культури.
Та де там! Мовчить українська інтелектуальна «еліта», покірливо ходить у ярмі до підпорядкованих Табачніку закладів, отримуючи юдині срібняки з його рук за зраду національної честі й гідності. Особливо показовою в цьому сенсі стала реакція цієї «еліти» на одну з останніх нахабних вихваток Табачніка – на його підле й брехливе твердження про те, що українці не мають письменників, які за рівнем свого таланту могли б дорівнювати Достоєвському та Левові Толстому. Підлим це твердження є тому, що прозвучало з вуст міністра, який за своїми посадовими обов’язками повинен би підносити авторитет усього українського, а він, навпаки, свідомо принижує національну культуру. Брехливість слів Табачніка також неважко довести. На жаль, серед усієї тієї академічної «братії», у тому числі і в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України ( директор - академік Микола Жулинський) чи в підпорядкованому міністерству Табачніка Інституті українознавства ( директор – академік Петро Кононенко) не знайшовся бодай один компетентний сміливець, який вступився би за честь нації і розтлумачив би своєму зловорожому шефові, що такого письменника, як наш Великий Кобзар, не має не тільки російська, а й жодна інша нація світу. Йому немає рівних за глибиною пізнання душі власного народу, плоттю від плоті якого він був, за майстерністю відтворення характеру, світогляду, поетичного способу мислення своїх живих, мертвих і ще ненароджених співвітчизників, за що він отримав від них таку любов і таке визнання, яких не знає жоден інший літератор світу. Портрети Шевченка ось уже півтора століття прикрашають - поруч з образами - чи не кожну українську оселю, а його могила стала місцем масового паломництва й поклоніння, якого не мав жоден інший письменник на Земній кулі. Лише завдяки своїй літературній творчості Т. Шевченко настільки оволодів помислами співвітчизників, що став найвищим авторитетом нації, її будівничим, пророком і духовним вождем, чим, звичайно, не були для росіян згадані Табачніком письменники, рівно як і Міцкевич для поляків, Ґете для німців тощо. Тобто і за рівнем впливу на свідомість читачів, що є важливою ознакою справжнього літературного хисту, Т.Шевченко набагато випередив найславетніших майстрів слова в усьому світі.
Той сміливець мав би нагадати Табачніку, що рід Федора Достоєвського, як і іншого фундатора сучасної російської літератури - Миколи Гоголя, походив з України, і тільки через прикрий випадок – колоніальний статус нашої Батьківщини за часів їхнього життя – вони стали російськими, а не українськими письменниками.
Чому ж ні Жулинський з Кононенком, ні хтось інший з академічної братії не виступив з протестом проти блюзнірських і принизливих для нації вихваток Табачніка? Це ж їх прямий професіональний, громадянський, патріотичний обов”язок! Чому вони удають, що нічого поганого не відбувається, що це їх не стосується, що хай там студенти чи дрібні крамарі виходять на майдани, а вони – люди солідні, їм не пасує витрачати свій дорогоцінний час на якісь протестні акції.
А як стосовно честі й гідності, панове академіки? Чи це вам також ні до чого? Що ж тоді має ще зробити Табачнік, щоби ви нарешті зрозуміли, що, поливаючи брудом українську культуру, він випорожнюється й на ваші сиві голови, у яких ця культура зберігається?
І чого ви боїтесь? Виженуть з роботи? Але ж це ненадовго, до відставки Табачніка, а голодна смерть, гадаю, вам не загрожує. То невже власна честь настільки мало значить для вас, що ви так ніколи й не зважитеся на бодай на найменший акт протесту, не говорячи вже про очолення всенародного протестного руху проти Табачніка зі страйками, облогами міністерства, перекриттям вулиць, що вам належало б робити згідно з вашим статусом представників інтелектуальної еліти нації, тобто її найкращої, найпатріотичнішої і найвідповідальнішої частини?
Німії, подлії раби.
Отаку маємо академічну «еліту». Подивімося, може, вишівська краща? Не хочеться навіть згадувати провідний ВНЗ країни – КНДУ ім. Т. Шевченка, ректор якого Губерський висловив підтримку Табачніку. Не вірю, щоб увесь багатотисячний колектив так само прихильно ставився до чинного міністра науки і освіти, але де ваші протести, панове викладачі й студенти, проти позиції Табачніка? Й вашого ректора?
Німії, подлії раби…
Заслуговує на повагу, натомість, мужня громадянська позиція ректора Києво-Могилянської академії професора Сергія Квіта, який зразу після призначення Табачніка на посаду міністра ОН звернувся до освітян країни із закликом «публічно висловитися проти Табачніка». 9 грудня ц.р. С. Квіт зібрав прес-конференцію, на якій викрив антиукраїнську спрямованість проекту нового закону про освіту, підготовленого за вказівкою Табачніка. Невдовзі нечисленні ( у зв’язку з початком сесії) групи студентів Могилянки провели кілька протестних акцій проти освітянської політики Табачніка. Проте, за винятком керівництва Українського католицького університету ( ректор - о. Борис Ґудзяк), жоден український виш не висловився на підтримку нерівної боротьби Могилянки з міністром – україножером.
Німії, подлії раби…
Особливо дивує пасивність ВНЗ Галичини, які мають давні, понад 100-літні, традиції боротьби за національну справу. Куди подівся і чому не відновлюється той високий протестний дух, який на початку минулого століття спонукав львівських студентів до масового виходу з університету на знак протесту проти перешкод, що чинила влада Австро-Угорщини розвиткові україномовної освіти в Галичині? Чому зараз, у ході антитабачнікової кампанії університет ім. І. Франка жодного разу не страйкував? Чому університет не виступив ініціатором страйку вишів Галичини, який – за належної організації та рішучості учасників, як це пропонується тут,- міг би усунути Табачніка з посади. На жаль, далі рутинних мітингів і пікетів справа не пішла.
Те саме можна сказати й про інший найбільший виш Львова – Політехніку, де навчалися провідники української революції Степан Бандера і Роман Шухевич, низка інших видатних діячів національного руху. Найбільше, на що спромоглися студенти цього ВНЗ – це кричати «Зека геть!» під час недавнього відвідання його Януковичем
Тож і у Львові погомоніли, погомоніли – і потяглися до своїх стаєнь – шкіл і вишів – чинити Табачнікову волю.
Німії, подлії раби.
І такими підлими рабами, хахлами, а не українцями будемо ми всі доти, доки Табачнік і кліка Януковича-Азарова справлятиме свій шабаш в Україні.
Перемога «Свободи” в Галичині породжує певні надії на зміцнення опору владному бульдозерові, який досі майже безперешкодно плюндрував і нівечив усе українське. Гадаю, що за умови скоординованих дій партійних осередків « Свободи”, органів місцевої влади Галичини, студентських рад вишів при міськрадах Львова, Тернополя, Івано-Франківська, рад ректорів ВНЗ при обласних відділах освіти уже в недалекій перспективі патріотична громадськість регіону проведе рішучі протестні акції- аж до масових страйків закладів освіти й науки - з вимогою відставки Табачніка. Сподіваємося, що цього разу мети нарешті буде досягнуто!
В’ячеслав Гнатюк, канд.філол.наук
м.Львів