В Україні продовжує розвиватися глибока, повномасштабна (хто б як не намагався робити вигляд, що це не так) криза, спровокована подіями в «Енергоатомі». Рейтинги влади, як говорять в опозиції, обвалилися – зокрема, президентський показник, якщо вірити нардепу Ярославові Железняку, уже менший за 20%, приблизно як у січні 2022-го, якраз перед повномасштабною війною, яка прогнозовано стала для Зеленського справжньою електоральною знахідкою.
Коли про нинішню ситуацію в Україні говорять як про катастрофу – треба розуміти, що катастрофа в кожного своя. От у Зеленського вона – рейтингово-репутаційна. Звісно, війна триває, про вибори немає мови, принаймні в найближчій перспективі – але рейтинги є, від них нікуди не дітися, особливо персонажам, які, ймовірно, саме їх вважають головним показником успішності. (А як може бути інакше з персонажем із телевізора?) А ці рейтинги зараз, на тлі «міндічґейту», падають, падають – і немає жодних підстав вважати, що невдовзі почнеться зворотний процес. Особливо в ситуації, коли Зеленський, якщо вірити чуткам, триматиметься за більш ніж токсичного голову свого Офісу до останнього, у ситуації, коли вже навіть частина монокоаліції виступила проти нього (Єрмака).
Цю катастрофічну ситуацію, звісно ж, треба якось рятувати. Як? Тут у кожного свої рецепти лікування хвороби. Іноді вони можуть бути дуже несподіваними, якщо не сказати різкіше. Тож саме в цей момент державне підприємство «Ліси України» хвацько відрапортували, додавши фоторепортаж цілком у стилі старих недобрих часів (діти в формі – не знаю, як вам, а мені це миттєво нагадало моє дитинство густо брежнєвських часів), про завершення амбітної програми «Зелена країна».
Якщо хтось забув, про що йдеться – нагадаю, що це про той самий мільярд дерев, які особисто Зеленський обіцяв висадити. Звісна річ, тут же з’явилася реакція, щонайменше соцмережевої частини українського суспільства, на цю вікопомну подію. І вона була, скажімо так, не дуже компліментарною. Що насправді можна і треба зрозуміти. Коли у твоїй країні триває страшна війна, на якій гинуть люди аж у Тернополі, а на лівобережжі Дніпра міста і села стирають на порох, коли у твоїй країні відкрився колосальний «схематоз», який, до того ж, стосується не просто стратегічно важливої галузі економіки, а й кожного з нас (принаймні тих, хто сидить без світла) – якось не до того, скільки і де там понависаджували дерев.
До того ж Українська природоохоронна група (UNCG), м’яко кажучи, розвінчала увесь цей мільярдний пафос, назвавши його «маніпуляцією». Залишимо осторонь деталі самого процесу (висадки чи висівання), але два промовисті факти, наведені UNCG, практично збивають з ніг: «За 2021–2024 в середньому садили на площі 36,7 тисячі гектарів. За 2017–2020 – у середньому 44,8 тисячі гектарів». Виходить, що під час роботи президентського проєкту темпи збільшення лісу в Україні стали навіть меншими, не кажучи вже про якийсь прогрес. (Але, повторю, залишимо деталі цього процесу фахівцям, які, як можна побачити за посиланням на початку цього абзацу, уже дещо розповіли про ці деталі.)
Але навіщо був потрібен цей «мільярд дерев»? Точніше, чому саме – мільярд? І тут варто згадати іншого керівника країни, у якій я і багато хто з вас свого часу жив, керівника, який, як і нинішній президент України, родом із Дніпропетровської області. Це був 1973 рік, наближалося десятиліття правління Леоніда Брежнєва, до його занепаду і смерті було ще ой як далеко. Генеральний секретар ЦК КПРС був тоді ще лише одноразовим Героєм СРСР, не мав маршальського звання, ордена «Перемога» і Ленінської премії з літератури за написані іншими людьми його власні спогади. Та культ особистості, викристалізований у фразі «И лично Леонид Ильич», уже потихеньку розгорявся. А для будь-якого культу потрібні дива і подвиги. Тож 1973 року в тодішнього дніпропетровського керівника держави з’явився – ви не повірите – свій мільярд…
Це був мільярд пудів зерна, зібраного під час косовиці. Про нього спочатку відрапортували в Казахстані, а через рік – в іншій республіці-житниці СРСР, Україні. Усе це було зовсім не випадково: з Україною все зрозуміло, це батьківщина генсека, а в Казахстані він працював першим секретарем республіканського ЦК саме в часи хрущовського ура-проєкту «освоєння цілинних земель». Тож нібито формально прямого стосунку Брежнєв у 1973 році до того мільярда не мав, але всі все розуміли.
Між іншим, дехто уже тоді дивувався – причому тут взагалі пуди, якщо Радянський Союз давно відмовився від цієї буржуйсько-купецької міри ваги і використовував загальноприйняті кілограми-центнери-тонни? А при тому, що 1 млрд пудів – це банальні і зовсім не пафосні 16,38 млн тонн. Які, між іншим, нічим особливим і не виділялися – на тлі 180 мільйонів тонн (таким у ті роки був загальний врожай у СРСР) ці 16, зібраних в одній із двох головних хліборобських колоній, м’яко кажучи, не вражали. А от мільярд – зовсім інша справа!
Хто саме у Кремлі додумався до цього фокусу із цифрами в 1973 році – звісно ж, назавжди залишилося таємницею. Та це насправді й неважливо. Як неважливо, хто нарадив Зеленському «мільярд дерев». Важливо інше.
Те, що для політичних вихідців із Дніпропетровщини, як показує ця мільярдна історія, 2025 рік мало чим відрізняється від 1973-го. Ось де справжня катастрофа, масштаби якої багато хто досі не уявляє – чи не хоче уявляти, щоб не збожеволіти від усієї непривабливої правди. А доведеться уявити, бо ситуація з кожним кроком погіршується – і, як показала реакція соцмереж на цей проєкт, навіть числа з дев’ятьма нулями уже не допомагають.
До речі, Брежнєв, як казали знаючі суб’єкти, теж дуже не любив звільняти наближених до себе людей. Це так, до слова (і паралелі). Втім, у «дорогого Леоніда Ілліча» і не було аж такої проблеми з публічною опозицією й публічними політичними кризами…
Ми використовуємо