Фінансово-політичні скандали в історії незалежної України – справа, в принципі, звична і навіть буденна. Хіба що на найпершого президента, Леоніда Кравчука, не відразу згадаються подібні історії. Але, якщо покопатися в історії, полистати підшивки газет першої половини 90-х, поговорити з патріархами вітчизняної політики – можна буде щось і витягнути. З усіма іншими – усе як на долоні. У Кучми взагалі куди не плюнь, потрапиш у якийсь скандал – «Кольчуги», Гонгадзе, «Україна без Кучми», фактичне створення системи олігархату. Можливо, це через те, що він поки що єдиний, хто відпрацював більше як один формальний термін.
У Ющенка, Януковича і Порошенка були свої скандали. «Любі друзі», «Саша-стоматолог», «Свинарчуки» – це тільки найяскравіші зразки таких кейсів. Тепер до своїх колег на повну потужність долучився і чинний глава держави. «Міндічґейт» відтепер до кінця політичної кар’єри переслідуватиме Володимира Зеленського. Що ж, можна сказати, що не він придумав цю традицію – тож не йому її й порушувати. Але є один важливий нюанс.
Кравчук, Кучма і Ющенко керували країною в мирний час. Звісно, можна згадати газові війни Росії під час каденції третього президента чи історії навколо другого президента під час його другого ж терміну, коли він цілком відчутно почав дрейфувати в бік Заходу (попри формальне продовження легендарної «багатовекторності»). Після майже чотирьох років повномасштабної війни ми вже чудово розуміємо різницю між мирними і воєнними часами. Навіть ті з нас, хто живе десь в Ужгороді, тобто в місті, для мешканців якого війна виражається хіба в закритих кордонах, групах оповіщення ТЦК і повітряних тривогах після злету літака МіГ-31К. Що вже казати про значно східніші регіони нашої держави…
Віктор Янукович теж правив у мирні часи (за формальним винятком кількох останніх днів, коли він уже думав про те, як утекти з країни і вивезти награбоване) – але. Саме його діяльність (а не Євромайдан, як досі багато хто думає, хоч і не поспішає говорити це вголос) врешті-решт призвела до початку нинішньої російсько-української війни, початковим етапом якої є захоплення Кримського півострова. Тож тут наслідки вже маємо дещо інші. Можливо, принципово інші. Бо, наприклад, якщо говорити і не про війну, а суто про економіку, то за президентства Ющенка (особливо в короткий період прем’єрства «його людини», Юрія Єханурова) вона зростала – і багато хто відверто скаже, що останніми успішними, комфортними і щасливими роками в Україні були саме роки перед світовою фінансовою кризою 2008 року. Мені недавно довелося бачити в соцмережах подібні пости. Часи Януковича якщо хтось і згадає як комфортні – то тільки від нерозуміння того, чому ціна долара для українців при ньому не зростала. Для тих, хто це розуміє, питань тут немає.
Петро Порошенко президентствував уже у воєнні часи (нехай і для багатьох період 2015–2019 зовсім не відгонив війною, від якої вони потім різко «стомилися»). Та при ньому – чи радше при прем’єрах Яценюку і Гройсману – українська економіка, доведена Януковичем до ручки, спочатку вижила, а потім і пішла розвиватися. Згадайте 2015 рік, той шалений стрибок цін на все, коли ми ходили супермаркетами і з круглими очима дивилися на нові цінники, і 2017-й, коли в суспільстві і в ток-шоу обговорювали питання дворазового підвищення мінімальної зарплати («витягнуть чи ні», «надірвуться чи ні»).
Так, Порошенку врешті-решт усі ті скандали вилізли політичним боком у вигляді поразки на президентських виборах (до речі, тут Зеленський практично і ні при чому – бо якби не він, то вибори б виграла Юлія Тимошенко, згадайте президентські рейтинги до початку активної участі в перегонах учорашнього шоумена). Але – Україні, як це не дивно, а, може, навпаки, логічно, не вилізли.
А в Зеленського ситуація особлива. Унікальна навіть. Він уже більшу частину своєї каденції працює президентом країни, яка веде повномасштабну війну. (Тут можна було б розгорнути дискусію на тему «Наскільки риторика самого Володимира Зеленського, який пропонував «просто перестати стріляти» і «домовитися посередині», «подивившись в очі Путіну», підштовхнула кремлівського диктатора до великого вторгнення», але цим нехай займаються професійні історики, проводячи паралелі з іншими подібними кейсами.) Країни, яка фактично втратила море як економічний чинник. Країни, яка втратила найбільшу АЕС Європи, як мінімум одну ГЕС і купу різних промислових підприємств, зокрема два стратегічно важливі металургійні заводи Маріуполя.
Врешті-решт, країни, яка – і це вже ніхто не приховує, бо як таке приховати – виживає зараз за гроші західних донорів. Просто уявіть собі, яким би зараз був курс гривні до долара, якби наш державний бюджет не підтримували міжнародні партнери. І якими були б полиці супермаркетів у геть тилових Ужгороді, Чернівцях, Івано-Франківську, Луцьку, не кажучи вже про Харків, Дніпро чи Запоріжжя, на території чиїх областей точаться реальні бойові дії.
І от у цій більш ніж складній ситуації вилазить історія з Тимуром Міндічем. Історія більш ніж ганебна – причому не тільки самим розграбуванням грошей, яких і так немає. Ні, значно ганебніша тим, що автори цих схем, як показала реакція відповідних Telegram-каналів (пов’язаних саме із цією групою), використовували війну як прикриття. Звідси ж й усі ці вкиди про «не на часі», «не під час війни займатися такими речами» (мова про операцію «Мідас», яку ведуть НАБУ і САП). Розумієте: не не-красти державні гроші «не на часі» (не будемо зараз міркувати на тему: коли ж на часі), а говорити про це відкрито, займатися боротьбою із цими злочинами – «не на часі, бо війна»…
Так, у кожного з українських президентів (навіть, можливо, у Кравчука) був свій Міндіч. Але такого, як у Зеленського – не було ні в кого.
Ми використовуємо