До Дону? Про українську Кубань

103 роки тому, 16 лютого (1 березня за новим стилем) 1918 року проголошено Кубанську народну республіку. Кубань для пересічного українця має чи не сакральне значення. Але чи добре ми знаємо Кубань? І чи вартує мріяти про кордон України до Дону?

Фраза «Кубань – це Україна?!» звучить і як запитання, лунає і як відповідь. Неважливо кому вона адресована: перехожому чи перехожій на вулицях провінційного українського містечка, поважному професорові чи поважній професорці у Національній академії наук України, що вже животіє, або воякові чи воячці, які тільки-но відмилися від пороху та бруду російсько-української війни.

Запитання, яке і не варто ставити, бо ж Кубань – це Україна. Недарма в нашому славні ми співаємо «від Сяну до Дону». Та злий оскал геополітики змушує нас досі борсатися поза кордонами України в намаганні зачерпнути своїм шоломом води із Сяну та Дону. Те, що поза нами, ми собі уявляємо українською Аркадією, населення якої тільки і жде руки від материнської України. Мовляв, Велика Україна прийде до трохи меншої посестри й буде ще більша Україна. Але чи краща? І чи потрібна реальній Україні Україна уявна? І чи справді золоте руно України розкинулось десь північніше від міфологічної Колхіди? Десь там, де Кубань. Чи Дон. І чи не перетворилося це золоте руно українства на сході лише на географічну координату? Ту, яка щоразу зменшується у західному керунку.

На ці запитання я не маю відповідей. Та й не можу мати. Маю лише запитання. І адресую їх до тих, які на кожному кроці кажуть, що Кубань – це Україна. Отож:

1. Ким були запорожці, які переселилися до Чорноморії: національною групою чи все-таки соціальною? І чому фактично всі вони походили із середовища «вірних» козаків, яке після зруйнування Підпільненської Січі плекало сподівання на прихильність Катерини ІІ?

2. Яка ідентичність у тамтешнього населення є сильнішою: кубансько-козацька чи українська? І це я ще не згадую про російську ідентичність…

3. Чи готові ви Андрія Шкуро (чи Шкуру на український манер) вважати нашим національним героєм? Того самого Шкуро, який нібито й декларував прихильність до українського національного руху, але завше був якось осторонь наших інтересів?

4. Що є ознакою українства на сучасній Кубані? Мова? Та ж тепер до неї як до рідної признається лише менше відсотка населення краю? І чи лише виною тут державна політика русифікації?

5. Чи, може, нас єднають пісні? Мелодійні пісні в чудовому виконанні, сумніву нема. Але ж хто їх виконує? Кубанський козачий хор, який від 1974 року співає під орудою Віктора Захарченка. Народного артиста України, до речі. І підписанта вже знаменитого листа на підтримку політики Володимира Путіна щодо російської військової інтервенції в Україну.

6. Чи лише «ряжені казачкі» воюють на Донбасі. По ту лінію фронту, щоправда. І чому серед їхніх прізвищ так багато закінчень на -ко?

7. І врешті. Чим Кубань краща за, до прикладу, Берестейщину чи Мармарощину? Чому територія, яку українці населили три століття тому, у нашій свідомості має більший пріоритет, аніж території, де українці жили від княжих часів. Жили і живуть…

І це я ще не запитую про Кубанську народну республіку, яка в нашій свідомості вже аксіоматично прагнула до злуки з Великою Україною. Але не злучилася. Спишемо на обставини…

Отож ми далі звертаємось до померлих і до їхньої традиції. Ми у Верховній Раді створюємо міжфракційне об’єднання «Кубань», про яке, за винятком факту створення, навіть Google мовчить. І тішимося якимось міфічним тролінгом Росії. А чом би й не тішитись. Бо тролінг – це лише думки, а не дії. Однак і у думках має бути місце правдивому. Ми маємо бачити різниці між двома Кубанями. Минулою і теперішньою. Тією, де буяла українізація (не лише мовна) у 1920-х, і тією, яку російський чобіт вміло звів до локального, хуторянського фольклору якихось козаків у великоімперській культурі. А якщо говорити про дії, то здобудьмо справжню Україну (не лише з тужливими піснями) до Дінця. Того, що Сіверський.

Або хоча б співаймо наш гімн повністю, з тими рядками про Сян та Дон. Хоча, навіщо?… Краще марити міфічними мапами столітньої давнини й усюди бачити Україну. Аби не тільки в себе…