До проблеми українського нейтралітету

Під «рятівною» натовською парасолькою ми прагнемо сховатися від самих себе, від власної поділеності та безпринципності… Тільки чи захистить NATO Україну від українців?

Українському громадянинові непросто зробити осмислений вибір в питанні євроатлантичної інтеграції своєї країни. Апелюючи до найтемніших забобонів постсовєтського загалу, дихаючи ненавистю до всього українського, активісти антинатовського табору оперують дебільними гаслами (типу «NATO хуже, чем гестапо» абощо); їх очолюють одіозні особи на кшталт Вітренко й Симоненка, Грача й Кічигіна, Богословської й Шуфрича, за спинами яких - відомі постаті кремлівських ляльководів... Політичні шабаші провідних «антинатовців» в нормальної людини викликають реакцію спротиву, бажання притьмом тікати з потворного сьогодення, в якому політику роблять такі людці й у такі способи.

Однак, попри пропагандистський антураж, українці мають вагомі причини критично ставитися до євроатлантичних проектів своєї владної верхівки. Звернімо увагу, перш за все, на штучність підбору речниками євроатлантизму прикладів благотворності вступу до NATO. Адже за різних часів у «високі натовські стандарти» примудрилися «вписатися» і грецькі «чорні полковники», й авторитарна салазарівська Португалія, й сумнівно послідовні в своєму європействі теперішні «новобранці» євроатлантичної спільноти, ба навіть доволі слаборозвинута Туреччина, яка, попри майже 60-річний натовський стаж, має поважні проблеми з правами людини й примарні перспективи членства в Євроунії... Інтеграція в натовські структури, якою марять національно-демократичні очільники та активісти громадських організацій, може мати наслідком, радше, консервацію хронічних хвороб українського суспільства, ніж їхнє ефективне лікування. Крім того, будь-якій інтеграції мусить передувати взаємна повага інтегрантів, що її вияви важко розгледіти за тим ставленням, якого зазнають нині українці в посольствах натовських країн, а нераз і на теренах останніх...

Тож спробуймо повернутися до розгляду тієї альтернативи «натовізації», яку так і не було всерйоз обговорено за всі роки незалежності. А саме - розбудови послідовно нейтральної України. Найзапекліші опоненти цієї ідеї мусять визнати незаперечну вагомість аргументів на її користь. Аргумент перший - і для  правового суспільства достатній сам по собі: такий шлях розвитку Української держави ще в 1990 р. було закріплено в Декларації про її державний суверенітет. Автор цих рядків добре пам'ятає бурхливі оплески, якими демократична меншість ВРУ вітала тезу Декларації про те, що «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї (підкреслення моє - В.В.)». Сказано чітко й передбачає цілком однозначні політичні висновки. Приміром, Закон про державний нейтралітет, прийнятий у 1955 році парламентом Австрійської республіки, поклав край будь-яким «блоковим» розважанням маленької країни, яка довгі роки перебувала на самісінькій лінії протистояння NATO й Варшавського пакту...

Аргумент другий - сумний, проте незаперечний факт ідейно-політичного розколу України, де різні регіональні відлами населення мають обмаль спільних історико-культурних цінностей і плекають навзаєм протилежні візії її подальшого розвитку. За умов, коли питання зовнішньої орієнтації стає основним генератором  внутрішньоукраїнських непорозумінь, ідея правдивого нейтралітету гуртує розсварений соціум, натомість будь-які блокові альтернативи тільки поглиблюють його розкол.

Зрештою, аргумент третій - стала антинатовська постава більшості українців. Не маємо жодних підстав сподіватися швидкого направлення цієї ситуації у бажаному для «натовців» керунку, оскільки громадяни розуміють, що їм підсувають чергову «програму побудови комунізму», їстівними плодами якої у вигляді розмаїтих подачок з європейського столу користатиметься лише вузький прошарок привілейованих «елітаріїв».

Провладні «натофіли» покладають великі надії на пропагандистську кампанію, яка ось-ось має нібито розпочатися. Менше з тим, що, за даними різних київських джерел, на переведення пронатовської пропаганди в Україні реально виділено щось близько 150 000 грн на місяць... Утім, чи високою була ефективність антитерористичної пропаганди Тель-Авіва серед палестинських арабів або антимафійної пропаганди римських урядів - серед мешканців Сицилії та Калабрії?.. Якось не дуже, хоча в обох цих випадках витрати на пропагандистські заходи вимірялися аж ніяк не смішними цифрами. В ситуації міжцивілізаційного розлому, який, на думку деяких поважних аналітиків, проходить усередині українського соціуму, навіть найпотужніша пропаганда «з протилежного боку» може виявитися абсолютно безплідною.

 «Залізним» аргументом «натовців» є теза про те, що Україна, мовляв, не потягне самотужки надважкого воза зусиль та витрат, яких треба докласти, аби ефективно убезпечити себе за умов нейтралітету. Так, не потягне - в її теперішньому стані, любому серцям олігархів та чиновників, проте остогидлому основній масі громадянства. Тому реальна програма українського нейтралітету можлива лише як програма глибоких соціальних реформ. Адже нині найбільшою загрозою нашій національній безпеці (від якої жодне NATO нас не врятує!) є критично висока концентрація національного багатства в руках мізерної меншості населення. Аби понизити цю концентрацію та витримати тягар самостійних оборонних витрат, слід в стислі терміни кількаразово збільшити національний продукт, змінити структуру економіки, надати високотехнологічним та наукоємним галузям реальний пріоритет перед сировинно-видобувними та розливально-«відкруточними» виробництвами... Треба здійснити болісний для великих експортерів, натомість благотворний для простих українців та малого бізнесу перехід до реального курсу національної валюти й одночасно - подбати про запровадження здорового способу життя, бо нині більшість призовного контингенту попросту не годна пройти медкомісію.

І, зрештою, власне про військо. Кому пошле першу кулю український солдат, якщо опиниться на справжньому полі бою? Катюзі-«дєдушкє», бо не має гіршого за нього ворога по той бік окопів. Хоча «дєдушка» в стінах казарми всього лише відтворює ту модель соціальних відносин, яка в цілій державі панує неподільно, залишаючи йому на «гражданкє» нещедрий вибір між кар'єрами прохідника у вибухонебезпечному забої або охоронця при кримінально-бізнесовому «авторитеті»... Українська армія має бути реформована на взірець армій Швейцарії та Ізраїлю, де однострій скасовує всі соціальні відмінності, замість робити їх, як у сучасній Україні, ще контрастнішими та потворнішими. До речі, в згаданих країнах не стоїть питання про перехід до найманого війська, з яким носяться українські владні популісти... Ось яку програму дій приховує в собі 10-й пункт Декларації про державний суверенітет України, підтриманої на грудневому референдумі 1991-го 90% українських громадян і всіма без винятку регіонами.

Дотеперішні тепличні умови «державотворення» неабияк розбестили українські «верхи». Очоливши два десятиліття тому благодатну країну з освіченим і доброзичливим населенням, яка не знала серйозних зовнішніх загроз, вони примудрилися довести її до теперішнього жалюгідного стану. Чи не варто хоч трохи ускладнити нашим керманичам «польотне завдання»? Адже воно і в цьому випадку залишиться незрівнянно легшим, ніж для керівників Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру, Кіпру та низки інших держав, які вперто процвітають наодинці з потужними геостратегічними та економічними викликами. Потрудіться ж, панове, убезпечити свою країну за непорушної умови її нейтралітету, замість ховати під чиїсь захисні «парасольки» непривабливі наслідки своєї безвідповідальності!

...Дійшовши до цього місця своїх «натовських» розважань, автор зупинився у глибоких роздумах. Так, нейтралітет - варіант звабливий, а для України чи не єдино прийнятний, але... Ми вміємо щось всерйоз вимагати від нашої влади? Ми готові послідовно й некон'юнктурно керуватися принципами? Ми здатні до нейтралітету правдивого, не проросійського, без ЧФ у Криму, енергоресурсів в обмін на суверенітет та «братніх обіймів» із ідейними нащадками творців Голодомору?..

Під «рятівною» натовською парасолькою ми прагнемо сховатися від самих себе. Від власної поділеності та безпринципності, безпробудної «зачарованості на Москву» (в «патріотичній» Галичині більш потворної, проте аж ніяк не менш реальної, ніж деінде на Сході), невмирущої потреби мати за спиною як не «німця зі шмайсером», то натовського емісара з ПДЧ, аби хоч якось рухатися вперед... Тільки чи захистить NATO Україну від українців? Саме в цьому сакраментальному питанні полягає правдивий сенс усіх наших «євроатлантичних» дискусій.

Фото зі сайту www.utro.ua