Добробут, безпека… або Про що не кричать українські політики

ХХІ століття ще не сягнуло позначки у третину шляху, але вже переконало своїх дітей, а ще більше – тих, кого успадкувало від попередника, ХХ століття, що сьогодні слова є важливішими за дії. Не обов’язково щось робити, можна просто про це говорити – «бо ж і так з’їдять». Тож якщо ХІХ і ХХ століття – це про різні «-ізми», то ХХІ століття, його перша половина, між іншим, – це про популізм.

Не без того, що гучні гасла і заклики були завжди, впродовж усієї історії, це не винахід нашого часу. До прикладу, якщо з недалекого, то Микола Зеров йшов «до джерел» (ad fontes), а Микола Хвильовий – «…від Москви». З більш віддаленого: відоме «Держава – це я», «Після нас хоч потоп». Ще глибше в історію: «Мертві сорому не знають» чи «Йду на ви!». Отож, гасла були завжди, адже вони – це частина підтримки духу, означення цілей тощо. Тому не варто боятися сучасних гасел і кличів, треба дивитися на їхню природу, характер і цілі, яких, за допомогою цих гасел, намагаються досягати! Як за перерахованими вище гаслами щось стояло, так і за сучасними – щось або хтось є.

Сьогодні. Дещо прикро

Прикладом саме зловживання гаслами та кличами можна вважати чинну владну команду в Україні. Президент Зеленський та партія «Слуга народу» прийшли до влади без чіткої програми, на гаслах опозиційної риторики, на хвилі популізму. Не скажеш, що це робить їх унікальними і відрізняє від попередньої владної команди чи будь-якого іншого політичного проєкту в незалежній Україні. Для нас не є новиною, що вибори виграють на голих, нічим не підкріплених гаслах. Відтепер не є дивиною і те, що на голих гаслах виграються вибори в одні ворота. Нас «хакнули», як вдало підмітив історик та публіцист Ярослав Грицак.

Однак дуже прикро, якщо від політики самих лише гасел не відмовляються після приходу до влади, коли про вибори давно забули, а гасла потрібно підтверджувати. Натомість ми отримуємо лиш ті самі гасла. Ба більше – одні представники владної команди закидають кличі у публічний простір, а інші – їх заперечують і спростовують, стверджують, що це лише суб’єктивна думка та особиста позиція колеги. Гра, безперечно, цікава і весела, якщо спостерігати її збоку. Щоправда, якщо в неї бавляться ті, від кого залежить доля держави й суспільства, частиною якого ти є, – не до веселощів!

Щоб не говорити лише про гасла, більш і менш колоритні, згадаймо на мить, що в Україні повільно, але впевнено просідає економіка, надалі низький рівень соціального забезпечення і добробуту, а партнери постійно нагадують про високий рівень корупції в суспільстві й державних органах та нереформовані суди. У гаслах, а ще менше – у діях, як постмайданної владної команди, так і чинної влади, яка має непересічну для історії українського політикуму монобільшість у парламенті, особливих прагнень вирішувати ці питання не видно. Просто «Жити по-новому» і «Стіна» перейшли у «Зробимо їх разом».

Колись. Є чому повчитися

Хай якими оригінальними видаються сучасні політики в їхньому популістському мареві, але вони – лише карлики, як каже крилата фраза, на плечах велетнів. Гучні гасла та заяви, які не завжди мають стосунок до реальності – не є винаходом нашого часу. За уми боролися незалежно від епохи й географічної широти, тому і без гасел та кличів не обходились. Чого вартий бодай Радянський Союз – абсолютний, мабуть, чемпіон у цьому виді спорту. Величезний шмат земної кулі під серпом і молотом, де, на гаслах принаймні, все ідеально та досконало. Щоправда, від практики життя ці гасла – як небо від землі. Скажімо, про тотальний дефіцит і повну безправність населення у гаслах того часу немає жодного слова. Тож більшовицька спадщина – це надзвичайно цінний досвід. Його не варто забувати і не можна допускати повторення.

Однак, на щастя, є в нашій історії й відмінний досвід. Із цим і варто працювати. Наприклад, україномовна газета «Cвобода», що безперервно виходить у США від 1893 року. Ініціатори заснування цього видання та редакція формулювали власні цілі так:

«Нашою задачою єсть: просвіщати руський народ, боронити його честь од вражих нападів, вказувати дорогу до поступу, до цивілізації, до добробиту. Дальше – святим буде обов’язком сохраняти межи народом його сокровища, то єсть – віру, обряд і мову. Накінець будемо старатися, аби наш народ познав свою честь і злучився в одну велику громаду, як ото діляють наші собраття чехи, словаки, поляки тут, в Америці […] Родимці! Судьба і доля першої правдиво руської газети тут, в Америці, зависить од вас. Кождого русина-патріота єсть святим обов’язком нашу “Свободу” підтримувати і так причинятися до її розвитку, до її істування».

Подібне приємно читати. Редакція говорить із потенційним читачем, а водночас донатором, як із рівним та гідним. Із читачем не розмовляють як з наївною дитиною, яку можна «купити» солодкими фразами чи блискучими обгортками, закидаючи очікувані вислови про наболіле. Ні! Тут усе чітко і з відчуттям спільної справи. У випадку зі «Свободою» – маємо газету, не партію чи громадську організацію, але ця газета – це про творення середовища, світогляд тверезомислячої людини, акцентування уваги не лише на світоглядних та ідентифікаційних проблемах, але й на питаннях добробуту спільноти, підкреслення залежності успішного економічного та культурного розвитку середовища від позиції й діяльності конкретної особи. Подібного мислення бракує політичній еліті в Україні, де програми – це зірки з неба і боротьба з драконами, відверті казочки чи голий національний проєкт. Жодного слова про добробут і безпеку. Хоч останнє, видається, для держави ХХІ століття має бути на першому місці.

Замість висновку

«Свобода» є продуктом діяльності спільноти, яка проростала в Америці з галицького насіння. Жителі Галичини наприкінці ХІХ століття уже були знайомі з практикою парламентаризму, типовою для імперії Габсбургів, знали, що таке друковане слово і як дбати про власний благоустрій. Не без того, що траплялися речі, які ми можемо назвати популізмом чи «гречкою». З іншого боку, паралельно існували середовища, здатні гуртуватися довкола ідеї чи власних прагматичних цілей, подібні до того, яке витворило газету «Свобода». Це і митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, релігійний діяч, який у своїх проповідях не тільки сіяв Слово Боже, але й дбав про прищеплення суспільству цінностей самодостатності і гідності. Це Василь Нагірний, який не лише був видатним архітектором і будував храми, але й вважається одним із засновників кооперативів. Це сьогодні економічні питання і благоустрій українців в тіні «важливіших» проєктів, про які говорять політики, а раніше так не було. Нагірний приніс на Галичину ідеї, які побачив у Швейцарії, допомагав місцевим жителям модернізувати життя і господарювання, йти в ногу з часом. Це і Станіслав Щепановський, випускник європейських університетів, який шукав свою «програму розвитку економіки» Галичини. І цей список можна продовжувати…

У сучасному українському суспільстві, як видається, недостатньо говорять та аналізують як приклади популізму, так і досвід творення спільноти й «будівництва власної хати» з минулого. Можливо, саме тому електорат політиків-популістів, які приходять на гучних гаслах, роздутий, а адептів діячів-творців – мінімум (зрештою, самих діячів-творців мінімум). Причому і на рівні діяльності, і на рівні гасел. Тож посутні і глибокі гасла, зав’язані на дії, питаннях добробуту, сьогодні цікаві вузькому колу людей, а викрики про миттєвий ефект і швидке розв’язання всіх проблем відразу знаходять зворотний зв’язок. Останнім часом багато говорять про токсичність історії. Але якщо працювати з історичними відомостями без емоцій, можна отримати щеплення навіть від певних сучасних негативних явищ, зокрема від емоційних та епатажних політичних гасел у дусі радянської пропаганди. Не даремно однією з передумов закидання подібних гасел у суспільство в часи СРСР було викривлення історії. Ширший кругозір і багатший життєвий досвід залишають менше простору для популізму, але дають більше надії, що на зміну крикливим гаслам прийде тихе «а нам своє робити».