Дощ у пустелі

Сьогодні ми повинні активізувати всі внутрішні, інтелектуальні і духовні резерви і об’єднатися, незважаючи на все те, що нас, українців, досі розділяло.

Тим, хто не вмикав новини впродовж двох місяців – з відчуття протесту   і відрази до нинішньої влади, а також тим, хто сподівається тихенько «відсидітися»,  пропоную переглянути лінк.

Проте, роздумуючи над  творенням спільнот всередині України,  в рамках протесту до дій  влади, я замислююсь над тим, що старт у цьому об’єднанні, традиційно повинні зробити  інтелектуали і  журналісти. Але в моїй професії – журналістиці – якою я займаюся тут, останні десять років, є річ, яка невпинно мене вражає:  я ніколи не чую поруч себе – зліва, справа чи за плечима – голосу,  дихання чи швидких кроків  своїх колег.

Так, як це буває на здорових спринтерських дистанціях, коли відчуваєш професійну  конкуренцію,  або ж навпаки, у моментах людської й професійної солідарності, коли ти  натрапляєш на слід якоїсь, в стократ важливішої для суспільства проблеми, ніж черговий месидж від депутата ВР,  проходиш перші пастки і бар’єри, поставлені тими, хто зацікавлений у нерозголошеній інформації, щось таки відкопуєш, і окрилений першим, насправді ще мізерним успіхом, приходиш до колеги, що сидить поруч за комп’ютером, щоб одним махом розказати йому про це, проговорити, прожити твої наступні кроки. А він, не давши тобі і двох слів сказати,  гаряче перебиває тебе,   і не для того, щоб перебити, а просто тому, що в один момент ти втягнув його у цей ваш журналістський, професійний азарт: дві секунди тому ця історія була тільки твоя, але тепер – вона стала викликом для вас обох, і ви вже обоє  опинилися всередині гри.

 Нас об’єднує подібна  професійна реакція,  - вже тільки на рівні діалогу, і відрізняється вона   від сповільненої лінивої балачки за пивом уже тільки  тим, що до свого журналістського розслідування ти повертаєшся після неї  іншим: з відчуттям певності, що навіть якщо завтра тебе гримнуть по голові в процесі збору інформації, то сама тема не пропаде. За тебе її зробить твій колега, з яким раніше ти на суто людські теми  не дуже то й спілкувався, і взагалі – у вас мало спільного, але журналістське самолюбство і професійна амбіція – дослідити,  довести, розкрити і оприлюднити тему, бо це важливо для твого суспільства, зробити  це всупереч усьому – оце відчуття,  яким ви дихаєте як киснем,  (бо, чорт забирай, саме тому ви займаєтеся журналістикою, а не печете тістечка на продаж) – не дасть йому цього не завершити.

Так от, саме тому, ти розкопуєш кримінальні підтексти у діях фармацевтичних компаній, а він досліджує розкрадання міського бюджету – з відчуттям певності, гідності  і загалом – навіть якоїсь безстрашності, від якої часами і кров стигне, але саме це тебе у твою професію і привело.

Тільки от саме такого відчуття – пліч-о-пліч  - я, за кількома винятками, за десять років не відчувала ніколи. Ані прискореного пульсу здорової конкуренції, ані відчуття корпоративності у своєму журналістському колі. Спонтанно, відчуття професійної  спільності, трапилося у мене може два-три рази в Україні, і – з чим я ніяк не можу змиритися  - триває у мене з багатьма польськими, німецькими журналістами. Я воліла б це переживати, окрім них, ще й зі своїми. У своїй країні. І в своїй журналістиці.

Натомість, зі своїми існує тривання в тональності “кожен у своєму моніторі”, і тексти наші не перетинаються ні значеннями, ні темпоритмами, ні акцентами, ні пріоритетністю смислів. Ми навіть пишемо з різними цілями, і з різних мотивацій – хтось тому, що власник наказав, хтось, бо гроші заробляє, хтось, бо з дев’ятої до шостої вечора треба щось написати...

Ми не відчуваємо спільної відповідальності за єдину державу, за одну і ту ж культуру, а отже – за місію і ключові месиджі в нашій  професії. Крім такої сповільнено відстороненої, часом аж мертвотної загальної атмосфери  в українській журналістиці я чую ще й слабке сичання змій.  Але може то просто чується…

Я ніколи не зможу збагнути – що заважає нам, журналістам, об’єднатися? Що не дає нам бути спільнотою як стіною,  де всі за одного, а один за всіх? Що не дозволяє нам зробити це  у нашій важкій ситуації, коли владі купити  нас чи  знищити значно легше і швидше, ніж  зініціювати процес діалогу? Що не дає нам протестувати проти неї  бути єдиною корпорацією, де діють спільні правила гри?

 Мені здається, що ми не можемо це зробити тому, що просто не відчуваємо професійної і людської гідності. Як журналісти,  і як люди.  Проблема нашої безхребетності в тому, що ми навчені чи то батьками – дітьми комуністичної ідеології, чи то історією – ковтати образи, нахиляти голову все нижче, тупцювати на одному місці, і чекати на волю Старшого. Ми називаємо себе журналістами, що передбачає інтелектуальну відвагу, незалежність у поглядах, вчинках, сміливість – вже за визначенням професії, а насправді навіть близько не відчуваємо цих рис у собі. Ок,  кривава історія, і знищений генофонд. Але що заважає нам нарешті почати своє внутрішнє відновлення – через волю, хай  там скільки у кожного з нас її є?

В українській журналістиці, натомість, замість  солідаризму, існує інша риса:  здатність зраджувати своїх. Власне, тих, з ким ти  п’єш у редакції каву, час до часу уривками все ж пробуєш говорити про якісь майбутні інтерв’ю, їздиш на святкові корпоративи (тільки у такій формі слово “корпорація”  у нас ще існує  - як спільне пиття шампанського), а потім, одного звичайного ранку, раптово, оте сичання змій, яке, ти була переконана, тобі тільки чулося, стає незносно сильним, і ти хочеш побачити звідки цей звук, крутиш головою направо і наліво, ти шукаєш очей, а очей нема. Бо голови втягнуті в плечі, бо навіть в момент  зла і зради, голови сховані в пісок.

У  моїй професії нема солідарності більшості, але є дисиденти. Ми неймовірно слабкі, але протест   у таборі  української  журналістики вже розпочався. Для мене, особисто, він стартував  з блогу Мирослава Отковича, журналіста, який хотів зробити сюжет про те, як Янукович на весь світ поставив під сумнів Голодомор  як геноцид української нації,  і якого пані Герман моментально   - на основі  незнятого сюжету!  -  безапеляційно звинуватила у непрофесійності.  Але хто вона, ця Герман, щоби говорити про професійну журналістику? Хто дав право їй навіть пікнути в сторону журналіста? Чому тільки за цей випад – як це було би у будь-якій європейській країні  - вона відразу не опинилася у відставці, власне через тиск журналістської спільноти?

Мирослава Отковича підтримало кілька його колег. Наступного дня про цензуру оголосив канал “СТБ”. Традиційно, канали підтримали “Репортери без кордонів”, а власники каналів, ясна річ,  спростували можливість цензури.

Проте, важливо не  це. А те, що у нас вони є: ці  десять-двадцять журналістів, які не злякалися вийти, передовсім не так проти влади, як із меж самих себе,  із загальних рамок нашої професії, яка в Україні функціонує за принципом  «нащо воно тобі треба, якщо за це не платять». Їх, можливо, завтра звільнять з роботи, як  це вже не раз було, але за ними  стануть  інші канали і видання, київські і регіональні. Хай по троє людей з кожного. Вони вже тут  і тепер уреальнюють інший спосіб мислення і дії. Вже сам факт їхньої-нашої невеликої групки – це початок нашого іншого життя. Без страху жити у свободі.

Головне, не злякатися самих себе, і своєї сили, не озиратися назад, на тих, хто боїться. Їх в мільйони разів більше, але вони – насправді ніхто…