Два роки крізь призму одного місяця

IQМикола Рябчук, 27 лютого 2012376915
Два роки крізь призму одного місяця

Два роки правління Януковича можна коротко описати у три способи: як період авторитарної консолідації, імітаційних “реформ”, чи постійних і повсюдних скандалів.

Останній опис, либонь, найкращий, бо великою мірою прояснює два попередні. У самому лиш лютому великих скандалів було принаймні чотири (про щоденні дрібні не згадуємо); і всі вони були однаково драматичні для їхніх учасників, анекдотичні для сторонніх спостерігачів та промовисті й наочні для політологів, кримінологів і, особливо, культурних антропологів.

Насамперед Роман Забзалюк, депутат від блоку Юлії Тимошенко, що приєднався торік до фракції пропрезидентських «тушок» «Реформи заради майбутнього», зізнався, що діяв як таємний аґент за дорученням партії, – такий собі бютівський Штірліц, чи пак, Роксолана у Януковичевому гаремі. Метою спецоперації було вивчити на власному досвіді й показати всьому чесному люду, як реґіонали вербують собі прихильників з опозиційних фракцій. За його словами, за зміну політичної орієнтації він отримав одноразову винагороду в 450 тисяч доларів, ще двадцять тисяч було обіцяно додатково щомісяця за надання реґіоналам належних послуг у вигляді правильного голосування.

Нічого нового в одкровеннях Забзалюка не було, оскільки всі тарифи найнепідкупнішого на світі парламенту відомі давно – і за місце в партійному списку, і за лобіювання потрібних законів, і, звісно, за власну «тушку». (Охочі можуть, наприклад, послухати на цю тему розповідь іншого депутата, Олеся Донія, в інтерв’ю радіо «Свобода»). Ця практика виникла не сьогодні і, схоже, зовсім не реґіонали її створили. Досить згадати, як формувалася прокучмівська більшість у парламенті 2002 року з двох політичних угруповань, що разом набрали на виборах лише 20%, і яку роль у подальших процесах «консолідації» відігравав із соратниками тогочасний головний «антикризовий менеджер».

Велетенські не обраховані жодними документами кошти – так звана «чорна готівка», накопичена постсовєтськими олігархами, дає змогу їм купувати пачками державних службовців, нардепів, суддів, журналістів і навіть деяких західних політиків та дипломатів. Одна із поправок до конституції 2004 вимагала формування проурядової коаліції виключно із партійних фракцій, а не з простої депутатської більшості. Ця дивна, з погляду західного парламентаризму вимога, була зумовлена саме українською корупційною специфікою: її головною метою було унеможливити чи принаймні обмежити перекуповування депутатів і створення парламентської більшості за допомогою так званих «тушок». Цю конституційну вимогу, однак, грубо порушили у березні 2010 року Януковичеві спільники, що здійснили фактичний державний переворот, сформувавши нелеґітимний уряд і відкривши таким чином шлях до подальшого ґвалтування всіх законів та узурпації влади мафійно-олігархічним кланом.

Власне, заява Романа Забзалюка відрізнялася від подібних свідчень багатьох інших депутатів лише тим, що він додумався підкріпити її аудіозаписом розмови з керівником фракції «Реформи заради майбутнього» Ігорем Рибаковим, котрий буцімто дав йому згаданого хабара і зробив кілька інших цікавих пропозицій. Завдяки цьому ми довідуємося, можна сказати, з перших рук, не лише парламентський прайс-лист («Можно мне сказать: начало разоговора – это где-то 500 тысяч?» – уточнює Забзалюк стартову ціну для наступної «тушки». – «Да-да! – відказує “Рибаков”. – Начало разговора – 500 тысяч, а там все, чтобы четко, все остальное…»). Ми довідуємося також про геніальний план реґіональних політтехнологів – закупити «тушки» ще до їхнього обрання у парламент:

«Нам любые кандидаты нужны. Любые, б…! Главное, чтобы они были с нами. Те, которые, б…, имеют рейтинг на Западной Украине. По х…, откуда они там. Главное, чтобы у меня были эти рабы… Мажоритарку отдадим под них. Всю власть, которая есть: область, губернатор, главы администраций, СБУ, прокуратура – все будет под него. Весь админресурс. Так жестко, что они ох…ют».

Скоріш за все, саме за цим сценарієм будуть закуповувати й членів виборчих комісій від опозиції, а можливо, й активістів Комітету виборців України та працівників соціологічних служб, що займаються екзит-полами. Грошей на добре діло реґіонали не пошкодують, тим більше, що інвестиція так чи так відіб’ється сторицею: Україна багата, і чавити її можна ще досить довго. А якщо і не відіб’ється, то особливого вибору нинішня влада все одно не має: із рейтинґом популярності на рівні кільканадцяти відсотків та перспективою кримінальної відповідальності за всі свої витівки, доводиться думати вже навіть не про гроші, а про дещо банальніше – шкуру, і то так жорстко, що «ох…ют», правдоподібно, не лише виборці та опозиціонери, а й міжнародна спільнота.

Ігор Рибаков, цілком передбачувано, заперечив автентичність Забзалюкових записів (українське законодавство не розглядає несанкціоновані правоохоронцями записи як докази); гіпотетичні відбитки пальців на грошах теж знайшли своє цілком леґітимне витлумачення: Рибаков із колеґами, виявляється, зібрав Забзалюкові сто тисяч на його ж прохання для лікування за кордоном; а генпрокурор Віктор Пшонка («член команди по виконанню всіх тих рішень, які приймає президент», за його власним визначенням) заявив, що не бачить підстав для розслідування: усе це, мовляв, звичайнісінька політична сварка між депутатами, до якої українським деполітизованим правоохоронцям нема й не повинно бути жодного діла.

Найкумедніше, що Рибаков, як і більшість «тушок» у його фракції, формально є депутатом від того самого блоку Юлії Тимошенко, що й Роман Забзалюк. А тому реґіонали можуть справді лише посміюватися з гризні між учорашніми бютівцями. Формально вони не мають до них стосунку, про що головний парламентський реґіонал Олександр Єфремов так і сказав: не наша, мовляв, справа з’ясовувати відносини між тимошенківськими депутатами. Тихий привіт Юлії Володимиривні: бачили, мовляв, очі, що вибирали, тепер їжте, аж повилазьте. 450 тисяч для реґіоналів – не ті гроші, щоб надто за ними побиватися. Одна митниця дає за день більше. А дві платформи для морського газорозвідування, придбані через відомих Юрію Бойкові посередників, – це взагалі добрих дві сотні забзалюків. Або, щонайменше, сотня рибакових. А є ж іще й безліч інших схем, джерел та можливостей. Тож коли Забзалюк із колеґами передав «рибаковські» гроші як пожертву дитячій лікарні, реґіонали із властивим їм почуттям гумору запитали: а решта де? Де ще сорок тисяч, отриманих за два місяці за правильне голосування?

Другим лютневим скандалом можна було б вважати вилучення з продажу журналу «Тиждень» із матеріалом про «рибаковську» аферу та фраґментами Забзалюкових записів. Але оскільки самі видавці журналу воліють посилатися на якісь загадкові «технічні причини», то задля методологічної чистоти проілюструємо повзучу цензуру в Януковичевій Україні іншим, не менш скандальним і характерним прикладом.

14 лютого суддя Деснянського райсуду міста Києва Ольга Саламон винесла ухвалу про тимчасове призупинення роботи сайту «Дорожній контроль» – для забезпечення цивільного позову працівника державтоінспекції Геннадія Гетманцева про захист честі, гідності і, не повірите, ділової репутації. А образився пан Гетманцев на популярний веб-сайт за те, що той опублікував відозапис його власної хамської поведінки при виконанні службових обов’язків. Власне, ще рік тому пан Гетманцев пообіцяв журналістам помститися за свого приятеля Олександра Швеця – того самого, котрий обізвав українську мову «телячою» і був за це начебто звільнений із ДАІ – після публікації відповідного відеозапису в «Дорожному контролі».

Реакція представниці українського правосуддя на позов пана Гетманцева цікава, зрештою, незалежно від його суті. По-перше, добродійка Саламон призупинила публікацію не лише оспорюваного матеріалу, а й усього сайту. По-друге, зробила це звичайнісінькою ухвалою, без належного рішення суду. І по-третє, закрила волюнтаристським рішенням сайт на неокреслений термін, тобто на весь період розгляду судового позову, що теоретично може тривати роками.

Скоріш за все пані Саламон не пов’язують із паном Гетманцевим жодні особисті, ані навіть «бізнесові» стосунки. Її надчутливість до безглуздих, м’яко кажучи, вимог позивача відбиває, по-перше, дедалі поширенішу юридичну некомпетентність українських суддів (як наслідок дедалі масовішого купування університетських дипломів та державних посад). І по-друге – характерну для всієї системи свавільність та засадничу упередженість на користь держави супроти суспільства. Усі прокурори, судді, міліціянти захищають насамперед владу, її пільги та привілеї, а не громадян, не їхні права та свободи.

Третій найбільший скандал останнього часу стосувався, як звикле, урядових призначень. Цього разу Віктор Янукович ошелешив усіх, віддавши Службу безпеки мало кому знаному Ігореві Калініну, а Міністерство оборони – добре всім знаному Дмітрію Саламатіну. Жоден із них не походить із Донбасу і не є особистим приятелем або родичем президента. Хоча вони нібито й мають якийсь стосунок до його старшого сина, дипломованого стоматолога та дедалі успішнішого останнім часом бізнесмена. Торік йому, кажуть, вдалось посадити своїх людей на Нацбанк, Міністерство внутрішніх справ та Державну податкову адміністрацію. А тепер ось іще й на дві інші ключові посади.

Ніхто з них не відзначився чимось особливим у свої галузі. Втім, не за це їх, скоріш від усього, призначено на нові посади. Ігор Калінін, офіцер совєтського КҐБ, що заробив (за миротворчість, напевно) Червону зірку в Афґаністані, перебрався бозна-чому 1992 року з Москви до Києва (либонь, здійснилася його давня каґебістська мрія про усамостійнення України), де й зробив кар’єру в СБУ – аж до її очолення. Саламатін, уродженець Казахстану, прибився до нас із російським паспортом трохи пізніше – 1999 року. Яким чином він роздобув собі українське громадянство і чи позбувся при тому російського – ніхто до пуття не знає, та це й неважливо, бо ж головне в усіх Януковичевих призначеннях – високий професіоналізм. Саламатін показав його у Верховній Раді, де зламав кільком опозиціонерам носи та щелепи, чим, імовірно, й заслужив президентську увагу й довіру. Тепер на новій посаді від зможе робити те саме, тільки тепер уже в ширших масштабах, за допомогою армії, авіації та флоту.

Схоже, «рука Вашинґтону» турбує Віктора Януковуча куди дужче, ніж «рука Москви», попри постійне кремлівське кидалово – то з флотом, то з газом, то з молокопродуктами. Чи проникла вже та «вашинґтонська рука» в середовище олігархів та рідної Партії реґіонів – сказати важко. Але те, що президент оточує себе свого роду «преторіанською гвардією» із вельми сумнівних найманців, свідчить про брак довіри навіть до так званих «своїх». «Янукович, – вважає американський політолог Олександр Мотиль, – очікує вже цього року поважних проблем удома і не вірить, що місцеві кадри із ними впораються». Ще відвертіше висловлюється з цього приводу Олександр Бойченко: «Він оточує себе силовиками, вихованими в Росії, яким у разі чого не дуже шкода буде стріляти в чужий для них народ».

Четвертий скандал останнього місяця був, здається, найцікавішим і найнезвичайнішим. Одеські митники затримали 38 кілограмів кокаїну орієнтовною вартістю сім із половиною мільйонів доларів, захованих в ананасах у рефрижераторі з Коста-Ріки. Незвичайна частина цієї історії полягає в тому, що її взагалі не мусило трапитись, оскільки розмитненням вантажу опікувалася одна з чотирьох «модних» (як їх евфемістично називають в Одесі) брокерських фірм, котрі фактично монополізували зелений коридор у порту. Їхній київський «дах», подейкують, настільки високий, що ані митниця, ані СБУ не наважуються втручатись у їхню роботу. Таким чином за помірний «відкат» у десять-п’ятнадцять умовних тисяч вони пропонують клієнтам практично безмитний доступ до українського ринку.

Чому цього разу «модним» компаніям не вдалось захистити вантаж клієнтів від митників – сказати важко. У пресі з’явилось дві версії. Одна стверджує, що на рефрижераторі відімкнулось на кілька днів електричне живлення, а проте власників вантажу це анітрохи не збентежило, – що, власне, й насторожило митників. Друга, правдоподібніша, каже, що за вантажем від самого початку стежила американська служба боротьби з наркотиками і що догляд в Одесі було зроблено на їхню вимогу.

Тут закінчується незвичайна частина історії й починається просто цікава. Найдокладніше про скандал написала газета «Сегодня», власником якої вважають Ріната Ахметова, головного (принаймні до недавнього часу) Януковичевого спонсора й покровителя. І поки аналітики сушать голови, чи ця публікація – підкилимна війна з конкурентами, чи загравання з американцями з надією отримати нарешті від них візу, а чи просто завбачливе дистанціювання від потенційно небезпечної справи, – ніхто (!) не висловлює найпростішого, як це мало би бути у нормальній країні, припущення, що митники просто робили свою звичну справу, і саме тому і лише тому впіймали контрабандистів. І в цьому – вся суть.

Ми живемо у країні, де ніхто не вірить, що мас-медії можуть бути просто джерелами інформації, митники – просто відстежувати контрабанду, а правоохоронні органи – захищати громадян від злочинців, а не себе і своїх хазяїв – від громадян. Віктор Янукович, безумовно, не є творцем цієї системи. Але він, поза сумнівом, є людиною, яка сповна використовує її вади, замість дбати про їхнє усунення. І, по правді, два роки його правління не дають жодних підстав сподіватися, що наступних три роки під його берлом будуть істотно інакшими.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 15

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • VDDD 2 березня 2012, 12:43

    Ну й що з тих скандалів?! Для нас усіх це ні гаряче, ні зимне. Янукович поганий. А що є альтернатива? Принаймні в біло-блакитній команді нема гризні. А, отже, є якась сталість, визначеність. Можна щось плянувати, якось маневрувати. Гірше, коли буде хаос. Отоді і настане справжній гаплик. А я дуже переживаю, щоб цього не сталося. Втім, великих сподівань нема. Виглядає, що Янукович теж якийсь слабенький, ні те, ні се, з тими реформами тупцюється на місці, нерішучий, щось тягне, тягне, а результатів не видно. І взагалі якийсь зовсім закритий, невиразний. Це не особистість. Ющенко був яскравішим. І що йому дала ця чітка владна вертикаля. За два роки жодного сильного вчинку, яким народ міг би захоплюватися. Не дивно, що рейтинґ його так низько впав. Боюся його чекає повний провал. Спасіння в одному: має з`явитися якийсь справді потужний лідер, який динамічними діями завоює довіру більшости українців, згуртує їх довкола себе і виведе Україну з оціпеніння. Господи, хай так станеться!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 2 березня 2012, 12:24

    "Віктор Янукович ошелешив усіх, віддавши Службу безпеки мало кому знаному Ігореві Калініну, а Міністерство оборони – добре всім знаному Дмітрію Саламатіну". А от Вікілікс ці призначення зовсім не ошелешили http://wyborcza.pl/1,76842,11261360,Tajna_historia_przejmowania_Ukrainy_przez_Rosje.html

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • KWM 1 березня 2012, 20:41

    Про креольську національну буржуазію було якось зрозуміліше. Але перейти на гаремні мотиви та відповідні їм місця і звичаї щодо любовних послуг (у ВРУ для Забзалюка, або ж у столиці блискучої Порти для Роксолани) - це занадто навіть для української політики. Тим більше для улюбленця рідного совка - штандартенфюрера Штірліца.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук