FUTURE IN THE PAST

Інтернет надає анонімним людям ілюзію потрібності, де на кожну зафіксовану тобою життєву подію знайдеться реакція таких самих анонімних людей. Інтернет разом із новою ідентичністю особи породив нову людську гідність, нову мораль і нову систему пріоритетів.

Як постійний користувач поштового сервісу, я регулярно одержую матеріали рекламного характеру. Зазвичай вони стосуються нових технічних можливостей пошти. Кілька днів тому отримав з їхнього штабу листа на тему «Обмінюватися спогадами стало ще простіше». Там рекламується якийсь новий сервіс, що серед іншого пропонує прості людські речі, наприклад, переглядати фотографії, «зроблені на вечірці або у відпустці, сімейні альбоми, фотографії з дитинства та багато інших знімків».

Здавалося б, нічого особливого й екстраординарного. Однак для мене це стало ще одним знаком у безкінечній вервечці пропаганди минулого, що вилазить із кожної віртуальної шпарини.

Створені кілька років тому російські «Однокласники» стали першим експериментом на пострадянському просторі, який за короткий час об'єднав в одну мережу мільйони людей. Відтак упродовж лічених місяців утворився Віртуальний Радянський Союз, що в підґрунті його ідеології лежать «школьные годы чудесные». «Республіка, область, місто, школа, клас» - і всі як на долоні: американські програмісти, ізраїльські стоматологи, португальські будівельники, голландські повії, українські педагоги, російські військові. Всі вони колись були твоїм класом, твоїм солодким минулим, а сьогодні стали твоєю ностальгією, яка стискає серце, паралізує мозок і витискає сльозу. Ти вписаний у систему Великої Ностальгії, і відтепер якась твоя частинка щодня відвідує «Однокласників». І не лише там. Ти маєш вибір, у яку систему вписатися. Або ж в усі системи одразу.

Описуючи у своїй антиутопії «1984» тоталітарний світ майбутнього, Джордж Орвел серед підвалин системи недарма визначив гасло «майбутнє - це минуле». Мовляв, той, хто контролює минуле, керує майбутнім. Я далекий від конспірологічної параної, проте й мені страшенно цікаво: хто це вигадав і кому це вигідно?

Звісна річ, ми живемо в якомусь іншому, не орвелівському світі, де начебто немає невсипущого ока Старшого Брата і тотальної системи контролю. Контекст нашого життя помітно інший. Однак дивним чином мережі, зв'язки та контакти, що обплутують «віртуальне тіло» сучасної людини, здебільшого спрямовані на археологію людського минулого. Його за будь-яку ціну варто зафіксувати, каталогізувати, класифікувати десь в окремих файлах, на окремих сторінках, серверах, але в жодному разі не залишити скніти в окремо взятій голові. Там воно не цікавить нікого. Твоє персональне, приватне минуле проситься у публічний простір, його треба вписати у велику систему сотень тисяч приватних минулих. Тут воно здатне зацікавити всіх.

З одного боку, долається сірість і непотрібність анонімної особи - краплинки в людському морі. А тому кожен може створити собі минуле на власний смак і отримати свою, легітимізовану інтернетом історію. Тобто, іншими словами, кожен сам собі стає хронікером, фотографом, прозаїком, інтерпретатором. З'являється впевненість (вона ж - ілюзія), що ти власноруч змайстрував своє життя, став його повноправним господарем. З другого боку, такі персональні портрети минулого неможливі у відриві від соціальної структури і контексту, в якому вони породжені. Тому, відірвавшись від віртуального контексту, ці історії знову нікому не потрібні. Інтернет надає анонімним людям ілюзію потрібності, де на кожну зафіксовану тобою життєву подію знайдеться реакція таких самих анонімних людей. Інтернет разом із новою ідентичністю особи породив нову людську гідність, нову мораль і нову систему пріоритетів.

Аж ніяк не маю амбіцій оцінювача і не здатен наразі із окремих симптомів скласти повну картину історії хвороби. Зрештою, чому хвороби? Перебуваючи у точці X, ми маємо за собою непрямий, цікавий і звивистий шлях від пункту А до пункту В. Ми живемо в минулому, минулим і заради минулого. Вся людська істота зліплена з минулого.

Нас не цікавить завтрашній день, нам страшнувато в дні сьогоднішньому і тільки там, у минулому, все зрозуміло, бо все вже відбулось. Там, у минулому, можна забути про травми і невдачі, а пам'ятати лише ті події, в яких ти з квітами у руках, цілуєшся, смієшся, співаєш напідпитку, радієш життю, народжуєш дитину, святкуєш День прикордонника, йдеш до Першого причастя, вступаєш до лав піонерської організації або закінчуєш школу. Ти редагуєш своє минуле, а разом із ним самого себе так, як тільки тобі цього хочеться. Весь життєвий травматизм залишається десь у сірій зоні, у сміттєвому кошику, до якого ніхто не має доступу - ти першою чергою. Так тобі здається сьогодні. Так тобі здаватиметься завтра. Хоча «завтра» - це лише «вчора» післязавтрашнього дня, який теж стане минулим. Твоїм минулим, де тільки ти - цар і бог. Так тобі здається. Аби лиш обмінюватися спогадами було просто, просто і ще простіше.