Галина Католик: Багато дітей із сиротинців потрапляють в антисоціальні угрупування

- Вважаю, що світ стоїть догори ногами. Як його у ХХ ст. перевернули, так він і стоїть… Зараз, щоб не говорити про духовність і загальнолюдські цінності, чомусь говорять про тілесні, якісь інтимні речі, які стають першою цінністю. Тіло зараз стало культом, а не душа. Десь палку перегнуто дуже сильно. Мусить бути і тіло красиве, і душа наповнена цінностями.

Інтернет-видання ZAXID.NET продовжує проект «Право на дитинство», який передбачає висвітлення проблем опіки над дітьми, що з різних причин втратили своїх батьків.

У межах проекту пропонуємо читачам інтерв’ю із головою Українського Інституту дитячої та юнацької психотерапії та психологічного консультування УІДП, доцентом кафедри психології Львівського національного університету ім. І. Франка, віце-президентом асоціації практикуючих психологів Львівської області Галиною Католик, керівником секції дитячо-юнацької психотерапії Української Спілки психотерапевтів.

Ця розмова буде цікава не тільки тим, хто переймається долею дітей із сиротинців, а також звичайній сім’ї з дітьми.

- Що є важливим чинником для дитини, в якому б вона віці не була?

- Перше, що потрібно дитині, - це любов, безпека, стабільність. Дитина росте в сім’ї умовно до 18 років. Тут же, в сім’ї, вона проходить різні етапи становлення та розвитку з одними і тими ж людьми та вчиться будувати стосунки на близькій відстані, тобто близькі стосунки. Існує такий афоризм: «Щаслива людина не та, яка щаслива на роботі, а та, яка щаслива вдома». Це аксіома! Ми приходимо до хати і хочемо прийти, як кажуть психологи, у ресурсне середовище. Стосунки – це не тільки обмін досвідом, отримання підтримки чи можливість отримати віддзеркалення власних вчинків, це ще й енергетичний обмін міх людьми, який сприяє індивідуальному розвитку. Особливо це стосується людей, сумісних для цього енергетичного обміну, які при емоційному обміні один одному додають, а не один в одного забирають. Якщо ми не маємо досвіду будування таких стосунків на різних рівнях (на рівні позитивних емоцій, негативних емоцій, - адже всі емоції потрібні), то ми «не йдемо далі», гальмуємо у розвитку.

Все в природі працює за одними законами… Наприклад, учора було сонечко, а нині є дощ. Якби було тільки сонечко, то вся земля б вигоріла. Потрібна різна погода, тому що ми від чогось відпочиваємо. Інколи й сльози потрібні, щоб ми відпочили від сміху, а інколи сльози дають можливість відреагувати на щось, виплакати горе, або ж… радість. Не завжди сльозу можна пустити в будь-якому місці. Найчастіше дозволяємо собі відгорювати в оточенні близьких людей, саме біля них ми і від них отримаємо співчуття та підтримку. І надзвичайно важливою для цього є стабільність, зокрема емоційна, з одними і тими ж людьми.

- Для дітей будь-якого віку важлива емоційна стабільність із одними і тими самими людьми…

- Важливими також є проходження дитячих вікових криз з одними й тими ж людьми, які здатні передати особистий життєвий досвід. У процесі дорослішання важливо, щоб оточення дитини залишалось стабільним, але стосунки у цьому оточенні змінювались, розвивались. Дитині потрібна динаміка розвитку стосунків. Не складно розпочинати нові стосунки з новими людьми, складно з одними й тими ж людьми пройти різні етапи розвитку, що передбачає (за законами фізики) хвильову будову.

Уявіть, ви в морі з командою на човні. Ви з нею переживаєте шторми і штилі, попутні вітри, і вітри, які дають опір. Що робиться з такою командою?.. Вона міцніє, бо проходить випробовування.

А тепер уявіть, що людину щоразу, як закінчується хороша погода, пересилають на новий корабель і в новий океан, а потім так знову і знову. За таких обставин можемо ми дозріти? Чи вирости? Ні, тому що немає розвитку. Немає чогось важливого для будування стосунків… Коли нам дуже добре - не складно будувати хороші стосунки, мистецтво вміти будувати стосунки, коли нам «по-різному».

Це найважливіший досвід, і саме вмінням будувати стосунки відрізняється зріла людина від незрілої. А лише зріла людина здатна брати на себе відповідальність…за інших.

- Дитячі будинки розділені за віковими категоріями: у Будинку дитини перебувають діти від народження до 3 років, далі дитину передають в інший будинок, де опікуються дітьми від 3 до 5 років, а потім  знову ще в інший – від 6 до 18 років…

- Тепер дивіться, що відбувається… У три роки проходить перша вікова солідна криза, тоді дитину «передають» в інший дитбудинок. Це є нормально, коли у віковій кризі йде й соціальна зміна - легко пристосуватися, оскільки попередні стереотипи буття руйнуються, а нові будуються. Але у нормі, з сім’ї в 3 роки дитину ніхто не забирає, правда? Навіть, коли народжується ще одна дитина у сім’ї, навіть якщо двоє і відбуваються зміни сімейних ролей та вибудовуються нові стосунки, то дитині не так тяжко, тому що є стабільність та любов близьких людей, що забезпечує почуття безпеки та дає підтримку та життєвий ресурс. А як дитина чується, коли навколо все змінюється: немає ресурсу у вигляді батьків або тих стабільних людей, які супроводжували дитину перших три роки (а вони для неї вже є ресурсом). Тоді дитина відчуває відкинутою та покинутою вдруге. Колись її покинула мама, тут її знову кидають, від неї відрікаються…. І тоді формується внутрішня установка: «бути покинутою – це норма, і покидати – це норма»! І цей сценарій буде повторюватися далі, коли їх знову переводитимуть з одного дитбудинку в інший… Яке уявлення про соціум має така дитина, які життєві цінності, пов’язані із стосунками з близькими людьми, набуває??? Що така дитина зможе збудувати у житті, прийшовши у соціум з дитбудинку?.. Що буде очікувати, що її кинуть знову. Це називається соціальна абортація.

- Виходить, що дитячі будинки сімейного типу - найкращий варіант стабільного розвитку дитини.

- Так. У ДБСТ дитина вчиться не тільки будувати стосунки із «вчителями», наставниками, опікунами, а також вона комунікує, вчиться будувати стосунки із іншими дітьми, бачить, як створюються взаємини між людьми в сім’ї.

Сім’я із тата і мами найбільше впливає на розвиток дитини. Дітей треба вчити стосунків: як бути мамою, як бути татом, як любити… Цього навчаються у тих же стосунках з лялькою, у рольових іграх, як бути татом чи мамою, як відповідати за молодших…

Колись у дітей після сиротинця завжди був наставник, і куди б підліток не переходив – після сиротинця, наприклад, в ПТУ, потім на завод і так далі – він мав до кого звернутися, щось запитати. Зараз цього немає.

- На Львівщині практикується, що школярі з інтернату ходять на навчання у звичайну школи, де є інші діти із сімей того чи іншого населеного пункту… така собі соціальна адаптація.

- Важливо дітей з інтернату не віддавати в елітні школи. Коли є дуже велика соціальна дистанція між дітьми, то діти з тим точно не можуть справитись…

Коли дитина з будинку-інтернату приходить у середовище, де діти мають зовсім інші життєві цінності (знаємо: що цінності немає кращих чи гірших, вони – різні), то знайти спільну мову їм дуже важко. Це перше. Друге - кожен колектив, особливо дитячий, шукає собі цапа-відбувайла. Чому? Тому що, скидаючи агресію на одну дитину, всі решта дуже добре компенсуються. І діти інтуїтивно завжди жертву шукають, і суспільство завжди жертву шукає. Всім потрібні жертви – так побудований світ…

…Недаремно колись було жертвоприношення, тому що ми відпрацьовуємо на тій жертві свою агресію, завдяки чому у нашому житті  вирівнюються стосунки…

Дуже часто такою жертвою в дитячому колективі стає дитина з дитбудинку. Вона від народження стала соціальною жертвою, у ній вже закладена жертовність за життєвим сценарієм, і вона ж потрапляє в те оточення, де знову стає жертвою…

До такої соціальної адаптації потрібно дуже обережно ставитися. Такі діти повинні ходити до школи, де теж є діти із соціальними дефіцитами, зокрема сімейними. У такому середовищі дефіцити спільні будуть, і компенсація спільна, вони говоритимуть однією мовою. Це дуже важливо. Це не означає, що вони виростуть гіршими за дітей із ліцеїв, може, й кращими, але в адекватному середовищі у них буде взаємопідтримка.

Не даремно старі люди говорили: свій до свого по своє, або знайся віл з волом, а кінь з конем. Це правильно. Люди живуть і будують стосунки на спільних цінностях.

- У дитбудинках працює багато старших людей, пенсіонерів… Наскільки важливий для комунікації вік наставника?

- Кожну мудру ідею важливо не довести до абсурду. Будь-яка ідея має раціональне зерно. Те, що діти повинні комунікувати з людьми поза сиротинцем – це так. Сиротинець – не тюрма. А чому б не зробити системи волонтерства? Для прикладу, старшокласники могли б приходити до тих дітей… Перше -  ми повинні виховати в дітей (зокрема у школі) бажання допомогти потребуючим. Друге - старші діти повинні мати опіку над молодшими. І старші діти в сиротинці повинні мати опіку (шефство) над молодшими. Це є досвід формування відповідальності за молодшого і слабшого, а також досвід делегування відповідальності, який присутній у багатодітних сім’ях. У такій системі стосунків діти будуть його перебирати та напрацьовувати. Пам’ятаєте віршик із нашого дитинства? «Ти малий скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив’яже!». Як мудро народ вчить! Так передаватиметься так званий посходинковий досвід, який зараз в соціумі випав повністю, бо сім’ї в нас однодітні, з батьками – дуже велика дистанція. А стосунок 18-річних батьків інакший, ніж 30-40-річних, з дітьми. Дистанція досвіду колосальна, можуть виникати великі проблеми у розумінні один одного.

…Колись у школі діти зі старших класів були піонервожатими в молодших класах. Коли я перейшла в п’ятий клас, наш клас був вожатим у першому класі, і кожну перерву ми з ними грали ігри, ми були відповідальними за тих дітей. Та й вони вже не ганяли на перервах… Це була як громадська робота, ми мали відповідальність за молодших. Ми досі з тими, колись «першокласниками», над якими мали шефство, товаришуємо. Ми друзі…Уявіть собі, наскільки тісний зв'язок.

- Діти у дитбудинку навчаються в певну годину вставати, вмиватися, їсти. Кажуть, що цей ритм настільки їм звичний, що вони охочіше потрапляють в армію, а ще – у в’язницю.

- Це правда. Потрапляння в армію, в’язницю – це потрапляння в чітку структуру, без задіювання внутрішнього креативу для пристосування до тієї ситуації, яка є. Мої одеські колеги – дитячі психотерапевти, які працюють в одеських сиротинцях, розповідали дуже паскудну ситуацію. Багато дітей із сиротинців, коли не потрапляють у жорсткі структури, про які ви говорите, загалом потрапляють в антисоціальні угрупування. І дуже багато гине від наркоманії, багато потрапляє в проституцію і до 30-35 років доживають дуже мало.

- Як вийти з цього кола?

- Певні обмеження потрібні всім. Ми зараз в суспільстві маємо іншу крайність, ніж в сиротинцях. У суспільстві взагалі рамок немає: тут щодня змінюються правила життя, в які ми просто не маємо сили вписуватися кожен раз. Ми вже просто всі живемо в страху: ще не вписалися в одні рамки, а нас вже змушують вписуватися в інші… І від цього точно якість життя не покращується, рівень фаховості теж не бажає бути кращим. Якість напрацьовується тільки від кількості одноманітних повторювань однієї вправи. На це потрібен час. Щоб вивчити вірш напам’ять також потрібен час. А якщо нас від одного вірша, який починаєте завчати, відривають і кажуть вчити уже інший вірш, а потім знову відриватимуть і знову, чи вивчите ви хоч один вірш? Жодного. От в такому режимі ми, по суті, живемо.

Рамки обов’язково потрібні. Вони дають почуття безпеки. Але якщо вони вже такі, як пасок, – нема розвитку, і діти виростають абсолютно інфантильними, яким потрібні отакі жорсткі зовнішні рамки, а світ є зовсім протилежний – він нерамкований, тому діти із сиротинців у ньому губляться, у них немає наставника, який би давав ті ж самі рамки…

- Зараз чимало обговорень, ба більше – пікетувань, викликає можливість запровадження в Україні ювенальної юстиції…

- І чого люди, які пікетують, бояться?

- Найбільше, певно, всиновлення дітей в одностатеві сім’ї…

- Вважаю, що світ стоїть догори ногами. Як його у ХХ ст. перевернули, так він і стоїть… Для мене будь-які сексуальні течії, речі – це інтимна сфера. Натомість зараз, щоб не говорити про духовність і загальнолюдські цінності, чомусь говорять про тілесні, якісь інтимні речі, які стають першою цінністю. Тіло зараз стало культом, а не душа. Десь палку перегнуто дуже сильно. Мусить бути і тіло красиве, і душа, наповнена цінностями.

Зараз є час форми, раніше був час змісту. У християнському світі точно щось зі змістом сталося. Тілесні речі, які завжди були інтимними (не гіршими чи кращими, бо скільки існує світ вони були однаковими), зараз виходять назовні. Очевидно, що причиною цього є дефіцит виховання – емоційного, і духовного, в якому назагал суспільство виросло. І цей дефіцит диктує нові цінності, які я точно не підтримую і не сповідую.

…І давайте дивитися так: якщо дитина є на вулиці в антисоціальному  угрупуванні, і з неї, окрім як бандита, який вже для соціуму є небезпечним, нічого не виросте, а двоє жінок, які беруть на виховання ту дитину, точно виховають її ліпше, бо заповнять духовний дефіцит, дадуть ресурс… То що краще?

В Україні офіційно 54% розлучених сімей, а неофіційно? Про що ми говоримо? Сім’ю, сімейні, духовні цінності треба відроджувати. Давайте будувати нову модель.

Давайте не критикувати і боротися, а пропонувати альтернативу. Наприклад: запропонуємо американцям (адже саме там зародилася ідея ювенальної юстиції) соціальну модель виховання сиріт: Нехай кожна хороша українська родина, поклавши руку на серце, візьме відповідальність за дітей, які залишилися без тата і мами, і всиновлять по одній дитині у свою повноцінну родину. Таким чином дамо приклад цілому світу, в яких сім’ях повинні рости діти. І першими, хто прийме це рішення будуть ті люди, які підняли в Україні голос протесту проти ювенальної юстиції. Я схилю перед ними голову.

Довідка ZAXID.NET

Галина Католик - навчалась у Львівському політехнічному інституті. З 1990 р.- кандидат психологічних наук. З 2003 р. – доцент кафедри психології Львівського національного університету ім. І.Франка. Автор понад 150 наукових публікацій та 5 монографій. Віце-президент Асоціації практикуючих психологів Львівської області, член Української Спілки психотерапевтів, член Тренерської Ради та Комісїї по науці УСП, голова секції УСП з дитячої та юнацької психотерапії, член Європейської Спілки психотерапевтів, член Австрійської Асоціації дитячої та юнацької психотерапії ÖKIDS, Президент Українського інституту дитячо-юнацької психотерапії та психологічного консультування; керівник, навчаючий тренер та супервізор міжнародних навчальних проектів за напрямком "Дитяча та юнацька психотерапія” (з 2000 р. і досі) та ін. Учасниця міжнародних та всесвітніх конгресів з питань практичної психології та психотерапії.

Попередні статті, опубліковані на ZAXID.NET у межах проекту «Право на дитинство»: Позбавлені сім’ї , Право на дитинство. Малюки, Життя без Дня Матері