Герої і привиди минулого
IQ

Герої і привиди минулого

Політика пам'яті: переосмислення помилок чи «можем повторить»?

Назар Кісь, 21 березня9171

Історична політика в Східній Європі та у Росії все більше визначає порядок денний для політики в ширшому значенні. Проблема вже давно вийшла за межі раціонального, як от виховання, трактування чи увіковічення. Зараз політика пам’яті для урядів Польщі, Угорщини чи Росії – це можливість, як мінімум, приміряти на себе мундири колишніх «батьків нації». Перенестися в часі, ніби герої російського пропагандистського кіно, й показати нарешті «ворогам», як має виглядати «справедлива» історія.

У Росії, яка в цій сфері попереду планети, Путін є свого роду аватаром – сучасним реальним втіленням національного божества Сталіна. Відповідно, пояснити його дії електорату можна просто тим, що так би зробив «вождь народів». Інших аргументів вже не потрібно.

Коли є збіг критичних обставин (наприклад, Янукович вже в Ростові, а українська влада дезорієнтована і Збройні Сили не готові) можна повторити «подвиги» минулого – захопити Крим, наприклад. Адже так робили ті, кого в Росії вважають героями.

Історична політика Росії останніх років чітко демонструвала, як змінюються апетити Кремля зі збільшенням доходів від нафти. Фільм «1612» 2007 року випуску був про ворожу Європу, єдність народів федерації проти всіляких поляків, німців та українців. Класичне мракобісся, але його агресія була спрямована проти «внутрішніх ворогів» та «агентів Заходу». Далі пішли «сакральний Крим», «Росія там, де російська мова» тощо. А останній мультик про ракети, що летять з Росії на Західну півкулю Землі – це вже вихід на новий рівень, назад до СРСР. Відчуйте різницю!

Якщо Путін – це сучасний Сталін, то треба прибрати Росію «зі сохою» (єльцинським безладом), а залишити з атомною бомбою (або хоча б із мультиком про неї). Інший цар-ідол Іван Грозний мав опричників, в Путіна є Рамзан та агенти ФСБ. За критичного збігу обставин можна і за Лівонію повоювати, була б нагода «переграти несправедливу історію».

Польща останніх років не мала стільки дурних грошей, а тих, що були, теперішньому керівництву вистачило лише на образи минулих років. Тому, очевидно, не йдеться про простір «від моря до моря», але поява в законі про Інститут національної пам’яті терміну «Східна Малопольща» наводить на невеселі роздуми. Москва теж не з бомби починала, спочатку були «единая Русь», «исконные земли» та інше словоблудство. От і Польща «Права і Справедливості», хоч і не претендує на повторення минулих звитяг, все ж демонструє, що не допустить невдач минулого. Звідси Пілсудський, «Волинь», «прокляті солдати», «ідеологія бандеризму» тощо.

Угорські орли в містах Закарпаття передували видачі паспортів, вимогам про мову та ширшу автономію. А ставлення угорської влади до «несправедливих» мирних договорів після двох світових воєн – це взагалі готовий заклик, аби «переграти» історію.

Україна на цьому святі історичного безумства не бере приклад, скажімо, з Німеччини, а намагається перемогти сусідів у їхній грі в «історичну справедливість». І мета благородна – захист від агресії, і ніби й справді «не на часі». Але є одна річ, яка просто не дозволять Україні сформулювати свій героїчний уніфікований пантеон. Це відсутність однієї ідеологічної правлячої групи. Звідси – хитання від Бандери, як символу визвольної боротьби, до гетьмана Скоропадського, як прикладу залучення російськомовної частини суспільства до процесу побудови незалежної держави. Звідси ж повторення нарікань на Європу, яка не допомогла Україні в боротьбі з більшовиками.

А ще ж треба врахувати, що багато героїв минулого (від князя Володимира до Богдана Хмельницького) є персонажами ще колоніальної історіографії, яка досі не переосмислена, де соціальний гніт іде пліч-о-пліч з інтригами католицького духовенства. Плюс завжди знайдуться охочі провести, наприклад, до річниці загибелі Романа Шухевича смолоскипний марш в стилі Третього Райху під антипольськими гаслами. І доведи після цього комусь, що культ УПА в Україні є демократичним та виключно антибільшовицьким. І це ми ще навіть не почали говорити про самих історичних персонажів, про їхні вчинки. Хоча, була б політична воля, ніхто б про це і не говорив, перевірено сусідами.

Не варто забувати і про внутрішню політику, на яку так само впливає політика історична. В Польщі не лише демонтували пам’ятник комуністичному генералу Сверчевському, а й знизили пенсії для колишніх комуністичних функціонерів. Російська влада, яка в плані «виправлення історичної несправедливості» пішла значно далі, не просто платить колишнім працівників репресивних органів більше, ніж лікарям і колгоспникам. Вся соціально-економічна модель країни побудована на прикладах опричини і всесильного КДБ, з поправкою на капіталізм, зрозуміло. Ситуація в Україні просто відображає невизначеність і поверховість політики, в тому числі й політики пам’яті: підвищені пенсії – військовим пенсіонерам (радянським), доплати від міськради – ветеранам УПА.

Теоретично, можна побудувати історичну політику на осмисленні помилок і вести діалог з більш притомними партнерами (тим більше, що саме від них залежить підтримка всього Заходу). А можна як діти – почати комп’ютерну гру спочатку. Єдиний позитивний момент у тому, що в цій грі Росія вже на такому рівні, коли її апетити не обмежуються Україною, путінські ракети в мультику летіли в бік Вашингтону.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук