Головна спокуса для «національного православ'я»
IQ

Головна спокуса для «національного православ'я»

Чи загрожує Україні «цезаропапізм»?

Олекcандр Фоменко, 30 травня 1571 0

Створення єдиної помісної церкви в Україні — ідея настільки самоочевидна, що розлога аргументація виглядає недоречною. Як твердить соціологія, більшість українців вважають себе віруючими і асоціюють себе з православ’ям. Однак впродовж усіх років незалежності ця сторона життя суспільства була інституційно неврегульованою.

Частина віруючих надавала перевагу УПЦ Київського патріархату з невизнаною автокефалією, частина — підпорядковувалася «канонічній» УПЦ, керованій напряму з Москви. Зайве пояснювати, що таке становище створювало ґрунт для різноманітних проблем. Це і конфліктні стосунки між обома церквами, і пряме втручання Росії в українські релігійні справи, і ще багато загальновідомих явищ. А крім того, роз’єднаність українського православ’я підживлювали політичні процеси. Націонал-демократичні сили, як правило, заявляли про свою лояльність до Київського патріархату, а проросійські — до патріархату Московського. Відтак результат політичної боротьби і у Києві, і в регіонах мав певні наслідки й для церков.

У часи посилення Партії регіонів неформальний статус «офіційної» церкви отримувала УПЦ МП, тепер її місце заступає УПЦ КП. А якщо станеться «проросійський реванш» – маятник знов хитнеться у протилежний бік. Про це рідко говорять вголос, проте для суспільства це цілком очевидно. За даними Центру Разумкова, 2010-го лише 29% українців були впевненими, що влада ставиться до усіх церков однаково, а 2018-го таких залишилося тільки 17%.

Звичайно, втручатись у релігійні справи безпосередньо не наважувалися ні «донецькі», ні «дніпропетровські», а тепер бояться в «вінницькі».

Тож змагання церков за лідерство в українському православ’ї не є питанням життя і смерті. Набагато більше стосунки з церквами важать для самих політиків. Той, хто прагнув наростити свій електоральний капітал на південному сході, мав робити реверанси у бік «канонічної» церкви, а повноцінна агітація у центральних та західних регіонах була неможлива без приязних стосунків з «проукраїнським православ’ям» (греко-католицизм — тема не менш цікава, але все ж таки окрема).

Та й мова не лише про передвиборчі кампанії. Парафіянин УПЦ МП Петро Порошенко, ставши президентом, мав узгоджувати свої релігійні преференції з антимосковським зовнішнім курсом та відповідною внутрішньою політикою. І вже 2016-го під час заходів з приводу хрещення Русі він публічно розкритикував УПЦ МП за непатріотичну позицію і за те, що вона співає «з чужого голосу» (до речі, Різдво 2016-го президентська родина зустріла взагалі у греко-католицькому храмі на Івано-Франківщині). Вже цього, не рахуючи навіть просування автокефалії, було достатньо, щоб зазнати серйозних електоральних втрат у «канонічно» орієнтованих регіонах. Немає жодного сумніву, що УПЦ МП зробить все, аби ці втрати максимізувати.

Хто б не став наступним президентом, йому також доведеться вибудовувати стосунки з пересвареними православними таборами. Причому зараз, в часи війни, витримати нейтралітет буде неможливо, а отже доведеться ставати чи то «розкольником», чи то «агентом Гундяєва». Існування єдиної помісної церкви значно полегшило б життя і президентам, і решті політиків. Раз в Україні є своя «національна» православна церква, наділена автокефалією, усі дилеми відпадають самі собою.

Враховуючи тенденції, УПЦ МП швидко маргіналізується, оскільки парафіян більше не стримуватиме «неканонічність» української церкви, а духовенство вабитиме її статус: краще бути першим у київській церкві, ніж останнім — у московській.

Власне, процес йде вже зараз. За даними Центру Разумкова, за останні 18 років (2000-2018) кількість вірних УПЦ КП зросла з 12% до 29%, а УПЦ МП скоротилась з пікових 24% (у 2010-у) до 13% (кількість «просто православних» знизилась з 39% до 23%). УПЦ МП, звісно, не зникне, але стане цікавою лише дрібним опозиціонерам, котрі «окормляються» на електоральному полі кількох південно-східних областей. Для всіх інших концепція зміниться: єдина помісна церква матиме неоголошений статус «національної», а решті конфесій буде достатньо формальних знаків уваги.

До того ж, єдина помісна церква, увійшовши у «симфонічні» стосунки з проукраїнською владою, стане чинником не лише національного будівництва, але й засобом політичного впливу. Принаймні, інструменталізувати її влада гарантовано захоче і гарантовано спробує. Проблема в тому, що для церкви це матиме вкрай негативні наслідки. Чим закінчується «симфонія» церкви та влади, дуже наочно демонструє російський приклад. Всупереч популярному стереотипу, Росія не стала клерикальною. Це РПЦ стала придатком путінського режиму. Весь вплив російських «батюшек» визначається лише їхньою повною залежністю від Кремля. І жодного простору для духовної самодіяльності РПЦ не має.

Реконструюючи СРСР, Путін наділив «батюшек» широкими, майже комісарськими повноваженнями, але реалізовувати їх вони можуть лише в рамках, встановлених у адміністрації незмінного російського президента. Від сповзання на шлях офіціозу та одержавлення УПЦ КП надійно страхував її опозиційний статус. Це була (і поки що є) церква, яка разом з народом боролася проти імперських зазіхань Москви та духовного жлобства її українських агентів. Зрештою, це була церква, яка стояла на Майдані.

Проте ми вже мали нагоду переконатись, як змінює людей перехід з революційних барикад до сесійної зали та чиновницьких кабінетів. Як знати, чи не станеться чогось схожого і з єдиною помісною церквою? Українській історичній традиції не властивий російський цезаропапізм, але, почасти, лише тому, що власних «цезарів» у колонізованої України не було. Та й в часи, коли авторитет релігії хитається на вітрах ХХІ століття спокуса спертись на сильне державницьке плече буде чималою.

Однак українському православ’ю це може зашкодити сильніше, ніж будь-які інтриги Москви. Тож залишається сподіватись на краще.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук