Горизонти історії

Думаю, що кожного історика, коли мова заходить про його суспільне призначення або ж про практичні функції історієписання, охоплюють сумніви. Розпочну з байки, яка може стати епіграфом до того, про що йтиметься далі.

Свого часу Микита Хрущов нібито заявив: «На горизонті вже видно комунізм». Вдома допитливий слухач, якого зацікавило в тій фразі слово не «комунізм», а «горизонт», у довіднику знайшов таке пояснення: «Горизонт — це уявна лінія, що відділяє небо від землі й віддаляється від спостерігача по мірі наближення до неї». Чи здатен історик приближувати суспільні горизонти? В основу цього тексту покладено тези, виголошені під час публічної дискусії «Теорія — історія — суспільство: суспільна роль історії в Польщі та Україні», яка відбулася 18 березня 2013 р. у львівському Центрі міської історії Центрально-Східної Європи. За ті місяці, які минули з часу дискусії, я майже нічого не можу додати до сказаного — горизонт таки віддаляється.

Питання щодо місця історії в людському житті, суспільної ролі історика та історичного знання потребують зрозумілих критеріїв. А втім, ці критерії навряд чи можна знайти поза особистістю самого історика. Роботу історика характеризує внутрішня двоїстість — не завжди усвідомлена, однак присутня і видима у текстах. В історієписанні важлива настроєвість, а питання: «варто чи не варто цим займатися?» — постає перед істориком часто й дуже виразно. Якщо сумніви історика звести до вибору між оптимізмом і песимізмом, то себе можу назвати «погідним песимістом». Поділяю загальний оптимістичний тон історичних текстів, однак бачу, що за тим оптимізмом нерідко ховаються розгубленість, незавершеність, відчуття нереалізованості авторів тощо. Не вірю в універсальні тлумачення суспільної ролі історика. Здається, що це дуже індивідуальна справа, яка перебуває у площині приватного досвіду історика як людини, у площині етики, і визначена його внутрішніми станами — психологічним, світоглядним, ціннісним, матеріальним, статусним.

У цьому тексті пропоную подивитися на суспільну роль історика крізь призму залежностей і меж, які, втім, можуть змінюватися, створюючи відчуття непевності й ненадійності. В одному з листів на початку 1967 року Генрик Верешицький, польський історик, один з найкращих знавців історії дипломатії ХІХ століття, писав: «найправдоподібніше, історик — це невдалий політик, так само як літературний критик — це невдалий літератор. Я ж, вочевидь, є невдалим дипломатом, що абсолютно точно, бо ним я взагалі не є — на щастя для уряду, якому мав би служити». У цих кількох рядках — три питання, з якими і між якими живе історик: у якому стосунку до сфери політики перебуває історик; як пов’язані між собою історія та література; яким є ставлення історика до влади? Будь-який виразніший рух в одному з напрямів загрожує історикові втратою ідентичності. До вже названих трьох залежностей додам ще дві: про зв’язок між істориком та історичним часом, а також про ставлення історика до дидактики історії.

Історик і політика

Від ХІХ століття історія є інструментом політики. Це можна бачити у двох контекстах: історика, який стає політиком, і текстів, які використовують історичну тематику для відповідей на питання актуальної політики. Висловлю непопулярну думку: історик та історіографія найкраще почуваються в авторитарних суспільствах — усі позитивні смисли, які сьогодні маємо стосовно роботи історика, пов’язані з опозицією тоталітаризму. Водночас історіографія виявляється безпорадною перед демократією. У стані демократії (особливо квазі-демократії, яку маємо в сучасній Україні) найбільший суспільний резонанс отримують історичні теорії, які пропагують тоталітарні зразки мислення. У ХІХ—ХХ століттях історики відіграли чи не ключову роль у створенні інформаційного поля для всіх політичних режимів. Зусиллями політиків і при мовчазній згоді істориків були сформульовані явно завищені суспільні очікування від історичного знання, що стало сприятливим ґрунтом для розвитку різних маніпулятивних практик.

Цілком очевидно, що існує якась залежність між суб’єктом і об’єктом історичних досліджень. Навіть найкритичніший до досліджуваної політичної системи історик стає інфільтрований цією системою. Так само, як революціонер запозичує дуже багато від режиму, який намагається повалити. Про що це свідчить? Найперше про те, що навіть тематика (не тільки зміст) історичних досліджень може впливати на дійсність. Простіше кажучи, до прикладу, пишучи про Другу світову війну багато і навіть дуже добре, прагнучи з’ясувати всі деталі, певною мірою спричинимося до поширення культу війни — можливо, ще більшого, ніж у Радянському Союзі. Хтось скаже: «це буде інша/наша інтерпретація». Може й так! Однак мій сумнів знаходиться в іншій площині: чи потрібно, втративши старі радянські міфи, там само і так відчайдушно шукати нові? Тематика історичних праць — це теж наше дзеркало. А мовчання інколи може бути більш промовистим і ефективним, ніж багатолітні безплідні дискусії (що, наприклад, досягли історики, роками сперечаючись про українсько-польські відносини періоду Другої світової війни?).

Історик і влада

Історик залежний від влади, у будь-якому випадку він працює в тіні влади — влади теперішньої (як її апологет) або влади майбутньої (як критик теперішньої влади). Історик навіть мимоволі «працює» на владу, хоча б тому, що підтримує в суспільстві оптимізм щодо влади — тієї, яка є, або тієї, яка може бути. Він створює ілюзію кращої влади у майбутньому. Для історика влада є привабливою, насамперед у тому сенсі, що вона дає можливість змінювати світ. Дії влади ніби підтверджують або спростовують минуле. За участю влади великою мірою формується одна з основних категорій історичного знання — «зв’язок минулого з теперішнім». У такий спосіб, через владу, історик отримує інструмент дії, якого йому завжди бракує.

Є ще інший аспект у відношенні «історик – влада»: історик, який стає чиновником. Що відбувається з істориком, коли він сам отримує владу? Напевно, є різні мотиви, які приводять фахових істориків у владу. Хтось прагне цього, бо реалізує дитячу мрію стати «начальником» (трапляється, що такі мрії виникають у ранньому дитинстві й не залишають людину до кінця життя), а для когось ця влада є своєрідним історичним примусом (її не можна уникнути, вона випливає з ходу історичного процесу, з волі обставин). Однак, попри різні мотиви, наслідки входження історика у владу переважно однакові — втрата наукової легітимності. «На разі все добре, але я знаю мстивість людей влади», — писав 1968 року той-таки Генрик Верешицький. Входячи у владу, історик вступає у простір, неодмінною частиною якого є «мстивість», бажання покарати і навіть знищити опонента.

Історик і література

Історія вийшла з літератури. Цей зв’язок літератури та історії був виразно помітний у ХІХ столітті, коли література та історія були головними чинниками формування модерної національної ідентичності. Тоді вони працювали на одному полі. Врешті-решт у пошуках власної корпоративної ідентичності історики та літератори розмежували свої території. Твердження про науковість історії було уґрунтоване на переконанні в «реальності», «справжності» минулого, а понад усе — на протиставленні історії та вимислу. Література ж залишила за собою вигадані світи. Утім, думаю, своїм впливом на свідомість людини вона не поступається світам історичним. Література не є невинним описом реальності. Сучасні літературознавці підкреслюють, що навіть тоді, коли літературний текст створено з нейтральною інтенцією, виписані в ньому сюжети й образи все одно обтяжені ідеологічним багажем, і в цьому плані він може вповні конкурувати з історичним текстом. А з іншого боку, хоч би як історики прагнули «об’єктивності», все одно їхні тлумачення залишатимуть величезний простір для сумнівів і різночитань. У такому сенсі вони теж є вигадкою, витвором людської уяви.

Сьогодні бачимо, що література демонструє вищу від історіографії життєздатність. Заявивши свого часу претензії на відкриття істини й переконавши суспільство в тому, що така істина існує, сьогодні історики змушені шукати щоразу нові способи, які зможуть підтримувати таке переконання. Результат цих зусиль залежатиме від того, чи історики зуміють «відвоювати» втрачені «території» — втрачені під тиском суміжних наук або добровільно віддані (у випадку літератури територія була віддана добровільно). Загалом навколо традиційної історіографії сьогодні дедалі більше стискається простір. З одного боку, посилюються позиції «історії сучасності», яка виростає із досвіду спільноти представників одного покоління (на цій території вже активно працюють соціологи), а з іншого – в історичних творах з’являється дедалі більше образів, створених за правилами літературного жанру, цілком вільних від дійсного досвіду.

Історик і час

В історіографії немає єдиного часу, в ній існує велика кількість часових пластів. Історики завжди мали амбіції керувати часом. Сьогодні категорії «прискорення», «запізнілого розвитку» та «перехідного часу» є найважливішими темпоральними визначеннями, без яких навряд чи зможе працювати сучасний історик. Не хочу надто узагальнювати, але розуміння часу — це серйозна проблема сучасної української історіографії. І не тільки тому, що в різних часових контекстах відмінні зображення одних і тих самих подій можуть бути однаково істинними (а це сильно підриває позиції історика в суспільстві). В українській історіографії ще відсутня ідея тимчасовості та змінності, навіть самі історики часто осмислюють себе з позиції вічності.

В Україні – багато мови про повчальність історії. Навряд чи хтось буде заперечувати, що ця повчальність може з’явитися тільки з такого розуміння часових процесів в історії, які матимуть властивість творення досвіду. Ця властивість навчає, озираючись назад, відкривати минуле заново, а в майбутньому бачити таки майбутнє, а не минуле. Натомість в історіографії нерідко озвучується тільки те, що можна назвати «раціонально контрольованим минулим» (Райнгарт Козеллек). Але повчальність ніколи не виникне з подієвої історії. Українська ж історіографія зосереджена на історії подій, дуже неохоче говорить про історію структур і взагалі мовчить про зв’язок між подіями та структурами. Відкриття істориком досвіду, втім, ще не гарантує успіху. Бо проблема полягає не в самому досвіді, а в тому, як цей досвід співвідноситься з очікуваннями.

Історик і школа

Питання про зміст історичної освіти, а також про відношення між науковою та навчальною версіями історії, належать до найбільш обговорюваних. Цю ситуацію намагаються представити сьогодні у двох крайностях: мовляв, треба цілеспрямовано творити дві історії — наукову й шкільну, і таким чином вивести академічних істориків з-під відповідальності за якість загальної історичної освіти. Або ж навпаки, покласти відповідальність за рівень шкільної історичної освіти на всю наукову спільноту. Не поділяю жодного з цих підходів, бо вони обидва базуються на ідеї колективної відповідальності. Думаю, що історіографія та дидактика історії мають бути виразно персоніфіковані. За підручник відповідають не всі історики, а автор цього підручника, за навчальну роботу в класі — не всі учителі, а той конкретний учитель, який навчає у цьому класі.

Я не бачу якогось нездоланного бар’єру між науковими та навчальними версіями історії. Характерними рисами дидактичної версії історії є хіба що більш виражений смисл (ідеологічна складова), ієрархічність та чіткі («свої — чужі») маркери ідентичності. Проблема в іншому. У тому, що історична освіта в сучасній Україні, навіть вища, побудована за уявленнями ще епохи Просвітництва. Вона спрямована переважно на утримання (інколи деякого підвищення) освітнього рівня загалу, а не на підготовку фахівця — сучасного історика чи навіть сучасно мислячої людини (чого тільки вартують обов’язкові курси з «охорони праці», «цивільного захисту» тощо, якими під міністерським примусом наповнені навчальні плани майбутніх магістрів історії). У цій вкрай формалізованій системі немає місця для зустрічі студента і викладача, немає такого майданчика. І шкільна, і університетська система історичної освіти побудована в Україні на ідеї хибно зрозумілого компромісу, вона не має авторського обличчя. У цьому я бачу зло, бо наука не може бути компромісною.