Гротеск Майдану

Якось, коли реальності перетворяться на міфи, а герої нашого політичного часу стануть тліном, знайдеться український Делакруа, який напише про нашу беззубу «свободу на барикадах». Її образ з'явиться на стандартних поштових марках України, а портрети – у кабінетах державних чиновників.

Минулого року, за чотири дні до початку зими, у 71-річному віці померла Параска Василівна Королюк. Почила в Бозі у власній хаті в рідному селі, в оточенні доньок і онуків знаменита блаженна помаранчевого Майдану – Баба Параска. Смерть, як пишуть у романах, поставила крапку і перетворила життя на долю.

Параска Василівна народилася 1939 року на Тернопільщині, у Польщі. За пактом Молотова-Ріббентропа, визвольних походів Червоної Армії на Захід, ці землі стали потім територією СРСР.

Вихована і навчена в радянській школі в 1950-х роках на «гуманістичних» цінностях і найкращій у світі ідеології, дівчинка Параска вважала істиною, що людина людині – друг, товариш і брат, свято вірила в соціалізм, збиралася жити в щасті й достатку. Неспроста ж Микита Хрущов обіцяв, що «майбутнє покоління радянських людей житиме при комунізмі». Баба Параска і була тим самим майбутнім поколінням.

Але дитину з бідної української родини очікували зовсім інші життєві перспективи. Парасковія Василівна 24 р. пропрацювала дояркою на фермі. Хто не знає - це важка, повсякденна, не регламентована часом праця. Перше доїння о 5 ранку, потім вечірнє – після заходу сонця. Весь день - тягання важких п’ятдесятилітрових бідонів, коров'ячий гній...

Її біографи повідомляють, що дванадцять років майбутня знаменитість Майдану, «була на заробітках у Казахстані». Автор цих рядків служив у Тургайськім степу (сел. Державінськ - у ракетних військах стратегічного призначення), про який один з російських царів говорив: «в Тургай засланців не посилати, бо там охорона гине». Загалом, якби не Майдан, – звичайна вульгарна модель радянського життєпису. Але сміємо стверджувати, якби не було доярки Параски Василівни, не було б і культової для української політики Баби Параски.

Політична біографія Баби Параски почалася в листопаді-грудні 2004 року. Незрозуміло, як і за сприяння яких людей малограмотна жінка стала членом PR-команди кандидата в президенти Віктора Ющенка.

Роз'їжджала, зрозуміло, що не на рейсовому автобусі, «не за казенною потребою», містами і селами Західної та Центральної України. Закликала голосувати за людину, у якої «руки не крали». За «надію», яка встигла побувати і головою Нацбанку, і прем'єр-міністром країни, підписала тонни важливих державних паперів, які, проте, життя людей кращим не зробили.

Що там «клацнуло» в голові Баби Параски? Які полум'яні промови для популяризації та «розкрутки» особистості майбутнього президента України були вимовлені цією напівписьменною жінкою-ціцерном, нам не відомо. Навряд чи спічі Баби Параски під час тих вояжів залишаться навіть в найдетальнішій сучасній політичній історії країни.

Утім не метафори та креативні ідеї, а фанатичний вогонь в очах Баби Параски сяяв таким яскравим полум'ям, що «штаби Ющенка» згадали про неї, коли настала епоха Майдану.

І саме тоді для трьох доньок і численних онуків мама, бабуся, потім знаменита Баба Параска, зникла як член сім'ї. Особисті, родинні стосунки, нудне, сіре буття, робота, колишні звички блискавично були витіснені на задній план. Баба Параска стала пасіонарієм у власній суті. Не будемо проводити паралелі, а тим більше визначати точний день і годину, коли «помаранчева баба» відчула (як би це не наївно звучало, вона ж не Жанна Д’Арк) свою місію в сучасній українській історії.

Напередодні

21 листопада 2004 відбувся другий тур президентських виборів в Україні, на яких ЦВК зафіксувала перемогу Віктора Януковича. Але сісти в президентське крісло він не захотів, оскільки, як кажуть, «ніколи не бився і непритомнів від вигляду крові».

Тоді вперше у світовій історії президентських виборів (український політичний ексклюзив) відбувся третій тур. І внаслідок «помаранчевої революції», «Майдану, що дихав полум’ям» під звуки фанфар, гуркіт литавр і гасла на зразок «після нас хоч потоп», присягу на вірність народу у Верховній Раді прийняв Віктор Ющенко.

Без сумніву, за часів іспанської інквізиції Бабу Параску спалили б на вогнищі як відьму, як чаклунку, в яку вселилися біси. Її обличчя замигтіло на всіх телеканалах і паперових ЗМІ. Своєю популярністю вона цілком могла конкурувати з «польовими командирами» та офіційними «мерехтливими» помаранчевими лідерами, популярними всезнайками-політологами, котрі освоїли, як писав покійний методолог Щедровицький, «ігромову політики».

Політична тварина

Перші особи «бунту проти протухлої і смердючої влади» поставили Бабу Параску поруч зі собою. Більше того, вони відчули в ній потребу, побачили в ній те, що нам, звичайним обивателям, не второпати.

«Помаранчева бабка», за якою стояв «помаранчевий народ», привела до влади тих, хто вже вкотре в історії голосно брехав, обіцяючи народу: «Свободу! Рівність! Братство!». Народні маси черговий раз (де жавю) проторували шлях національній, як виявилося, компрадорській буржуазії українського розливу.

Саме тоді Баба Параска захворіла на ту дивну, важку й невиліковну хворобу, яка привела її до передчасної смерті. Літня жінка стала «політичною твариною».

Це – буквально, як написано. І не треба шукати темний, алегоричний сенс у цих двох словах, сказаних видатним філософом античності.

Як природно, що мураха – тварина мурашниково-стадна, озерна чайка – колоніальна, ведмідь – територіальна, лелека – сімейна, а в людині нашого часу домінує «політична тварина».

Коли Арістотель вперше сказав про «політичну тваринну», то, звичайно ж, розумів, що людські ігри за владу - це пристрасть володіння і насолоди пануванням. Вся життєва мотивація цих дивних людей, які займаються політикою, цілком відповідає їхньому первісному, тваринному минулому.

Якщо вульгаризувати цю ідею, то боротьба за владу – це бійка за жирний шматок м'яса, за територію, за лідерство, за вплив, за життєвий простір.

Майдан для Баби Параски став зоряним часом, святом, сповненим насолод у її нудному, сповненому непомірних тягот сільському житті «земляного гнойового жука». Її Майдан (робимо поправку на масштаб особистості) - це як Аустерліц для Наполеона, як жовтневий переворот для Леніна, як битва за Берлін для маршала Жукова.

А для Баби Параски (закладений в кожному з нас комплекс неповноцінності був і її рисою простої радянської людини) - це можливість ногою відкривати двері адміністрації президента України. А також панувати у своєму рідному селі, обніматися і шепотітися з Юлею Тимошенко, отримувати орден з рук самого Президента, давати інтерв'ю «акулам пера» і поправляти здоров'я в найдорожчих лікарнях, «консультувати» найбільш високооплачуваних політтехнологів.

Майдан Баби Параски – це біг «людини масової», сірої безликої до свята життя, сповненого смислів і політичних пристрастей, стану «на лезі ножа». В іншому випадку, ми всі з Вами чудово розуміємо, дата народження і смерті Баби Параски залишилися б тільки у церковній книзі.

Перефразовуючи відомого філософа, скажемо, що «світ би не помітив ні її народження, ні її смерті».

«Помаранчева метафора»

Не вдасться зрозуміти соціального, екзистенційного, психологічного феномену Баби Параски, не з'ясувавши суті Помаранчевої революції, цього українського «свята пригноблених», але спраглих свободи і змін людей.

Насичена дрібними і великими історіями найрізноманітніших людей, подіями – від катастроф до зіркових моральних подвигів, Помаранчева революція за художньою стилістикою нагадує повість Артура Хейлі «Аеропорт».

Так і хочеться почати: «18.30 20 листопада, субота, 2004 року, Київ, Майдан Незалежності. Студент хімічного факультету університету Федько забиває в асфальт перший кілок для встановлення намету. У цей час Катерина Ющенко вже відчула «смак металу», коли цілувала пізно ввечері свого чоловіка. Ігор Бакай терміново виїхав в аеропорт Бориспіль, щоб встигнути на московський рейс, а Віктор Янукович почав страждати від гострого болю в шлунку від з'їденого шматочка апельсина».

Звичайно ж, у суворо науковому сенсі «Помаранчева революція» – це звичайна метафора, що спотворює сенс подій жовтня-грудня 2004 - січня 2005 років. Такий історичний казус, як виявилося пізніше, - моральний курйоз, але в той же час, як у Хейлі! - з естетикою та стилістикою класицизму.

У Києві наприкінці 2004 року відбувся PR-експеримент над народом, гегелівське «заперечення-заперечення», коли чвари, ворожнеча, смута, заколот проти обмежених інтелектуально і морально осіб влади, слава Богу, закінчилися без бійні, без громадянської війни.

За формою це була «революція-шоу», «революція-карнавал», за суттю - зміна еліт при владі, а не якийсь «стрибок», коли «верхи не могли, низи не хотіли». За змістом – мирний, ненасильницький політичний перфоманс.

Ну і під завісу, якщо залишатися на принципах «найпередовішої ідеології» минулого століття, то рушійними силами «помаранчевої революції» були народні, трудящі маси, які безкорисливо вимагали правди і змін.

Водночас «помаранчева революція» запустила в Україні якісь потужні процеси, механізми відмови від радянського минулого. Повторюючи Хантінгтона, заколот не може закінчитися успіхом, у протилежному випадку його назвуть інакше. Воля Майдану живилася величезними сподіваннями і, як виявилося, ілюзорними, які зруйнували продажні політики і жадібні люди бізнесу.

Десятки тисяч простих людей на Майдані «зробили» нелегітимний третій тур легітимною владою. А Віктора Ющенка як президента легітимізували не змова іноземних держав, не американські гроші, не «наколоті помаранчі», не українська еліта чи Верховний суд, а десятки тисяч обивателів Майдану. Звичайні українці, які зривалися з роботи, виїжджали з дому, мерзли, голодували, вимагали Ющенка у президенти!

Баба Параска, за якимось історичним непорозумінням, йшла на чолі цього натовпу. Вона підносила людям майбутньої влади гвинтівки, патрони і бомби, як юний паризький комунар Гаврош. І це була незвичайна зброя, секретні снаряди. Ім'я їм етнічність, а точніше українська етнічність, патріотичний націоналізм, цінності українського етатизму.

Український код Баби Параски

Малограмотна Баба Параска прочинила нам таємницю нашої етнічності, нашої українськості, нашої української національної самосвідомості. Баба Параска відкрила для нас просту істину: етнічність первинна і сильніша, могутніша за будь-які економічні й політичні чинники розвитку держави, консолідації суспільства.

Але ж зовсім недавно (за радянської влади), як писала розумна Людмила Улицька, «національна самосвідомість в наш час знаходила стійкість не в шануванні догматів і традицій, а в кулінарних рецептах, кольорі й крої одягу».

Ми не можемо відчути і розсудливо пояснити, що таке етнічність, національність. Як нам, радянським і пострадянським людям, яким втовкмачили в свідомість певні догми, зрозуміти, що таке національна ідентичність? Ми підсвідомо боїмося націоналізму, який «кров ставить вище за ґрунт», а «національне» в людині, вище за її соціальну сутність.

Водночас, коли людина стурбована і відчуває страх перед своїм майбутнім, несе тягар особистої відповідальності за свої вчинки, за долю народу, держави, тоді «етнічне», «національне» виповзає з темних і світлих закутків нашої підсвідомості.

Бігаюча й горланяча Баба Параска в листопаді-грудні 2004 року – це містичний український Дух. Помаранчевий Майдан за короткий час відродив, відновив те, що здавалося вже безповоротно втраченим – відчуття бути українцем.

Образ Баби Параски якимось незбагненним чином показав, що головний опонент влади – це народ, а не опозиційні політики, що сьогодні політична еліта абсолютно ворожа всьому українському, всьому національному.

Баба Параска переконала нас, що людей в Україні розділяє не так рівень доходів, не ідеологія і місце проживання, як етнічне світовідчуття, етнічна ментальність, те, що сьогодні модно називати національною ідентифікацією. 

Амбівалентність Баби Параски

Ми сміялися над нею, над «бабусею помаранчевої революції». Але ми обожнювали її за відданість, за волю в шаленій боротьбі за ідею. Ми зневажали її за махровий антисемітизм, але захоплювалися її маскарадним героїзмом. Баба Параска – з одного боку – це революційні прикрі народні пристрасті, а з іншого – вона блаженна, щаслива людина.

Вона одночасно і комічна, і трагічна, з нею поєднується реальність і фантастика, правдоподібність і карикатура. Баба Параска – гротеск Майдану. В Україні всі знали Бабу Параску, вона була популярною і впізнаваною. Вона уособлює певний метафізичний сенс нашої «українськості». Але наші почуття до неї амбівалентні. Ми її одночасно і любили і зневажали.

Баба Параска – це і хворобливий симптом і оптимістичний символ того, як натовп перетворюється в політичну націю. На наших очах безлика юрба на Майдані перетворилася на український народ. Адже людина тільки у безсиллі виявляє власну міць.

Вона – це дзеркало кожного з нас, український архетип. Водночас Баба Параска – правдоподібна подоба, симулякр, позбавлений оригіналу, нашої сучасниці або тієї міфологізованої Гоголем українки та й українця, яких нині в Україні, як нам здавалося, вже немає.

Всі зреклися живого міфу

Кажуть, що незадовго до смерті Баба Параска важко хворіла. Ходять чутки, що її «пом'яли» царські опричники, яким була дана команда «не пущать її в царські палати, не допускати до світлих царевих очей». Ще кажуть, у зв'язку з хворобою, рідні заборонили їй займатися політикою.

Востаннє «наживо» я бачив Бабу Параску влітку цього року.

Я довго не був у Києві. Мій товариш, який працює PR-менеджером молодої патріотичної партії, призначив мені побачення у себе в офісі. Довкола його контори стояло багато дорогих іномарок, а високий паркан і залізні ворота надійно охороняли таємниці партії.

Баба Параска з невеликою сумкою в руці та хустиною на голові, одягнена в сіру, літню кофту, на ногах «босоніжки» тиснула на кнопку дзвінка на воротах. І я почув її діалог (через домофон) з охоронцем офісу.

- То я, Баба Параска! Мене пустіть до Богдана ..., - вона назвала прізвище.

- Богдан поїхав, - після довгої паузи, відповів невідомий голос.

- То скажіть Миколі, що я прийшла!

- Миколи сьогодні немає на роботі.

- У мене до Івана справа, - канючила Баба Параска.

Природно, що й Іван був терміново викликаний до кабінету шефа.

Баба Параска повернулася, подивилася на мене, сподіваючись, що я їй допоможу. А потім, звертаючись до мене, сказала: «Ось, спочатку викликають, так далеко їхала, а їх нікого немає». Потім постояла ще хвилин десять і повільно пішла до станції метро. Символ і гротеск «помаранчевої революції» був уже нікому не потрібен, а всі міфи, зокрема й описані в цьому тексті, були ще попереду.