Хто говорить?

Схоже, наші політики досі, як і в чапаєвські часи, мають нас за «масу». Натомість нам не залишається нічого іншого, як мати їх за божевільних. І там, за параваном виборчої кабінки у день Х поставити їм єдино правильний діагноз.

Не дивина, коли політики брешуть. Ще менш дивно, коли брешуть українські політики напередодні чергових виборів. Брешуть відверто, смаковито і технологічно. Брешуть, аби сподобатися кільком відсоткам наївних або необізнаних людей, які ще здатні приймати їхню передвиборчу локшину на свої незаймані вуха. Брешуть, бо слухаються порад недолугих московських політтехнологів, котрі вже вкотре приготували їм новесенькі граблі - чи то у вигляді химерних біґбордів, з яких регоче вся країна, чи то у вигляді «важких металевих предметів», які ще неодмінно полетять у наших кандидатів у національні лідери, чи то просто у вигляді неконтрольованого словесного потоку, за яким неодмінно простежать уважні спостерігачі. Так, саме нестримний словесний потік (але аж ніяк не реальні справи і реальні рецепти) і є головним смисловим та звуковим тлом, у якому виборець має відфільтрувати, сприйняти і прийняти певні «повідомлення». Аби потім, у день Х, свідомо (або несвідомо) проголосувати за параваном виборчої кабінки.

Для класичного психоаналізу саме словесний потік пацієнта править за головний об'єкт зацікавлення. Аби дійти до розуміння глибинних травм хворого, оцінюється його вміння/невміння доладно сформулювати думку чи просто розповісти елементарну історію. Якщо уявити наших кандидатів на роль Гаранта Конституції такими собі пацієнтами для психоаналітика, клінічна картина, щиро кажучи, відкривається неймовірно строката.

Улюбленим порушенням у наших політиків першого і другого ряду є відмова від причиново-наслідкового зв'язку. Візьмемо, приміром, інтерв'ю Арсенія Яценюка для BBC від 21 серпня. У ньому сьогоднішній головний рятівник країни, що на початках своєї кар'єри заслужив імідж «молодого прагматика», цілковито пустився берега. Виявилося, що Арсеній Петрович ласий до всіляких чудернацьких формулювань. Чого варта така його цитата: «Якщо казати за назвою, то, напевно, в Україні є демократичні сили. А що стосується суті, то в Україні немає жодної представленої в парламенті демократичної партії. Мова йде про те, що українська Верховна Рада - це закрите акціонерне товариство».

Якщо оцінювати суть висловлювання, то тут кандидат зовсім не злукавив. Чи є для нас новиною те, що Верховна Рада - ЗАТ або гурток за бізнес-інтересами? Ні, аж ніяк. Питання в іншому. Або, як казав Фрідріх Ніцше, хто говорить? А говорить не хто-небудь - не лузер, не аутсайдер цієї ж української політики, не рядовий її пішак, а людина, яка впродовж року (від 4 грудня 2007 до 14 листопада 2008 рр.) очолювала це закрите акціонерне товариство. Чи, може, тоді, за спікерства Яценюка, Верховна Рада була квітучими садами Семіраміди і колегією мудрооких і справедливих правителів? Та ні, здається, не була. І хто в цьому конкретному випадку Яценюк? Утримаюсь від остаточних діагнозів, оскільки ще старту кампанії не було, і молодий кандидат ще сотні разів може себе показати логічним і послідовним політиком, прагматиком і патріотом, яких так бракує нашому політикуму. Однак змушений констатувати стійку наявність тенденцій до прогресуючої шизофренії. Втім після підтримки принизливого листа російського президента Медведєва надій на таке виправлення практично не залишилося.

Аж ось і технічні кандидати не дрімають. Приміром Інна Богословська на біґбордах у Криму раз і назавжди виявила намір розв'язати проблему Севастополя. Державницьке мислення нашого провідного (після Віктора Медведчука, звісна річ) юриста завело пані Інну в такі непролазні мисленнєві хащі, що в них сам Фройд би ногу зламав. «Хватит делить Севастополь! - рече вона з біґборду. - Дадим городу статус украино-российской территории!».

І знову сакраментальне питання мудрого Ніцше: хто говорить?. Говорить юрист, який однією фразою заперечує власну кваліфікацію, політик, який впрост закликає до зміни українських кордонів, відтак прямо порушуючи Конституцію. Що значить «хватить делить Севастополь»? Хто його ділить? Севастополь - українське місто, в якому тимчасово, до 2017 року, перебуває Чорноморський флот РФ. Крапка. Що це за ущербна малоросійська звичка - задля піару й вирішення тимчасових інтересів здавати все без найменшого бою? Однак, маю надію, що цей біґборд сподобається лише матросам і мічманам Чорноморського флоту.

Не дрімає також і вічний комсомолець Сергій Тігіпко, що сприйняв наступні вибори як добру нагоду вийти з політичного забуття. Звісно, ми добре пам'ятаємо, що саме руками Тігіпка та йому подібних функціонерів формувалась і зміцнювалась потужна система кучмівського чиновництва з її невиліковними травмами та інстинктами, система настільки життєздатна, що процвітає й досі. І що нам каже з біґбордів Сергій Леонідович? Він просить, щоб необізнаний виборець зателефонував до нього за номером 8-800-ХХХ-ХХХ-ХХХ і запитав, як подолати корупцію?! Приблизно так само повівся б казковий Вовк, який щойно з'їв сімох козенят. Він би дав оголошення в обласну газету такого змісту: «Мати Козо! Я знаю, де твої діти! Зателефонуй за номером 8-800-ХХХ-ХХХ-ХХХ!» Чомусь інших асоціацій у мене ця «політична творчість» зовсім не викликає.

Але ще викликає асоціації літературні. Віктор Пєлєвін у романі «Чапаєв і Пустота» майстерно описав поводження червоного командира Чапаєва із солдатами перед відправленням на фронт і подальший діалог з Пєтькою.

«Фурманов перевел взгляд на Чапаева.

- Орел, - сказал он, - только смотреть за ним надо. Г-говорят, заносит его часто. Но б-бойцы его любят. П-понимают его.

Он кивнул на притихшую площадь, над которой разносились слова Чапаева:

- Только бы дело свое не посрамить - то-то оно, дело-то!... Как есть одному без другого никак не устоять... А ежели у вас кисель пойдет - какая она будет война?... Надо, значит, идти - вот и весь сказ, такая моя командирская зарука...

[...]

- ...Кстати, не объясните ли вы, что такое зарука?

- Как? - наморщился Чапаев.

- Зарука, - повторил я.

- Где это вы услыхали?

- Если я не ошибаюсь, вы сами только что говорили с трибуны о своей командирской заруке.

- А, - улыбнулся Чапаев, - вот вы о чем. Знаете, Петр, когда приходится говорить с массой, совершенно не важно, понимаешь ли сам произносимые слова. Важно, чтобы их понимали другие. Нужно просто отразить ожидания толпы. Некоторые достигают этого, изучая язык, на котором говорит масса, а я предпочитаю действовать напрямую. Так что если вы хотите узнать, что такое «зарука», вам надо спрашивать не у меня, а у тех, кто стоит сейчас на площади».

Схоже, наші політики досі, як і в чапаєвські часи, мають нас за «масу». Натомість нам не залишається нічого іншого, як мати їх за божевільних. І там, за параваном виборчої кабінки, поставити їм єдино правильний діагноз.