Інфантильна нація на колінах
IQ

Інфантильна нація на колінах

Теорія раціонального виборця не працює в Україні

Валерій Майданюк, 4 травня 2016 3578 6

Можливо, через політичну незрілість, а може, завдяки ментальній наївності, але українці залишаються однією з найбільш інфантильних націй світу. Очевидно, саме у цьому причина частої появи національних «месій», гірких політичних розчарувань і, зрештою, кризового політично-економічного становища країни.

Не сотвори собі кумира

Перша християнська заповідь, мабуть, була написана спеціально для застереження українців, але, на жаль, ніколи ними не виконувалася. Українці не зазнавали б таких тяжких політичних розчарувань, якби не мали схильності створювати собі кумирів, особливо серед професійних політиків. Корінь цієї ментальної проблеми криється у притаманній лише дітям надмірній довірливості та ідеалізації популярних особистостей, серед яких ідеальних та святих майже не буває. Англо-американська політична культура відзначається прагматизмом та раціональним холодним розрахунком, за яким виборці оцінюють політика не так за його особисті психологічні риси та харизму, як за відповідність пунктів його програми своїм матеріальним інтересам чи нормативним запитам. Саме тому політологічна теорія раціонального виборця, який завжди керується прагматичними мотивами, всупереч очікуванням політтехнологів, не працює в Україні.

Наші співвітчизники голосують навіть не за тих, хто їм найбільше пообіцяє, а за тих, хто завоює їхні серця. Тому такі політики, як Олег Ляшко, Юлія Тимошенко, Петро Порошенко, у певний період мали багатомільйонну підтримку та зашкальний рейтинг. Український виборець, замість брати участь у реформуванні країни та розбудові демократії на місцях, чекає політичного месію, який прийде, наведе порядок і все змінить на краще. Ця наївна віра у політико-економічні чудеса, чесних та благородних державників, які ні про що особисте не думають, як лише про народ та любов до батьківщини, вже не одне десятиліття залишається стрижнем політичної культури нації та вектором її електоральної поведінки. Таких політичних месій українці схильні наділяти непересічним розумом, талановитими здібностями,  різноманітними надможливостями й непідкупністю.

У часи Помаранчевої революції в західній Україні рідко звучали тверезі голоси, які застерігали не вірити беззастережно у Ющенка, як у національного месію. Тих, хто так казав, сприймали як латентних регіоналів, агентів Москви. Вони ризикували стати білими воронами у провінційному галицькому  райцентрі. Деколи можна було навіть одержати по пиці лише за те, що ти проти Ющенка. Та що говорити про маси, коли рідко який професор, музикант, лікар, письменник чи будь-хто з представників інтелігенції 2004 року виступав проти Ющенка – вся інтелектуальна еліта країни була на його боці. Гасло «Ю-щен-ко!» мільйоном голосів лунало над помаранчевим Майданом, і більше, ніж половина країни вірила у месіанські властивості цієї нічим не видатної, слабохарактерної та хворобливої людини. А потім наступило гірке розчарування. Рейтинг Ющенка скотився до статистичної похибки, і українці забули вчорашнього месію. А скільки було конфліктів в українських сім'ях, коли, наприклад, дід був за Ющенка, а баба за Тимошенко, і скільки через це було побитого посуду на кухнях?

Пізнішими, хоч і менш масштабними кумирами українців на короткий час ставали Дмитро Булатов, козак Гаврилюк, Володимир Парасюк, Семен Семенченко, Юлій Мамчур, політичні зірки яких несподівано яскраво спалахували, досягали зеніту суспільного захоплення і так само швидко згасали, як тільки громадськість більше дізнавалася про своїх справжніх «героїв». Дмитро Булатов у часи Євромайдану навіть був «жертвою» режиму Януковича, чимало українців вважали його представником нової генерації політичної еліти, доки він не розтринькав величезний кредит народної довіри на міністерській посаді. Козака Гаврилюка українці вважали чи не еталоном чесного, не корумпованого, не зіпсованого бюрократизмом простого хлопця з народу, яким і треба давати владу в руки, поки він не почав говорити і не показав свої «здібності».

Сьогодні такою героїнею є Надія Савченко, але хто знає, як зміниться громадська думка про неї, коли Надія вийде з російської тюрми і стане політиком та депутатом фракції «Батьківщина»? Чи не повториться з нею «героїчна історія» «простого хлопця» Володі Парасюка, який начебто однією промовою вигнав Януковича з країни, і революція перемогла? А потім він став депутатом, почав кататися на квадроциклах зі співачками, його бачили на джипі, який передбачався для військових АТО, а невдовзі з'явилася інформація про отримання ним великих коштів від олігарха Ігоря Коломойського. А коли почали говорити, що сім'я Парасюка за 2014 рік заробила близько мільйона гривень, а сам революціонер почав втягуватися у систему української політики, народна ейфорія пішла на спад.

Героями та месіями меншого масштабу сотні тисяч українців до недавнього часу вважали низку комбатів, волонтерів та учасників АТО, перед якими відчували сакральний пієтет, немов перед священними коровами. На минулих парламентських виборах партії влаштували справжнє полювання за атошниками, намагаючись будь-якою ціною залучили до своїх виборчих списків «народних героїв»: сотників Майдану, добровольців, комбатів АТО. Багато громадян вірили у масштабні зміни, які принесе прихід у парламент «людей з народу», котрі пройшли пекло війни, в боях отримали імунітет від підкилимних інтриг та бюрократичного окозамилювання, які самі не будуть красти й іншим не даватимуть цього робити. Покладалися надії і на бойове братерство ветеранів АТО, які разом проливали кров в одних окопах. Однак культ військових героїв та віра у месій-комбатів у камуфляжах мають в Україні більші шанси на успіх, аніж короткочасні зеніти слави політиків у  костюмах.

Нація на колінах

Ставати на коліна перед загиблими воїнами із зони АТО – типово українська традиція. Безумовно, ці люди є героями і заслуговують на всі належні почесті, однак чи є аналоги такої традиції в інших країнах, зокрема європейських? Американські морські котики та спецпризначенці «Дельта» є чи не найкращими та найбоєздатнішими бійцями на планеті. Вони професійно виконують надскладні і неможливі бойові завдання. Але американці не стають на коліна на похоронах американських солдатів. В історичному контексті солдати армії Наполеона зробили неможливе – завоювали всю Європу, але французи не опускалися перед ними на коліна. Вони знімали капелюхи. Моряки британського флоту у ХІХ столітті завоювали для імперії близько 25% планетарної суші, а в часи Другої світової виграли «битву за Британію», але британці на похоронних церемоніях не ставали на коліна – вони клали руку на серце.  

Якщо відкласти рожеві окуляри патріотизму та героїзму, з точки зору військової науки, українська армія не виконала покладених на неї бойових завдань: Крим втрачено без бою, частини Луганщини та Донеччини окуповано бандами сепаратистів, під Ілловайськом страшний розгром, Донецький аеропорт після героїчної оборони втрачено, Дебальцеве залишено. А українці схиляються перед кожним учасником АТО, вважаючи, що лише за це хлопців потрібно призначати на посади, вибирати депутатами, поступатися місцями у чергах та автобусах. В кожній країні у всі часи було загально прийнято поважати військових героїв та ветеранів, бути їм вдячними за захист Вітчизни, надавати державну підтримку. Але не треба на них молитися.

Негероїчні герої

Зрештою, не варто безоглядно вважати героєм кожного, хто повернувся із зони АТО, враховуючи корумпованість бюрократії міністерства оборони. Сьогодні випливає чимало фактів про чиновників та прокурорів, які, побувши кілька днів в адміністративних межах Донецької області, оформили собі посвідчення учасників АТО. Соцмережі підривають овації від фотографій суддів, які начебто залишили посаду і пішли добровольцями на фронт. Хоча поза увагою залишається те, що статус учасника АТО є ефективним імунітетом від люстрації та перевірок контролюючих органів. Завдяки ореолу добровольця, такий суддя може не лише продовжувати займати хлібну посаду і брати хабарі, але й вважатися при цьому «героєм», якого тепер так легко з посади не усунути, оскільки це вже буде «посягання на героя». А скільки у зоні випадків пияцтва, мародерства, контрабанди, на якій непогано заробляють деякі патрульні блокпостів. Інколи водії військової техніки ЗСУ, будучи у нетверезому стані, наїжджають на жінок та дітей, що призводить до людських жертв, а в Константинівці Донецької області такий інцидент призвів до антиармійського мітингу місцевих мешканців. Навіть військове командування змушене визнавати, що частина загиблих в АТО, в основному на підривах мін, сталася через вживання алкоголю.

Не секрет і те, що багато відомих волонтерів непогано збагатилися на своїй благодійницькій діяльності: купили собі автомобілі, квартири, поробили ремонти, привласнили частину грошей та речей, а щось перепало навіть бійцям на фронті. Українська армія не ідеальна, адже є продуктом і віддзеркаленням свого суспільства, з усіма його вадами та грішками. Якщо у повсякденному житті українців мають місце корупція, хабарництво, кумівство, прагнення до збагачення, халтура та випивка, то й на фронті, а особливо в умовах сидячої війни, такі речі яскраво проявляються.

На коліна перед ветераном!

А в Україні перед військовими стають на коліна, і не лише перед загиблими. Так, у Дніпропетровську 2014 року сотні мешканців міста стали на коліна перед кіборгами Донецького аеропорту, які прибули на ротацію. На колінах зустрічають українських солдатів сотні жителів Галичини та Прикарпаття. Стала на коліна перед героями АТО, подякувавши їм за сміливість та відвагу, відома українська співачка Анастасія Приходько, і її приклад наслідують чимало представників українського бомонду на урочистих заходах. Колінопреклонство стало своєрідною формою вдячності, визнання та захоплення нашого народу своїми захисниками і не сприймається як щось крамольне. А як себе почувають люди, які попри загальну оточуючу атмосферу преклоніння не хочуть ставати на коліна хоча б тому, що земля брудна? Як дивляться ті, хто вже схилився перед захисниками, на тих, хто посмів цього не зробити?

Досі українці ставали на коліна лише в церкві перед Богом, а сьогодні схиляються перед такими ж самими людьми, яких наділили ореолом сакральності та героїзму. Так сильно вірити у солдатів можуть лише діти, самотні пенсіонерки та емоційно вразливі люди, які пронизані благородним пієтетом перед своїми оборонцями. Культ воїнів АТО в українській суспільній свідомості починає набувати рис російського культу ветеранів та «дедываевали» з характерною народною істерією і смиренним преклонінням, пишним славослів'ям та традиційною чиновницькою байдужістю до їхніх потреб. У сучасному світі, в ХХІ столітті, люди стають на коліна поза релігійними храмами лише в Північній Кореї перед зображеннями вождів та в деяких диктатурах Африки й Азії, де диктатори вибудували успішний культ власної особи. Якщо українці сьогодні готові так легко ставати на коліна перед солдатами, яких вважають своїми месіями та захисниками, значить нація хворобливо наївна та небезпечно інфантильна, а ґрунт для тоталітаризму й культу національного вождя вже готовий.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук