Інтелектуал біля і поза політикою

Інтелектуал на службі – заробітчанин, який цілком за марксівською схемою продає свою працю. Він перебуває не у владі й політиці, а біля них, не мислячи без них свого існування.

Міркуючи над проблемою місця і значення так званої «інтеліґенції» в українському суспільстві взагалі й у політичному житті зокрема, неминуче стикаєшся із низкою суперечностей теоретичного характеру. Передусім неможливо відповісти на головне питання: що таке інтеліґенція? Російсько-совєтський термінологічний (а відтак і соціокультурний) пережиток? Особлива суспільна верства з особливими правами й обов’язками? А чи просто люди розумової і творчої праці? Зайвих питань тут більш ніж достатньо. Взяти бодай повне включення старої совєтської інтелігенції в усі рівні номенклатури сучасної української влади. Кого не візьми для прикладу із сучасних політиків – усі, як один, совєтські інтеліґенти з різним ступенем совєтськості й інтелігентності, як ми всі звикли їх розуміти. Тому вихідне питання просто не матиме сенсу, оскільки в цьому випадку політика і влада – речі невід’ємні. Навіть таким персонажам української політики як Кучма або Янукович не відмовиш у певній інтеліґентності. Вже не кажучи про Президента Ющенка, прем’єр-міністра Тимошенко, спікера Литвина й численних політичних персонажів в окулярах. 

Навіть Владімір Лєнін, якого доводиться цитувати вже втретє за останній місяць, виніс свого часу нищівний вирок: «Інтеліґенція – не мозок нації, а лайно». Тому про неї більше ані слова. Задля спрощення справи поставлю те саме запитання, але з трохи іншим термінологічним наповненням: як близько публічний інтелектуал може наблизитися до політики і в який спосіб може впливати на неї? Під «публічним інтелектуалом» умовно назву певний суспільний прошарок, який перебуває поза межами соціально-політичних відносин, що їх у нас заведено називати «політичним процесом».

Звісна річ, варто чітко розмежовувати ідеальну систему стосунків цих суб’єктів, тобто такий образ дії інтелектуала відносно політики, який здавався би бажаним, і реальну ситуацію, в якій доводиться балансувати між двома лєнінськими крайнощами. Іншими словами, між інстанцією «морального авторитета» (поза владою) і «прислужника» (у або біля влади). Також не підлягає сумніву й те, що інтелектуал силою свого призначення мав би тяжіти, наскільки це можливо в нашій ситуації, до першого, ніяк не погоджуючись на роль другого. Втім сучасна реальність шансів наблизитись до ідеальної системи не дає.

 

В українській ситуації утворився цілий клас, який можна було б умовно назвати «інтелектуальною обслугою» тої чи тої політичної сили

 

Інтелектуал на службі – заробітчанин, який цілком за марксівською схемою продає свою працю. Він перебуває не у владі й політиці, а біля них, не мислячи без них свого існування. В українській ситуації утворився цілий клас, який можна було б умовно назвати «інтелектуальною обслугою» тої чи тої політичної сили. Вони можуть існувати у формі політологічних інститутів і центрів, що в їхніх назвах часто-густо зустрічаються терміни «стратегія», «планування», «розвиток», «проблеми управління».

Інтелектуали на ставці мають конкретні імена й неминуче асоціюються з певними політичними силами. Варто лише проаналізувати месиджі Видріна, Карасьова, Бондаренка, Фесенка або Єрмолаєва, і стає очевидним політичне замовлення. Їх легко ідентифікувати на телевізійних ток-шоу, оскільки саме цим speaking heads, які вміють логічно висловлювати власні думки і тонко, майже непомітно для вуха пересічного телеглядача, проводити «політику партії», належить функція виправдання-роз’яснення або дезавуювання конкретних політичних дій і слів. До них звертаються журналісти по коментарі, їм віддають шпальти провідні газети й часописи та кілобайти – Інтернет-ресурси. Адже саме вони перебувають на найближчій відстані від «політичного тіла», безпосередньо контактуючи зі штабами політичних партій. Тому й у ремеслі політичного прогнозування, яке в нашій ситуації найчастіше скидається на звичайне окозамилювання, їм немає рівних. Їх можна було б визначити як щось середнє між візиром, оракулом і євнухом. Однак іноді вони перетинають межу і, не втримавшись від спокуси, потрапляють у партійні списки. Тепер мало хто згадує, що, наприклад, нинішній віце-спікер Верховної Ради Микола Томенко колись викладав політологію в Києво-Могилянській Академії.

Інший клас інтелектуалів біля влади – політтехнологи й іміджмейкери. Вони можуть бути й перевіреними роками зброєносцями, й найманцями-легіонерами. З ними можна поговорити про філософію Мартіна Гайдеґера та критику логоцентризму Жака Деріди, бо справу вони мають усе-таки з матерією набагато серйознішою, ніж, приміром, реклама памперсів чи прального порошку. І серед них, як у кожному поважному науковому середовищі, існують школи та напрями. Розрізняються вони також за темпераментом – екстремальники, книжкові хробаки, нахаби. Іноді інтелектуал виконує роль такого собі alter-ego політика. Так, приміром, Казбек Бектурсунов, який визначає медіа-політику київської мерії, настільки гармонійно виглядає на тлі Леоніда Черновецького, що, здається, вони немовби створені один для другого. Те саме, можна було сказати про політолога Михайла Погребинського, який довгими роками підводив глибоку теоретичну базу під дії Віктора Медведчука, будучи фактично його інтелектуальним адвокатом.

Не бракує й інтелектуальних блазнів на кшталт художника Сергія Пояркова, до якого звертаються як до майстра псевдополітологічного стьобу. Також без персон Дмитра Корчинського та Дмитра Джангірова, яким відводилася роль інтелектуальних провокаторів, розмова про інтелектуалів біля влади була б неповною. Подібні персонажі є принципово медійними, а тому не існують поза межами телевізійного простору.

Поза межами політичного життя існують журналісти, публіцисти, аналітики, оглядачі, письменники, режисери, що з різним ступенем активності реагують і впливають на політичний процес. Інтелектуал поза політикою так само може прогнозувати, інтерпретувати й оцінювати. Проте його істотна відмінність від описаних вище категорій полягає у принциповій здатності змінювати позицію і не бути заручником політичних симпатій або антипатій. Його політична заанґажованість має врівноважуватись і коригуватись громадянською позицією. Він не виконує замовлення політичних штабів, не отримує за свою діяльність жодних матеріальних дивідендів (якщо це, звісно, не гонорари за статті й есеї). Хоч, вочевидь, він і має право на підтримку тої чи тої політичної сили. Так само, як і кожен інший громадянин України.

Властиво, інтелектуал поза владою, по суті, відрізняється від звичайних людей серед іншого тим, що має змогу висловити свою позицію публічно, обґрунтувати її та захистити. Його діяльність буває хаотичною і стихійною, а судження нелогічними, однак саме він здатен ефективно вплинути на суспільну думку й сформувати образ майбутнього. Дуже часто такий інтелектуал є особою з іншого світу й авторитет його сформувався не в політиці, а у власній професійній сфері. Тому його право на свій погляд та інтерпретацію політичних подій мусить бути підтверджене його професійними здобутками й реноме. Його сила – у слабкості, адже завжди на кону стоїть його професійна репутація.

Інтелектуал поза владою – носій специфічного знання, мембрана суспільства, чутлива до неправди й фальшу. Його місія – говорити правильні і, коли потрібно, незручні речі. Іноді його слова йдуть урозріз із панівними настроями. Недавній випадок з російським публіцистом Олександром Подрабінеком свідчить про те, що іноді в недорозвинених громадянських суспільствах інтелектуал платить високу ціну за вистраждані життям переконання.

 

Інтелектуал поза владою – носій специфічного знання, мембрана суспільства, чутлива до неправди й фальшу

 

Інтелектуал поза політикою живе в конкретному історичному моменті, але завжди пам’ятає про минуле і передбачає майбутнє. Тому як людина відповідальна перед суспільством він розглядає поточну політику в широкій перспективі. Він завжди іронічний і критичний, тому принципово не стане виконувати охоронних функцій. Йому чужий націоналістичний патос і державотворча риторика. Він максимально звільнений від ідеологій і політичних доктрин. Реальність у його візії завжди строката, а не чорно-біла. Інтелектуал і політика рухаються паралельними курсами, але ніколи не перетинаються. Інтелектуал не отримує в політиці своєї частини. Він має все, але йому не належить нічого.

Чи є в Україні інтелектуали поза політикою? Поза всяким сумнівом, так. Чи виконують вони свою функцію? Так, але далеко не завжди. Їхній вплив на суспільство залежить від ступеню відкритості цього суспільства і його бажання користуватися набутками інтелектуалів. З другого боку, потрібно налагодити механізм, який би гарантував елементарний доступ суспільства до написаного і промовленого цими інтелектуалами. Тут також спрацьовує економічний закон попиту і пропозиції – тільки з поправкою на складні взаємини всередині суспільства.

Отже, інтелектуал є конче потрібною суспільною інстанцією. Будучи поза політикою, він може стати носієм правди і безстороннім інтерпретатором політичного процесу. Серед ідеологічних, бізнесових і кланових «правд», які нахабно нав’язуються телебаченням і радіо, потрібен принципово інший голос. Він уже з’являється в деяких газетах і на Інтернет-сторінках, але набагато повільніше, ніж цього хотілося б. Тому наразі ширші верстви суспільства не чують і не бачать його. Інтелектуали пишуть здебільшого у межах інтелектуального ґетто і зовсім не здатні вийти за межі вузькопрофесійного кола. Та й соціальний статус інтелектуала в нашій ситуації, на відміну від західних країн, де провідні публічні інтерпретатори належать до середнього або вищого класу, залишається на рівні шкільного вчителя і сільського фельдшера. Бідний і чесний носій правильних істин потрібен суспільству, однак він a priori не здатен до нього докричатися, оскільки загнаний у галузеве ґетто й отримати трибуну просто не має змоги. Хіба можна уявити собі, приміром, філософів Бориса Парахонського або Анатолія Тихолаза, культурологів Олександра Івашину або Михайла Собуцького на прямих ефірах у Шустера або Кисельова? Ні, глядачам пропонують зовсім інші, перевірені рейтингами й освячені редакційною політикою, розваги.

 

Бідний і чесний носій правильних істин потрібен суспільству, однак він a priori не здатен до нього докричатися

 

Втім останніми роками народжується новий тип українського інтелектуала, який, отримуючи європейське визнання, діє в обхід українських правил. Здобутий у Європі авторитет мимохіть спонукає людей в Україні прислухатися до його суб’єктивних думок. Ці люди дають інтерв’ю, пишуть есеї та підписують відкриті листи. Попит на них останнім часом помітно зріс. Хоч і їх іноді, за старою совєтською звичкою, дехто схильний звинувачувати у продажності та ґрантожерстві. Мовляв, яке ім’ярек має право щось тут нам доводити за західні гроші? Однак вони вже стали фактом нашого медійного життя – небідні, незалежні, пристрасні й безсторонні. А головне, вони не соромляться й не бояться писати неприємні й незручні слова про українську політику, називаючи речі своїми іменами.