Інтимна історія речей
Культура

Інтимна історія речей

Розмова з авторками найкращого арт-буку 23-го Форуму видавців

Ольга Перехрест, 16 вересня 2016 1064 1
фото ZAXID.NET

Однією з найкращих книжок цьогорічного 23-го Форуму видавців став арт-бук «Скриня. Речі сили», виданий «Видавництвом Старого Лева». Великий ілюстрований альбом, що важить понад кілограм, складається з фотографій, колажів, малюнків, ілюстрацій та текстів, що зберігають в собі звичайні ужиткові речі. Але авторки книги демонструють - навіть такі речі є мистецтвом. 

ZAXID.NET поспілкувався з упорядницею книги Яриною Винницькою та її дизайнеркою Юлією Табенською, які розповіли про речі, які варто скласти у скриню для майбутніх поколінь.

***

Ініціаторка проекту «книжкової скрині» із старожитностями, перекладачка та журналістка Ярина Винницька розповідає, що за відчуттями – до укладання книги готувалась чи не все життя. Їздила у фольклорні експедиції, колекціонувала старовинні предмети побуту, співала народних пісень в театрі імені Леся Курбаса, організовувала тематичні виставки.

«Я виростала в етнічній культурі. Мої бабці, як сімейні жриці, виховували мене в цій культурі і, напевно, саме вони привили цю любов до свого. Я постійно шукала точок дотику зі світом традицій, бо маю відчуття, що ми їх втрачаємо.

Ми, певно, перше покоління, яке не мало цієї прямої передачі – коли бабця вчила онуку, а мати співала колискові дитині. Ця традиція переривається саме зараз, вона щезає і перетворюється на міф. І з нею ми втрачаємо щось безцінне: ця культура хоч селянська за формою, але мені здається, що місто без неї не виживе. Місто просто зійде з розуму. Бо воно дуже невротизоване, заінтелектуалізоване.

За задумом авторів, книга має стати зв'язком між поколіннями

Моя бабця, яка походила з села, мала лише чотири класи освіти, але дуже багато знала. Була майже провидицею. Вона мала таке невербальне знання. Якщо місто дає інтелектуальне знання, село дає знання невербальне. Втрачаючи ці речі, ми втрачаємо контакт з цією мудрістю. Тож мені хотілось поскладати ці речі ніби на ковчег, щоб всі їх помітили. Підсвітити їх, звернути на них увагу. Щоб вони не пішли з життя», - каже авторка.

Шість років тому Ярина Винницька познайомилась із художницею та дизайнеркою Юлією Табенською. Юлія займалась тим, що оформлювала книжки, в тому числі й різні арт-буки. Жінки зізнаються, що знайшли одна одну – і взаєморозуміння переросло у взаємну роботу. Минулого року вони розповіли про ідею власного арт-бука, присвяченого українському побуту, головній редакторці «Видавництва Старого Лева» Мар’яні Савці. Саме впорядкування та оформлення «Речей сили» тривало 9 місяців.  

Авторки арт-буку Юлія Табенська та Ярина Винницька

«В моїй родині ніколи не було ані вишиванок, ані скринь. Ніхто не співав народних пісень, навіть пасок не пекли. Але потім, через літературу (зокрема, завдяки «Непростим» Тараса Прохаська і віршам Богдана-Ігоря Антонича), мені прийшло відчуття містичності України. Бо раніше «Україна» асоціювалась з шароварами та вишиванками, а тут я зрозуміла, що існує щось інше.

Я вже займалась арт-буками, але малотиражними. У цьому проекті мені сподобалась ідея інтимної історії. Сукупність цих речей є ніби глобальним відчуттям для всієї країни, але ми пропускаємо його через себе, перевтілюючи на свій лад.

Хоча я цікавилась етнографією, багато відкриттів зробила для себе вже під час роботи над книжкою. Зокрема, гуцульські підсвічники-«трійки». Вони нагадують архаїчну готику. Їхнім майстрам вдавалось вмістити такі колосальні речі як Бог і всесвіт в одному об’єкті. Тому було цікаво працювати з такою темою», - розповідає Юлія Табенська.

Робота над укладанням арт-буку тривала дев'ять місяців, проте матеріали до нього Ярина Винницька збирала майже все своє життя

Матеріальною основою арт-бука стали приватні колекції. В першу чергу – зібрання самої Ярини Винницької. Але також речі з колекцій Роксоляни Шимчук, родини Лозинських, Богдана Сороки.

Ярина Винницька розповідає, що у фольклорні експедиції за вишиванками та іншими речами їздила зі студентських років. Регіон її пошуків – Покуття, Борщівський район, Буковина, Східне Поділля. І, звісно, Гуцульщина.

«Ми приїжджали з подругою в село, йшли на різні вулиці і питали: «Ви маєте щось давнє?» Сорочки буквально зі смітників забирали: ними мили підлогу, вони лежали на горищах, об них витирали ноги. Ми купували їх за безцінь, бо 15-20 років тому вони не були нікому потрібні.

Ця сільська культура знецінюється і мігрує в місто. Чомусь містянам це цікавіше: селяни від цього відрікаються і не передають далі, а ми переймаємо естафету. Що нас так захоплювало? Ми були загіпнотизовані цією красою. Я оніміла, коли побачила борщівські сорочки – як селянка могла створити річ, що варта паризьких подіумів? Звідки брались такі орнаменти, композиції, кольори?», - каже Ярина Винницька.

У книзі зібрані різні елементи українського народного побуту. Упорядниця зізнається – предмети добирали не за місцем походження, а за їхньою власною цінністю.

«Ми відбирали речі-бренди. Не все народне мистецтво є шедевром. З усього масиву ми вибрали те, що є унікальним і питомо українським (наприклад, дукачі чи зґарди) – як золоту інвестицію в людську скарбницю. Чомусь так склалось, що найкращі речі знайшлись на Покутті, Гуцульщині, Полтавщині», - каже Ярина Винницька.

Ярина підкреслює: «речі сили», на її думку, не обов’язково мають походити з XII чи XIX століття. Вони можуть бути й сучасними – такі, як прикраси, що робить майстриня Слава Салюк.

Книга поєднує в собі як традиційні елементи, так і нові речі

Авторки наголошують: ідея книги – не просто показати красиві речі, не просто красиво оформити їх, а розшифрувати. Попри беззаперечну якість і високу художню цінність книги (з її колажами, витинанками, грою фактури) – арт-бук вийшов дуже медитативним для його укладачок. Вони хотіли зрозуміти в першу чергу самі для себе: що ж робить цю, майже втрачену, культуру такою магнетичною?

«Ця книга – інтимна історія наших стосунків із світом традицій. Хоча ці речі й сакральні, ми дозволили собі втрутитись у них. Чому на іконі Марія тримає не Ісусика, а дитину? Бо Бог дуже земний. Це не істота, яка карає, і не садист, який слідкує за регламентом. Богородиця, яка тримає земну дитину, дарує відчуття, що ти теж можеш бути Богом. Для мене це не є святотатством.

Єшкілєв гарно сказав: село жило на розпаханій ріллі як на розритій могилі. Місто втікає від смерті, а село - постійно з землею. А Василь Карп’юк пише, що тіло – це один з станів землі. Тому рівень землі постійно підіймається – бо тіла вертаються в землю. Земля це і є тіло людське. Це я говорю про міфічне село. Бо село – це, з одного боку, несмак, бруд, і малоосвіченість. Але також – і носій сакральних знань, мудрості. Місто не знає, як бути щасливим. А в селі є ті носії знань, які мають бездонний спокій», - каже Ярина Винницька.

«І цих людей стає менше. Тому часто ми можемо про них дізнатись, дивлячись на їхні речі. А ці речі є результатом їхнього спокою», - додає Юлія Табенська.

Арт-бук «Скриня. Речі сили» став першим проектом великої платформи «Ковчег “Україна”». «Ковчег» має стати базою для багатьох культурологічних проектів. Ярина Винницька захоплена ідеєю зібрати та зберегти все найцінніше, що є в українській культурі. Перші «речі» вже опинились в «Скрині». На черзі – нові фотоальбоми, виставки тощо. На додачу до арт-бука його автори представили також додаток для планшетів та смартфонів – мультимедійну версію книжки.

16 вересня, в рамках Форуму видавців, у Театрі імені Леся Курбаса відбудеться театралізована презентація книги. Вона буде мати форму відтворення обряду традиційного весілля. Як кажуть авторки, попри штучність театральної сцени у цьому весіллі буде більше справжності ніж у нинішніх «бутафорських» традиціях, які витіснили традиційні обряди українського села.

«Видавництво Старого Лева» випустило 3 000 примірників «Скрині. Речей сили», але її авторки вже планують другий наклад. Також готується переклад арт-бука англійською мовою.

"Скриня. Речі сили" стала однією з 23 найкращих книжок цьогорічного Форуму видавців

На думку жінок, ця культура, що вони спробували зібрати та впорядкувати на книжкових сторінках, рано чи пізно може повернутись назад, до села. Втім, вже у зовсім інакшому вигляді. Ярина Винницька додає:

«Цей проект потрібен, щоб пізнати себе. Щоб українці зцілились від комплексу меншовартості і полюбили себе. А не можна любити те, чого ти не знаєш».

фото: Мирослав Пархомик, ZAXID.NET

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук