Колапс українського парламенту

Криза українського парламентаризму, що триває вже не один рік, нещодавно увійшла в нову стадію. Монобільшість, схоже, остаточно розвалилася. Але влада не хоче офіційно визнати цього факту і вимагає від депутатів ухвалення важливих і не зовсім популярних рішень. Однак вона не має наміру повертати українському парламенту частину втраченої правосуб’єктності.

Не секрет, що Україна через війну має великі проблеми з наповненням бюджету й потребує зовнішнього фінансування. Особливо це питання загострилося через затримку із кредитом ЄС на суму 90 млрд євро. Але гроші не дають просто так. МВФ готовий виділити нашій державі 8,1 млрд доларів. Проте натомість вимагає ухвалити неоднозначні зміни до податкового законодавства. Запровадити обов’язкову реєстрацію платниками ПДВ для фізичних осіб-підприємців на спрощеній системі оподаткування. Скасувати звільнення від оподаткування міжнародних поштових посилок незначної вартості. І почати збирати податки з користувачів цифрових платформ, які продають там свої товари чи послуги. Відповідні законопроєкти потрібно проголосувати до кінця березня. Але через парламентську кризу голосувати немає як і за що, оскільки відповідні проєкти ще навіть належно не зареєстровані.

У листопаді минулого року були певні ознаки того, що Верховна Рада спробує повернути частину позицій, втрачених через величезний дисбаланс у системі влади. Плівки Міндіча завдали відчутного удару по уряду й Офісу президента. Здавалося, настав ідеальний момент для відновлення суб’єктності законодавчого органу країни. Усередині парламенту почалися розмови про необхідність відставки не лише окремих міністрів, а й усього уряду Юлії Свириденко. Нечисленна опозиція певний час навіть блокувала трибуну Верховної Ради. Але депутати з колишньої монобільшості так і не наважилися запустити процес перезавантаження Кабміну.

Коли наприкінці листопада подав у відставку з посади голови Офісу президента Андрій Єрмак, багато хто сприйняв це як поворотний момент, який дозволить реанімувати напівмертвий український парламентаризм. Проте не так сталося, як гадалося. Вплив Офісу президента на Верховну Раду дійсно послабився. Однак це не воскресило її політичну суб'єктність. Навпаки, це спровокувало ще більший колапс і виявило внутрішні суперечності всередині президентської фракції, яка до того бодай формально зберігала видимість монолітності. Хоча вже давно не могла розраховувати на 228 голосів для ухвалення рішень.

Ситуація поступово дійшла до абсурду. Раніше головною проблемою було те, що народні депутати з провладної більшості часто без будь-яких обговорень голосували за спущені згори рішення. Така поведінка поступово нівелювала їхній статус і політично розбестила урядовців. Були часи, коли міністри чудово розуміли: без конструктивної співпраці з парламентом у них можуть бути серйозні проблеми. Але в епоху правління монобільшості звітність і підконтрольність Кабміну перед Верховною Радою стали пустою формальністю. Однак зовсім нещодавно у влади виникла інша проблема: раніше слухняна монобільшість посипалася.

Народні депутати з президентської фракції вирішили влаштувати бойкот. І почали відверто говорити про неможливість забезпечити 226 голосів для прийняття законів. 13 березня в інтерв'ю Forbes Ukraine перший заступник голови фракції «Слуга народу» Андрій Мотовиловець заявив: політична сила втратила ядро і може розраховувати максимум на 111 депутатів. І назвав однією з головних причин небажання народних обранців працювати – допити в НАБУ. «Нині ситуація складається так, що ми не можемо голосувати за наші зобовʼязання. Фракція “Слуга народу” – моя родина, і стан зараз такий: утома, помножена на розгубленість і страх, призвела до того, що аргументи про збір голосів більше не працюють. І у мене немає плану виходу із ситуації на сьогодні», – стверджував він.

Таке пояснення політика виглядає не зовсім щирим і дуже поверховим. Допити в антикорупційних органах не можуть бути виправданням для невідвідування сесій. І точно не заважають голосувати й ухвалювати рішення. Але вони можуть бути одним із мотивів, якими прикриваються народні обранці, пояснюючи своє небажання брати участь у роботі.

24 березня мало відбутися сесійне засідання Верховної Ради. Проте його скасували. Робота парламенту зупинилася, оскільки колишні учасники монобільшості масово відмовляються виходити на роботу. Кимось дійсно керує розгубленість, втома, апатія. Частина просто ігнорує роботу через накопичену персональну образу. Багато хто не впевнений у майбутньому і чудово розуміє, що йому не знайдеться місця у списку гіпотетичної «партії Володимира Зеленського» на наступних виборах. Окрім того, усередині фракції «Слуга народу» відбувається внутрішня війна. А голова президентської фракції Давид Арахамія, кажуть, плете інтриги навколо посади спікера парламенту, яку зараз займає Руслан Стефанчук.

Ситуацію не рятують навіть нещодавні заяви президента Зеленського про те, що депутатам доведеться або служити суспільству в парламенті, або державі на фронті. А погрози фізичної розправи, яка начебто загрожує окремим народним обранцям, точно не додають їм ентузіазму з’явитися на роботу.

Насправді народних депутатів у цій ситуації можна частково зрозуміти. Вони не хочуть укотре бути крайніми й голосувати за непопулярні в народі рішення. Саме до таких належать закони, які вимагає ухвалити МВФ для надання кредиту. А ще їх дратує неповага з боку уряду, прем’єр-міністра і президента. У розмовах зі журналістами на умовах анонімності народні депутати з фракції «Слуга народу» висловлюють відверте розчарування поведінкою голови Кабміну Юлії Свириденко, яка так і не зуміла налагодити нормальну комунікацію з Верховною Радою. Крім того, депутати справедливо обурюються, що очільниця уряду приписує собі різноманітні заслуги у вигляді національного кешбеку, компенсації подорожчання бензину чи чергових соціальних програм. Тоді як від парламентарів вимагають голосувати за підвищення податків, що викликає суспільне обурення. Нардепів відверто дивує: чому вони мають бути крайніми і брати на себе весь негатив?

Виходом із кризи могло б стати визнання факту смерті монобільшості і формування парламентської коаліції, яка визначиться з новим складом уряду. Але така ідея не по душі президентові. А «слуги народу» не мають достатньої рішучості, щоб спробувати перезавантажити Верховну Раду. Відсутність політичної волі означає, що парламенту, можливо, доведеться «працювати» в урізаному, дефектному режимі аж до реального кінця поточної каденції, бо формально вона вже давно закінчилася. Але справа в тому, що ніхто зараз не може сказати, коли будуть наступні вибори. Тому хронічний колапс законодавчої гілки влади може тривати ще два чи три роки. У Верховній Раді явно бракує сил на реанімацію й оздоровлення.