Коли Бог жив у газетах

Якби до мене заявився диявол і поцікавився, чи продав би я Україну за кілька інтонацій Роберта Планта в “Dazed and Confused”, – я б не вагався ні миті. Продав би разом із значком, на якому героїчно блистів лисиною Степан Бандера.

У п'ятнадцять років я вже добре знав, що Бога немає у текстах Єлени Блаватської, що Його волю неможливо збагнути, намагаючись карколомно промивати собі кишки, відповідно до вчення і практики хатха-йоги, і що перемога київського "Динамо" над мадридським "Атлетіко" у фіналі Кубка європейських кубків з рахунком 3:0 - не Його рук діло. А тому - хоч як важко навіть намагатися пояснити це раціонально - мене навідала парадоксальна ідея, що Бог живе в газетах. Не в тих геть чорних, поплямованих і смугастих центральних органах, де на перших шпальтах завжди зображали згусток всенародного обличчя в каракулевій шапці разом з іншими, такими ж згущеними товаришами, котрі почали повільно, розкарячивши всі свої тисячі ніг, розвертатися медалями і орденами до "вітру змін". Ні, ці газети були приречені, як непереможні танки в теплих хвилях конверсії. Натомість я чітко зрозумів, що Бог живе тільки в тих газетах,  де пишуть про рок-н-рол. І їх ставало дедалі більше.

У газеті "Моє майно" про рок-н-рол не писали ані слова. Власне, це і було чільним моїм мотивом запропонувати їм співпрацю. Неважко здогадатися, що стаття, яку я приніс бабці-редакторці за жовтим столом, була про рок-н-рол. Я дуже хотів, щоб Бог оселився і в цьому виданні, і щоб мені за це заплатили. Все ж таки запліднення нікчемного паперу божественною суттю - хіба це не заслуговує справедливої винагороди?

Після моєї другої публікації про рок-н-рол газета "Моє майно" зникала. Я встиг ще отримати свій гонорар, але коли знову прийшов зі статтею про рок-н-рол, то побачив геть порожнє помешкання, в якому завівся демон капітального ремонту та його посіпаки - люди в заляпаних комбінезонах, зі всіма своїми отвєсами і уровнями. На запитання про те, куди поділася газета, вони лише знизували плечима. Ніхто з них нібито не знав, що тут була запліднена Господом газета "Моє майно". Вони тільки знали, що тут буде офіс іншої фірми, і що мені нема чого тут стовбичити.

Я так ніколи й не довідався, що сталося з цією газетою. Ніколи більше не чув про неї і бабцю-редакторку, що втілила для мене всі чесноти української журналістики, теж не бачив, хоча й шукав її прізвище в кожному новому виданні, яке тільки потрапляло до моїх рук. Навіть у Польщі, придбавши за останні гроші якийсь місцевий журнал про рок-н-рол, я ретельно перечитував вихідні дані з якоюсь вкрай безглуздою надією.

Раптове зникнення газети "Моє майно" стало для мене глибоко символічним. Я вперше переконався, що у Господа є вороги. Їхню підступність та ницість я ще не міг собі навіть уявити, але для початку і цього відкриття було забагато.

Минуло кілька років. Рок-н-рол розквітнув у мені новими знаннями й одкровеннями, і хоча я тривалий час не писав на цю тему ніяких статей, усвідомлення винятковості мого служіння посилилося безмежно. Рок-н-рол вартував суми всього хорошого, що тільки є у житті. Рок-н-рол - це було прекрасніше, ніж всі читані мною платони-аристотелі. Якби раптом до мене заявився диявол і поцікавився, чи продав би я Україну за кілька інтонацій Роберта Планта в "Dazed and Confused", - я б не вагався ні миті. Продав би, та ще й разом із круглим значком, на якому героїчно блистів лисиною перефотографований мною Степан Бандера. Хоча був час, коли значки зі Степаном Бандерою і Джоном Леноном співіснували на моєму шкільному піджаку.

Сьогодні я знову запитую себе, чи аж так легко продав би дияволу що-небудь велике і абсолютне (наприклад, Україну) за кілька інтонацій Роберта Планта в "Dazed and Confused". Знаєте, що я сьогодні думаю про це? Що диявол ніколи б не запропонував настільки невигідного для себе обміну.