Коли ще пітерський «Зеніт» грав у Києві

Невдовзі минатиме 10 років з того моменту, коли російські та українські футбольні команди востаннє зустрічалися на ігровому полі. Тоді, 2014 року, на арені «Ха-Мошава» ізраїльського міста Петах-Тіква впродовж 30 січня – 5 лютого якраз розігрувався товариський турнір під назвою «Об’єднаний суперкубок 2014».

У той час, коли в Україні в розпалі була Революція гідності, а серед протестувальників з’явилися перші загиблі, за понад 2,5 тис. км від Києва чинні чемпіони та віцечемпіони України («Шахтар» і «Металіст») та Росії («Зеніт» і «ЦСКА») розігрували між собою спортивну першість. Фінальну перемогу здобув донецький «Шахтар», який зумів здолати суперників у всіх трьох матчах.

Здавалось би, ось і завершилося чергове спортивне змагання, команди підтримали свій ігровий тонус під час зимового міжсезоння і можуть повертатися додому продовжувати підготовку до домашнього чемпіонату та єврокубків. Все б нічого, якби не той факт, що турнір проводив такий собі «Оргкомітет Об’єднаної Футбольної Ліги», створений 2012-го, який уже не першій рік обговорював та готував проєкт зі створення спільного («об’єднаного») чемпіонату серед топових команд Росії та України.

Чи не чудова спроба шляхом подолання міжнародних кордонів у футболі поступово «розмити» офіційні кордони міждержавні? Враховуючи, що вже через 15 днів після товариського «cуперкубка» Росія розпочала окупацію Кримського півострова, а згодом – і частини Сходу України, питання навіть не риторичне, а має очевидну відповідь.

Все ж на початку лютого 2014-го, коли здавалося, що в Україні влада «регіоналів» та президенство Януковича все ще виглядали досить непереборними, інкорпорація української сторони засобами «м’якої сили», зокрема через футбол, видавалася також надійним засобом. Та й сама політика була таки не щойно народженою, і мала вже кількарічну історію, тим паче присмачена (пост)радянською ностальгією.

У 1990-х роках, з розпадом СРСР, відійшов у минуле і всесоюзний чемпіонат з футболу. Кожна з новопосталих незалежних держав почала розвивати і свої турніри в царині «короля спорту». Особливо ж запеклі для радянського часу протистояння, наприклад, між київським «Динамо» та московським «Спартаком» стали відтоді даниною хіба що офіційних єврокубкових змагань чи товариських матчів (як-от у рамках Кубка Співдружності).

Але завжди ці матчі (і не тільки між згаданими командами, але й загалом російськими та українськими футбольними колективами) були не лише і не стільки про спортивні емоції чи естетичне задоволення від гри (бо не завжди і про це доводилося говорити), але й про політичну складову між РФ та Україною. Навіть тоді, коли, як виглядало, суперечності між державами не стояли так гостро, принаймні про це вголос відкрито старалися не говорити.

Чи не прикметно в цьому контексті, що, наприклад, матч відбіркового циклу на Євро-2000 між російською та українською футбольними дружинами 9 жовтня 1999-го на московських «Лужніках» досі пам’ятається навіть людям, далеким від світу футболу, окрім легендарного голу Андрія Шевченка «за співавторства» російського голкіпера Філімонова ще й головною шпальтою журналу «Советский спорт» (у 1999 році!) зі заголовком (закликом?) «Бей, Хохлов, спасай Россию». Звісно, що потім редакція видання заперечувала все. Звісно, апелювали, що мали на увазі футболіста Дмитра Хохлова. Але ж і гра слів інколи (насправді дуже часто) може мати шовіністичний присмак…

Тим не менше, не маючи чим похвалитися на внутрішній арені, і російські, і білоруські вболівальники почали сприймати досягнення того ж київського «Динамо» в єврокубках як успіхи «наших». Та й тішитися було за що – хто ж ще з команд-вихідців з радянського чемпіонату в 1990-х доходив до півфіналу Ліги Чемпіонів, зокрема пройшовши «Реал» і «Баварію», чи забивав сукупно сім голів у ворота «Барселони» (чотири з них – на «Камп Ноу»), не пропустивши при цьому у свої жодного? У такі моменти в Москві, як виглядає, забували і про «Хохлових», і про «хохлів»…

Однак настали 2000-ні. Україні вони принесли зміцніння й стабілізацію після попереднього десятиліття, а Росії ще підкріпилася зростанням світових цін на газ і нафту. Тож великі бізнеси задля «віддушини» почали вкладати гроші у справу апріорі дотаційну (але надто репутаційну й авторитетну в певних колах) – у футбол.

Найбагатші команди з обох країн з прицілом на успіхи в єврокубках почали поповнюватися дедалі частіше легіонерами – настільки, що, наприклад, у чемпіонаті України доводилося вводити ліміти на іноземних гравців під час матчу на футбольному полі. Безсумнівно, матчі в турнірах обох держав стали цікавішими (особливо, коли між собою зустрічалися «гранди»).

Та й на міжнародній арені вдавалося (хоч часто «зі скрипом») досягати помітних перемог. У 2005 році московський ЦСКА виграв Кубок УЄФА. У 2008 році у цьому ж турнірі здобув перемогу пітерський «Зеніт». Футбольний же сезон 2008/2009 став справжньою феєрією для українських фанів: в 1/8 фіналу єврокубкового турніру путівку до чвертьфіналу виборювали між собою власне українські клуби («Динамо» з Києва та «Металіст» з Харкова), а у півфіналі – «Динамо» з донецьким «Шахтарем», який пізніше у фіналі обіграв бременський «Вердер», виборовши останній в історії Кубок УЄФА.

Однак мало кого тоді з великих футбольних функціонерів цікавило, що такою спортивною політикою вносять суттєвий дисбаланс у розвиток вітчизняного футболу: поруч із 5-6 командами-товстосумами (та ще й з роздутими, часто не виправданими кошторисами) існувало й понад десяток колективів зі значно скромнішими бюджетами, для яких потрапити навіть в омріяну зону єврокубків у турнірній таблиці було фактично нереальним завданням, не кажучи вже про якісь призові місця (хоч би й бронзові). Та й для чого було активно розвивати спортивні школи, якщо можна було купити «готового» чужоземного гравця? Втім, як то кажуть, це вже інша історія.

Тим часом ще з початку 2000-х років насамперед з російського боку дедалі частіше лунали інтенції щодо поглиблення всесторонньої співпраці з Україною. І коли з перемогою в Україні Помаранчевої революції фактично провалився політичний проєкт РФ зі залучення української сторони до Єдиного економічного простору, Москва вирішила активізувати інші інструменти впливу на українське суспільство – «м’яку силу». Поруч із просуванням російських фільмів, музики, книговидань та загалом гуманітаристики (уже не кажучи про поширення наративів «русского міра» в мережі УПЦ МП та близьких до неї кіл) росіяни вирішили звернути увагу і на футбол, поступово викристалізувавши ідею про створення спільного російсько-українського чемпіонату.

Першим кроком у цьому напрямку можна вважати Кубок «Первого канала», який почали проводити в лютому 2006-го в Ізраїлі під час зимового міжсезоння. Тоді він розігрувався між московськими ЦСКА і «Cпартаком» та київським «Динамо» і донецьким «Шахтарем». Спонсорами цього, здавалось би, суто комерційного дійства були федеральний «Первый канал» РФ та фонд «Національна академія футболу» російського олігарха Романа Абрамовича. Прикметно, що той не лише пережив на початку 2000-х путінське «рівновіддалення» олігархів від впливу на російську державну політику, але й продовжував очолювати як губернатор Чукотський автономний округ, а з 2008-го головував у тамтешній Думі.

Українські представники брали участь у цьому турнірі і у 2007 та 2008 роках, допоки змагання не припинили проводити через світову економічну кризу. Але від ідеї об’єднаного чемпіонату російська сторона не відмовлялась, тим паче, що протягом певного часу і в Україні в цьому вбачали інтерес (можливо, якраз насамперед комерційний). І хоч жодних російсько-українських змагань протягом декількох років не проводили, але період 2007–2012 років став часом чи не найінтенсивніших футбольних «обмінів» між Україною та РФ футбольними тренерами і гравцями.

Ще у 2007 році головним наставником ФК «Москва» став українець Олег Блохін, під керівництвом якого рік перед тим українська національна дружина дійшла до чвертьфіналу першого (і на разі останнього) для себе Мундіалю. Водночас у 2008–2009 та 2010–2012 роках київське «Динамо» очолював російський тренер Юрій Сьомін. Гравцями російських клубів у цей період стали українські футболісти-збірники Анатолій Тимощук, Олександр Алієв, Андрій Гусін, Сергій Ребров…

Зрештою, у сезоні 2009/2010 київське «Динамо» як тренер очолив досі багаторічний коуч московського ЦСКА Валерій Газзаєв. Йому й належить чи не перша роль у просуванні тези про об’єднаний чемпіонат.

Наприкінці 2012-го Газзаєв очолив організаційний комітет, який предметно мав напрацювати регламент та принципи проведення нового турніру і комунікувати щодо нього з УЄФА та ФІФА. До 2013-го вже підготували проєкт, який передбачав участь до дев’яти команд з РФ та України у прем’єр-лізі та 18 – у Першій лізі. Тобто йшлося не про всі футбольні дружини, наявні тоді у вищій та першій лігах обох країн, але лише, вочевидь, найзаможніші – серед українських переважно зі столиці, Сходу та Півдня, залишаючи «за бортом» центрально- та західноукраїнські команди.

Навіть уже про фінансування домовилися – прикметно, що гроші мав давати російський державний «Газпром» – той, який упродовж 2000-х років за декілька сезонів перетворив петербурзький «Зеніт» із середняка російського чемпіонату на одного з його лідерів та єврокубкового чемпіона. Компанія погоджувалася виділяти на змагання щорічно мільярд євро. До 2014-го планували остаточно деталізувати синхронізацію турніру з єврокубками і домагатися його визнання футбольними асоціаціями.

Своєрідною репетицією майбутньої першості мав стати «Об’єднаний турнір» (27 червня – 7 липня 2013 р.) за участю українських «Динамо» і «Шахтаря» та російських «Спартака» і «Зеніта», які грали матчі на стадіонах Донецька, Москви і Києва (через реконструкцію домашньої арени в Санкт-Петербурзі «Зеніт» грав в українській столиці).

Врешті, у той час, як у Києві вирувало протистояння між «Беркутом» та протестувальниками (характерно, що якраз буквально біля брами домашньої арени київського «Динамо»), в Ізраїлі відгримів уже згадуваний «Об’єднаний суперкубок». З перемогою в ньому «Шахтар» привітав ще тодішній президент України Янукович, але вже через два тижні той чкурнув до РФ.

Далі була перемога Революції гідності і чітке окреслення європейської та євроатлантичної перспективи для України. Нав’язуваний Росією гуманітарний дискурс став неактуальним (та й ті сили, які його підтримували в Україні, або самі виїхали за її межі, або опинилися поза публічним простором), тим паче після того, як Кремль розпочав окупацію Криму та спровокував так звану «Русскую весну».

Зрозуміло, що в таких умовах відійшла в небуття й ідея об’єднаного чемпіонату з футболу. Та й самі клуби з РФ та України вже не зустрічалися – ба більше, їх на тлі війни навіть у єврокубках почали між собою розводити, а після 24 лютого 2022-го російські футбольні дружини (як і вся РФ) стали ізгоями в цивілізованому світі.

Українські команди від цього мало що втратили, а радше навпаки. «Дніпру» вдалося стати фіналістом Ліги Європи у 2015-му. «Шахтар» і «Зоря» хоч через російську окупацію втратили можливість грати на домашніх стадіонах у Донецьку і Луганську, регулярно здобували призові місця в чемпіонаті України та грали в єврокубках. І виступали там успішно – луганці отримали репутацію вольової команди («мужики»), а «Шахтар» після 2014-го двічі був півфіналістом Ліги Європи. Та й київське «Динамо» регулярно (хоч і з перемінним успіхом) грає в єврокубках (інколи вдається і до плей-оф Ліги чемпіонів чи Ліги Європи доходити).

Однак, мабуть, найочевиднішим вироком для всіх російських спроб нав’язати українцям Об’єднаний чемпіонат (а судячи з подальших подій, ще й інші «об’єднання», які Кремль планував щодо України) стало гасло харківських вболівальників «Металіста» про кремлівського диктатора.

Зі середовища маршів ультрас та трибун футбольних арен України після березня 2014 року воно перенеслося і за кордон. Стало гаслом не лише футбольного руху, але й антиросійських акцій протесту по всьому світу. Але найголовніше – не втрачає свої актуальності і сьогодні. Радше навпаки – через щоденні дії російської влади отримує лише підтвердження.