Коли читаєш лист М.Мариновича, відразу відчуваєш потребу долучити свій підпис. Більше того – бажаєш навіть якоїсь більш радикальної дії в бік явної і відвертої дискримінації „нещасливих націй” з боку Євросоюзу. Чи „націй-невдах” (неудачливых) – так теж можна перекласти А.Солженіцина, якого влучно згадує М.Маринович...
Коротко про себе: в 70-их роках бажав жити в Амстердамі, але жив в Дніпропетровську, звідки не випускали, та й туди голландці не впускали, тому став на шлях Спротиву СССР; отримав 3 роки позбавлення волі в 1985-му; реабілітований, але справу українська прокуратура не дозволяє побачити й сьогодні; не витримав умов радянської України і втік до Німеччини у 2007 році.
Коли починаєш думати що можна зробити, що можна ще додати, раптом парадаксально виникають протилежні думки. Можливо від того, що я находжуся в тому самому Євросоюзі, який необхідно критикувати. Ба більше – я спокійно можу його критикувати, ніхто тут (ані в буквальному, ані в переносному сенсі) від того не здригнеться. Я не до того, що наші з М.Мариновичем фігури (неможливо порівнювати невдаху-літератора з хіповським підходом до життя і дисидента-католика, незмінного в своїй лицарській поставі!) наразі не дуже впливові. Ані в Україні, ні на Заході. Тому що тут всі розуміють – якщо більше буде бідного люду, то грошей не вистачить. А їх і так ледь вистачає.
Я до того, що щось мене раптом стримує, і змушує вчитатися в резонну критику поважного автора.
Полишимо особисті переживання. Хто, за що і чому. Відчуємо загальну тенденцію сьогодення в Україні. „Хай йдуть вони під три чорти зі своєю Європою!” – це можна прочитати в статтях і коментарях, можна почути на семінарах, можна прочитати в листах друзів. Як сказав мені один турок в Німеччині нещодавно: „А ми й не хочемо в ту Європу!”. Звісно я не питав його хто це „ми”, і чому він особисто живе саме тут. Це питати не толерантно. Я тільки запитав його чи то риторика прем’єр-міністра Туреччини впливає на турка, який орендує порядну кнайпу? Чи риторика його друзів в Туреччині, які вставляються до його життя в Німеччині як до життя „зрадника”?
Зрозуміло що Європа надто різна. І та європейська різність проявляється тут або в критиці Євросоюзу, або в проштовхованні ще більш відверто соціалістичних ідей. Ті соціалістичні ідеї корисні Україні і Туреччині – тому що саме німецька Партія зелених (очолювана наразі Д.Оздеміром) наполягає на інтеграції цих країн до Євросоюзу. Завдяки тим соціалістичним ідеям я маю хліб і до хліба як безробітний (як тут може заробляти український літератор?). В Європі немає жодної української газети (дивно – коли нашої самостійності не було – вони існували). Разом із тим – якщо в Європі буде ще більше безробітних – то я стану отримувати менше. А мені й так важко...
Крім того - Євросоюз нове утворення, а потужні національні культури панують в Європі доволі довго, аби той Євросоюз їх спробував прирівняти до однієї „більш рівної”, або „корінної”, або „тубільної”, або „титульної”, або й навіть „місцевої”, чи „трипільської і тотожньої”. Природньої – ще й отак в нас вимовляють.
Жодним чином не натякаю на провокатора Тягнибока, або на бандита з Ужгороду, або на заяви Президента Ющенко про молдован, або на „велопробіги в ім’я С.Бандери” дорогами Польщі, або на героїчні статті про Р.Шухевича, або... Заяви на захист І.Дем’янюка. Перераховувати можна надто багато того дикунського, ксенофобського бруду, що організовано, широко і легко розливається Україною. Українці вже до того звикли. При тому, що невелика група інтелектуалів (до якої незаперечно причетний М.Маринович) не встигає, а часто-густо й неспроможна встигнути, хоча б протестувати у формі відкритих листів. Підкреслюю - ця група вже не встигає з протестами - настільки злива „свободи” (скажемо чесно – це справді свобода слова!) глибоко поширила дикунське і злостиве чоло, того, що М.Маринович цілком щиро називає „моїм народом”.
Я не за те, аби зовсім не любити рідний народ. Зростаючи в Україні я звик до багатьох гарних рис того народу, тих рис, яких мені не вистачає сьогодні. Або від яких було тошно. Але я особисто люблю дуже багато людей з різних народів. Та не люблю якийсь абстрактний один. Зізнаюся – не люблю єврейський народ загалом. Особливо сучасний – зі значною кількістю (і якістю) просовітського люду, запопадливого перед Москвою, перед бізнесом Рабіновича, перед Хабадом (фанатизм і корупційність там – страшні!), перед Туреччиною в Ізраїлі (тому що Туреччина потрібна як хоч один неворог серед мусульманського світу, а вірмени не потрібні, бо не можуть й собі дати раду). Повторююся – не люблю.
Але буду захищати його від антисемітизму. Натомість не буду захищати А.Гайдамака. Хоча й не вважаю що такі, як він провокують той антисемітизм. Занадто добре я знаю антисемітів. Їх не треба провокувати. Для них найважливіше, що А.Гайдамак – єврей. Для мене – що він ще в юнацтві продався КГБ.
Так само я буду захищати українців від антиукраїнізму. Однак останній не надто поширений в світі. Що стосується ксенофобії російського ТВ – а подивіться скільки там етнічних українців і як їм подобається Україну принижувати?! Не кажу вже про тих які в Україні, он воно „дитя незалежності” В.Янукович... Переконаний – вмовляти тих українців зупинитися – не моє діло. Це справа Л.Лук’яненка. Я тут нічого не вдію.
Країну, де я змушений жити – Німеччину, я теж не дуже люблю. Народу в ній надто багато, щоби зізнаватися в любові до нього. Є багато німців, яких я щиро і радісно люблю. Люблю німців культурних і добрих. Не люблю п’яниць і дурнів. Справа в тому, що останні не грають в Німеччині майже жодної ролі. На противагу моїй нещасливій батьківщини.
Але я не буду захищати політику Німеччини, особливо в питаннях загравань перед Росією. Або перед Іраном. Але буду захищати її політику в тому, що стосується відповідальності за Ізраїль. Буду захищати її політику в тому що стосується допомоги НАТО в Афганістані. Буду захищати її коли вона судить І.Дем’янюка. І буду захищати за її відверте небажання приймати Україну до Європи, або, не припусти Господь, до НАТО! Тому що НАТО не потребує абсолютно нереформовану совєтську країну, яка зображує з себе антиросійську потугу, а сама керується ледь не відвертими агентами ФСБ.
Буду навіть захищати її бажання обмежити кількість українців в Європі.
Я – не антиукраїнець. Але я дуже добре нас знаю. Тому що я – громадянин України. І я відповідаю за ті ганебні дурниці що виробляють українські політики. Тому що вони не захопили владу – ми їх обрали. І не скидаємо їх. Не протестуємо.
Точніше – протестуємо, але не тоді, коли вони оголошують Р.Шухевича „героєм”, а тоді коли вони йдуть на поступки Москві. А що їм треба війну Росії оголосити? Чи протестуємо коли вони не заважають будувати пам’ятник Єкатєрінє в Одесі. А що їх треба ОМОНом розганяти ті натовпи українців, які підуть заради Лєніна, чи Єкатєріни битися ледь не з вилами?!
М.Маринович пише:
„Я усвідомлюю, що безвідповідальна поведінка політичних лідерів України призвела до значного падіння її авторитету у світі, що відбивається і на ставленні європейців до простих її громадян. Я визнаю також, що мої краяни задля можливості виїхати за кордон часто ідуть на велике самоприниження і створюють значні проблеми європейським чиновникам.”
Абсолютна чесні і надто серйозні слова, аби з ними сперечатися. Але мені муляє, що в цих словах когось не вистачає. Прикладом, до політичних лідерів можна було б додати – бізнесменів, „майстрів культури” а-la Поплавській, депутатів Верховної Ради (при чому з різних таборів), Б.Олійника з книжкою, де М.Горбачов зображений із ярмулкою на голові і де його реформаторські дії окреслено як „масонську змову”, дисидента Л.Лук’яненка який дозволяє собі націоналістичні вислови, журналістів, які друкують нахабні, замовлені і копійчано оплачені матеріяли, письменників які не хочуть знати жодних мов, крім російської, і так далі і тому подібне.
До „краян... які ідуть на велике самоприниження”, я б додав сотні тисяч українських проституток і сутенерів, які вчиняють стрілянину аби вказати на свою „крутізну”, додав би крадіїв, вбивць, просто п’яниць, додав би пролетарів, які нелегально працюють в Ізраїлі, а потім по-звірячому вбивають роботодавців. Разом з дітьми – тому що їм мало сплатили. Додав би тисячі нелегалів, лише завдяки тому, що українські консулати не працюють консулатами – там займаються іншим. Хабарництвом, крадіжками, шахрайством, сутенерством, чим завгодно, але не представництвом Держави. Або Народу.
Аж раптом М.Маринович пише:
„Проте чи не було колись певних аргументів у комуністичної сторони, які спонукали їх закривати кордони? Звичайно ж, було.”
Отут мені вже соромно стає. Я цілковито не згоден, не лише з фактом, який пробує довести шановний М.Маринович, а навіть із спробою знаходити „аргументи” для того начебто факту. Все навпаки. СССР закривав кордони з іншого боку. В’їхати як раз можна було. З СССР неможна було виїжджати – от в чому полягала проблема. Коли В.Стус писав звернення до Вєрховного Совєта СССР, з тим аби відмовитися від совєтського громадянства, і виїхати на Захід – йому це не дозволили. До речі сьогодні, аби я схотів відмовитися від українського громадянства, проживаючи в Німеччині певний час – мені це теж було б не так легко, саме з боку моєї рідної, радянської України. Мені треба чекати більше року! І сплачувати немаленьку суму грошей. Чомусь не в гривнях, а в євро.
На закінчення необхідно додати. Думка М.Мариновича що: „шенгенська Європа починає нагадувати давній Рим”, дуже слушна. Більше того – я цілком поділяю цю думку. Я сам євроскептик, тому що бачу негаразди від тієї європейської бюрократії, від сотень тисяч чиновників в Брюсселі і Страсбурзі. Від цілковито марного викидання грошей в різноманітні фонди допомоги „європейцям Сходу”, де сотні тисяч євро розкрадається спочатку в Європі, а потім – в Україні, в Росії, в Білорусі.
Європа захищається, тому що не хоче нападати. Європа захищається саме від варварів, які будують мінарети чи церкви, в яких заперечують Голокост, в яких вахмана Собібору називають „постраждалим”, в яких часто-густо цілком відверто закликають „вбивати цих європейський гомосексуалістів”. От в чому проблема, пане Мирославе...
Авжеж, порадьте Європі (якщо українці справді культурно належать до європейців!), що із тим всім робити? Простягніть нам нашу (бачте, як виходе!) добру руку, дайте ради! Україна поки що простягає руку корупції, зневажання прав людини, і тотального антигуманістичного підходу. Що робити з тим Іраном? Україна відповідає: „та плювати, давайте побудуємо там щось в Бушері, яка різниця, давайте їм зброю продамо, в нас її навалом?” Що робити з тим морем бідного люду з Азії та Африки? Україна відповідає: „та бийте їх кийками, не давайте землю, як в Криму – і будуть вони золоті”. Що робити з загрозою розвалу Росії, та соціально-національних заворушень? Україна відповідає: „та провокуйте їх, хай вони повиздихають”...
Звісно, так не кажете особисто Ви, пане Мирославе. Але чому Ваш голос не чутно в Україні, чи не тому, що українське чиновництво, цілковито в совєтській манері, виставляє Вас на Заході, як такий собі привабливий імідж України? А в самій державі вам не надають ані центральних каналів ТВ, ані запрошень від Президента? Чи прем’єр-міністра.
Найбільш неприємне не те, що такою є сучасна Україна. Оптимісти-марксисти скажуть: „На все свій час”. Але ж ми з Вам – не марксисти. Ми знаємо, що подібною вона була й на початку минулого століття. Подібною вона нажаль була за часів Б.Хмельницького. Саме тому колись Іван Франко сказав „боюся русинів”. Саме тому Ігор Калинець на початку нашої (нашої!) незалежності повторив: „боюся русинів”.
Давайте не любити свій народ. Давайте любити розумних і добрих людей. Давайте казати в очі народу злу і неприємну правду – про те, що він робив упродовж століть. Про те, що він робить зараз. Не клястися йому в любові, не „піднімати його національну свідомість”, а саме критикувати його безжалісно, й опускати його часто-густо пусту національну свідомість. Тоді п’ятиріччя Майдану можна буде зустрічати радісно. Тоді можна буде сказати правду про „революцію” 2004-го.
Тоді ми разом з Європою впораємося з проблемами ХХІ сторіччя.
Артур Фредекінд