Коґнітивний дисонанс

Я припускаю, що і з нами не все гаразд. Я навіть точно знаю, що ми заслужили на ту історію, яка нам була призначена. Заслужили, бо завжди існували не «задля», а «попри все» і «всупереч». А до таких історія безжальна.

Існує апокрифічний анекдот про інавгурацію Бориса Єльцина. В адміністрації Президента Російської Федерації активно готуються до урочистості й раптом стикаються з жахливою проблемою: на якій книзі присягатися першому російському демократично обраному президенту? На Біблії негоже - мусульмани з буддистами не зрозуміють. Конституція РФ - книжечка кишенькового формату в кількадесят сторінок. Несолідно самодержцеві присягатися на благенькій брошурці. Знайшли Конституцію з коментарями, а тих коментарів - кіт наплакав. Між тим, невблаганно наближається година Х. Що робити? Вирішили взяти першу-ліпшу грубу книжку. Кинулися шукати - аж ніхто з собою нічого не має. Окрім оператора, який віз у подарунок своїй дитині велику книжку з яскравими ілюстраціями. Недовго думаючи, взяли її. Отже, присягнув Борис Миколайович на ній, та й по всьому. Згодом очевидці зізнались, що це був безсмертний витвір Миколи Носова «Незнайко на Місяці». Одне слово, історичним фактам далеко до сміливих польотів народної творчості.

Так, історичної правди в цьому жарті рівно стільки ж, скільки в кожному жарті. Проте кожен жарт, зрозумілий і прийнятний для абсолютної більшості людей, сягає самої серцевини й, за відсутності істини в останній інстанції, править за таку собі абсолютну народну мудрість. І справді, все, що відбувалося і відбувається з Росією впродовж останніх 20 років, схоже як не на кошмарний сон і п'єсу театру абсурду, то на трагікомічні пригоди «незнайків». Штука в тому, що Україні історія визначила незавидну роль - межувати з цими «незнайками» не лише найдовшою лінією свого північно-східного кордону, а й ділити століття спільної історії. І - що найважливіше для сучасників - якось будувати майбутні стосунки.

А справа це, як демонструє нам сьогодення, пекельно складна. Адже секрет у тому, що по цей бік кордону також живуть суцільні «незнайки», тільки іншої масті. Бо хто знає, що там підсунули на інавгурації Кравчукові, Кучмі та Ющенку замість Конституції України чи Пересопницького Євангелія? Схоже, також щось із дитячого репертуару. І добре, щоб це виявилися бодай Нестайкові «Тореадори з Васюківки», а не, приміром, Франковий «Фарбований Лис».

Відтак ми просто приречені на вічний, як кажуть у психології, російсько-український «коґнітивний дисонанс». Висловлюючись примітивно, це коли в суб'єктів комунікації протилежні і навзаєм незбагнені картини світу. Бо як порозумітися двом «незнайкам»? Проблема в тому, що здебільшого цей дисонанс не виникає як наслідок тривалих суперечок на тему спільних проектів сьогоднішнього дня або планів на день завтрашній. Ні, газові шантажі та м'ясомолочні війни стають актуальними лише взимку або напередодні виборів. Усе, що відбувається сьогодні й відбудеться завтра, віддане на поталу минулому. Лише історія та її інтерпретації є головним збудником їхнього незадоволення нами.

Є між нашими незнайками й істотна різниця. Якщо українські «незнайки», набиваючи  ґулі й наступаючи на старі граблі, бодай намагаються щось вивчити своє, сформувати власний, відмінний від сусідського, образ історії, то «незнайки» російські навіть не припускають, що ми на щось подібне маємо історичне право. Розмовляти про нас можна лише двома мовами - мовою образи та мовою претензії. І поки борців за волю України в Москві називатимуть «гитлеровскими прихвостнями», а намагання визнати Голодомор геноцидом українців - злісним бажанням переписати спільну історію «в угоду сиюминутной политической конъюнктуре», справа з мертвої точки не зрушить. З другого боку, може й не варто її зрушувати? Бо хто знає, що нас чекає там, за мертвою точкою?

Важко жити поруч із сусідом, який керується принципом «хто не з нами, той проти нас». Важко жити поруч із країною, де очільник церкви мало не прямим текстом спростовує євангельське «немає во Христі ні елліна, ні юдея» і що во Христі ми, українці, - або «русские», або ніхто. Важко жити поруч із країною, що її президент і прем'єр узяли курс на повномасштабне приниження моєї держави. Важко, хоча жити якось треба. Але як? - ось принципове і не з'ясоване наразі запитання.

Я цілком припускаю, що і з нами не все гаразд. Я навіть точно знаю, що ми заслужили на ту історію, яка нам була призначена. Заслужили, бо завжди існували не «задля», а «попри все» і «всупереч». А до таких історія безжальна. Я навіть знаю, що сучасні обриси моєї країни - це наслідок молотовсько-ріббентропівської змови, а її порізненість здається фатально неподоланною.

Однак я також переконаний, що, лише відмовившись від диктату історії, її образів та образ, ми маємо шанс відбутись як країна і культура. Можливо, за це доведеться заплатити велику ціну. Втім, порівняно з нашими датками, впродовж попередніх століть ця ціна видається мізерно малою. Зрештою, жити з сусідом у стані «коґнітивного дисонансу» значно краще, ніж у стані реальної війни. Головне - пам'ятати одинадцяту, неписану заповідь: «Не бійся!».