Куди йдеш?
IQ

Куди йдеш?

Герої давні та нові

Євген Гулюк, 29 листопада 201610330
Омелян Пріцак

Перемоги смакують солодким медом, але досягаються лише важкою і наполегливою працею. Завжди приємно розмовляти про великих та видатних, які рубали голови драконам, але насправді важливою є лише проста звичайна людина. Цю людину заховано у тіні пафосу надуманих героїв, але на ній та її щоденній праці, її просуванні до мети тримається все. Про героїв сказано багато, а про звичайних людей з їхніми повсякденними успіхами і невдачами, дуже мало. Це зрозуміло, бо саме пантеон героїв мужньо кидає виклик системі, є зразком незламності духу і твердості характеру. Але питання в іншому – чи може на нашій героїчній ниві вирости демократична Україна, чи можна там віднайти взірці та моделі розвитку суспільства або хоча б шляхи досягнення успіху для сучасної людини? Сумнівно, адже герої – це здебільшого гучний вибух, а не наполеглива й копітка робота. Виглядає так, що саме останнього нам зараз найбільше і бракує.

Це не конче означає, що потрібно скидати ідолів у воду, шмагати їх батогами та стрімголов шукати нових. Можна спробувати не кохатись у героях, не зводити вавилонські вежі з десятків і сотень монументів одному й тому ж діячу, не створювати лексичних нашарувань типу ленініан та сталініан, а просто перевести розмову в інше русло. Опуститися з небес на землю і продовжити на такому рівні, адже нам насправді йдеться не про німб над головою Тараса Григоровича Шевченка, не про статус священної корові для Івана Мазепи, а про ті моделі і механізми, через які ці персони можуть бути цікавими для сучасного суспільства.

До пантеону національних героїв звично зараховують революціонерів, бунтівників, просто суперечливих особистостей, «великих» українців та ін. Категорії, безперечно, дуже цікаві, але чи завжди історія саме їхньої боротьби є тим зразком, який зараз на часі, чи справді моделі вирішення проблем з їхнього життя є найкращими зразками для наслідування сьогодні? Що ми можемо витягнути з їхнього шляху, окрім гасла боротьби? Нам справді потрібна боротьба і руйнація? Чи, може, навпаки – будівництво та конструювання? Якщо таки друге, то спробуйте уявити Тараса Шевченка президентом або ж Степана Бандеру – прем’єр-міністром. Досить складно. І це логічно.

Образ героїв (орієнтирів), на яких рівняється людина, є хорошим інформатором про неї саму, її світогляд, ідеали та цінності. Закономірно, що представники кочових і войовничих спільнот мали не надто багато підстав, аби вірити у милосердного і всепрощаючого бога. Схожим чином європейця XXI століття, який багато чує про демократію, толерантність і рівність, важко пов’язати із думкою, що колись він потрапить до раю, а там його слугами будуть всі ті, кого він уб’є за життя. Героїзація є механізмом ідеологізації та легітимації поведінки, моделлю маркування простору й окреслення цінностей. Категорія героїв не стільки демонструє, якою була історія, з ким і заради чого йшла боротьба, а радше свідчить про рівень зрілості людини, суспільства і держави сьогодні. Герої «інформують», що ми обираємо, довкола чого гуртуємось і на яких цінностях виховуємо дітей. Це важливі та фундаментальні речі. Словом «герой» окреслюють не лише минуле, але й теперішнє. Героями не народжуються, ними стають, їх проголошують.

Відтак дивно, що серед наших героїв відносно мало інтелектуалів, мало людей, які шукали, творили та діяли. На одного такого можна підібрати цілу плеяду підривників. Разом з тим, не так багато у нас і «бджілок» , які вправно й наполегливо виконують свою роботу, не переймаючись публічним образом, орденами та медалями. Але чи не такої якості і характеристики зараз варто шукати? Дієвих та ініціативних, які будуть іти на непопулярні кроки і нести за них відповідальність. Події останніх років вимагають нової моделі поведінки та відмінних дій. Крикливе геройство, запальна революційність і неконтрольована радикальність повинні поступитися місцем ініціативності, наполегливій та систематичній роботі, готовності діяти, змінювати ситуацію, відповідати за свої дії. Зараз на часі не авантюристи, які кидали виклик всьому світу і безстрашно крокували назустріч небезпеці, а відповідальні та ініціативні люди, котрі роблять стратегічні рішення на перспективу, думають про наслідки і добре зважують кожен крок. Не герої, а звичайні, дієві люди.

Таких можна знайти і в минулому, і тепер. Візьмімо, до прикладу, академічні спільноти та середовища інтелектуалів, про які у нас чомусь не прийнято говорити. Одразу думки про тотальну застарілість та нездатність представників цієї категорії реагувати на запити і вимоги часу, перенасичення сфери науки хворобами вчорашнього дня. Так, це все присутнє. Але є також і банальна необізнаність із цією сферою, нехтування її досягненнями. Через орієнтацію на блискучі обгортки політики, продукти з епатажем ця важлива ділянка нашої спадщини пустує і позбавлена належної уваги. Знову ж дивно, оскільки там можна віднайти багато ключів та відповідей, моделей як діяти, як знаходити спільну мову зі світом, пропонувати цікаві проекти або ж просувати важливі для нас.

Крім складних теорій, марудних і прискіпливих дискусій, наука також пропонує практичність, рух до світу, до людей, постійну комунікацію, промоцію та рекламу країни на міжнародній арені. Наука є двигуном і варто це розуміти, не нехтувати такою зброєю! Згоден, що ці слова не зовсім про нашу науку і до такого рівня ще треба рухатись, перетворити науку з радянського окозамилювача на сучасного промоутера. Але це можливо! Не вірите? А погляньмо!

Некролог історика українського походження Ігоря Шевченка було надруковано на шпальтах видання The New York Times. Очевидно, це не просто так, бо, крім досягнень у сфері візантиністики та історії України, Ігор Шевченко брав участь у багатьох цікавих проектах. Одним із них став його переклад українською «Колгоспу тварин» Джорджа Оруела 1946 року. Між іншим, це був один із перших перекладів цього твору (тепер уже класики) іноземною мовою. У цьому ж виданні можна знайти також окрему передмову Джорджа Оруела до українських читачів. Той самий The New York Times писав і про іншого історика українського походження – Івана Лисяка-Рудницького, хоч і не зовсім в історичному контексті. Але як багато людей сьогодні знають про це? Такі речі є не просто фактом, який був і забувся через якийсь час, це імідж країни, її обличчя, чим у нас якось не прийнято перейматись. Про це хотілося би сказати ще кілька слів, зокрема на прикладі іншого історика – Омеляна Пріцака.

Уявіть ситуацію: української держави не існує, у світі Холодна війна, про український народ не може бути й мови. У цих умовах знаходиться хтось, хто добивається, аби в Гарварді, найкращому університеті світу, відкрити українські кафедри, а потім – Український науковий інститут. Ще через якийсь час той хтось намагається запхати свої п’ять копійок в організацію проведення святкування ювілею хрещення Русі. Не через те, що йому більше всіх треба і не тому, що він хоче перед кимось вислужитись. Ні! Насправді він проти, аби це святкування і явище, яке йому передувало тисячу років тому, було асоційоване з Росією, яка не має до цього стосунку. Чи не є актуальним сьогодні, коли в Москві віднедавна два Володимири говорити про такі речі?

Матір виховувала його поляком, бо польський проект був на той момент більш перспективним – поляки мали державу та ім’я на світовій арені. Але сталось так, що Еміль перетворився на Омеляна і за це професору Пріцаку ми повинні бути вдячними. Не лише за внесок в історію сходознавства, в розвиток української історичної науки, але також і за те, що українське питання звучало у світі тоді, коли не мало на те ні підстав, ні передумов.

Життя складне, і в ньому часто доводиться мати справу із перевертнями. Омелян Пріцак також перевертень, але не такий, як багато «розбудовників», що змінили комуністичну оправу на патріотичну; і не такий, що, народившись у незалежній Україні, готовий торгувати своєю ідентичністю задля карточок різного кольору. Він перевертень, що обрав і захищав український проект, перебуваючи у меншості. Омелян Пріцак ріс і навчався у польському середовищі, але зробив свідомий вибір на користь України і тримався цього рішення до кінця життя. Йому доводилося потай читати Грушевського; вислуховувати від вчителів, що він «кабан-гайдамака», який тільки і думає, аби різати поляків; самотужки їздити українськими громадами США та Канади і переконувати їх у доцільності відкриття українських кафедр у Гарварді; власними силами збирати для цього кошти. Йому доводилося приймати багато важких рішень, які багатьом видавались неактуальними і невиправданими, але він хотів «жити заради тої України, за яку загинув його батько» (був воїном УГА), а тому робив це. Модель життя Омеляна Пріцака: вибір і захист українського проекту, пошук порозуміння зі світом, відстоювання українських інтересів. Всього цього ми зараз дуже потребуємо. Це не руйнація, а побудова, боротьба, але конструктивна.

Це є зразок тієї боротьби, прикладом якої нам варто озброїтись. Вона не ефемерна і не ведеться з вітряками або вигаданими ворогами. Ця боротьба, як і будь-яка інша, принципова та запекла, але не супроводжується гучними криками на початку та пустими результатами в кінці. Навіть навпаки – наслідки зусиль Омеляна Пріцака помітні та суттєві, деякі з них навіть можна відчути на дотик.

Український науковий інститут Гарвардського університету існує та діє досі. Завдяки різним аспектам його діяльності американці зокрема і світова спільнота загалом можуть почути і дізнатись, що таке Україна, якою була її історія. З нового від них – це доступно написана версія історії України, запропонована професором Сергієм Плохієм (The Gates of Europe. A History of Ukraine). Так склалося, що в минулому нас цікавить лише героїчний шлях багатостраждального українського народу і все, що з цим пов’язано. Тож такі напрямки, як давня історія, візантиністика, античність переживають не найкращі часи. Тим не менше, Інститут сходознавства імені А. Кримського, заснований Пріцаком, також існує. Професор Пріцак помер у 2006 році, але його Україна продовжує жити, як і ті справи, які він робив заради неї. Це є та модель відкритості світу, якої ми потребуємо зараз.

Пріцак у складних умовах не побоявся назвати себе українцем, творити український простір, коли України ще не існувало. Такі речі не повинні залишатися поза увагою! Але для вшанування його пам’яті не обов’язково називати 150 вулиць в Україні на його честь, не обов’язково зводити 200 бронзових пріцаків у наших містах, можна і не змушувати дітей у школі вчити на пам’ять його «Походження Русі», але обов’язково належно продовжити справу професора Пріцака, уважно проаналізувати та вивчити його життєвий досвід, використовувати запропоновані ним моделі вирішення проблем та комунікації зі світом, поширення інформації про Україну.

Повертаючись до початку цієї статті, хотілося б сказати, що важко відповісти на запитання, хто мав більші м’язи – Богдан Хмельницький чи Тадеуш Костюшко; також слід змиритися, що ми ніколи не дізнаємось, хто раніше побував у космосі – Іван Франко чи Михайло Ломоносов. Але така постановка питання не повинна мати для нас жодного значення. Важливим є, як у філософа Діогена з ліхтарем, пошук людей. Дієвих та ініціативних людей, вивчення й аналіз життєвого шляху яких буде цікавим для нас позитивними моделями вирішення проблем сьогодення. Від виголошення хвалебних промов на честь божественних героїв варто якнайшвидше перейти до праці з історією життя простих людей, обговорення не героїв, а моделей.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук