Литвин: уперед у минуле

«Тільки Литвину можна довірити країну». На кожній вулиці і кожній трасі – вереск самовпевненості. Литвин – це вічний сиквел, вічне повторювання одного й того ж нав’язливого самопропонування

ZAXID.NET продовжує серію політичних портретів кандидатів у президенти України. Нагадаємо, що раніше були опубліковані статті про Арсенія Яценюка, Юлію Тимошенко, Віктора Януковича, Анатолія Гриценка, Олега Тягнибока. Надаємо слово автору.

Країні потрібен Литвин? Можливо – якщо їй потрібен кандидат у президенти із розмитим образом, серединним світоглядом, кон’юнктурною вдачею, враженим комплексом власної значущості, неоціненним досвідом кучмівського менеджменту – зате з посадою, з VIP-статусом, з грішми, з облаштованим життям, з умінням продаватися тим, хто хоче купити.

Тільки Литвину можна довірити африканську країну

Чому африканську? Тому що лише у нерозвинутих демократіях претенденти на найвищий пост спілкуються з народом у стилі політичного трайбалізму – міжплемінного протистояння на персональному рівні вождів. Литвин, маючи партію (інституційну платформу своєї політичної боротьби), неухильно презентує іменний блок. Спікер постійно говорить про себе у третій особі. Соціологи не включають Народну партію України в питальник для дослідження партійних рейтингів, замінюючи її умовністю «Блок Литвина». Єдина відмінність наших політичних реалій від африканських та, що лідер племені апріорі мусить бути харизматичним і беззастережно підтримуваним знизу. А в нас це зовсім не обов’язково – як у випадку з Володимиром Михайловичем.

 

на відміну від Тимошенко чи Януковича, він мало що означає політично, крім упізнаваного на слух ПІБ

 

Начебто дбаючи про демократичні цінності, політики утверджують в Україні стилістику трайбалізму. Імена, вожді, лідери, особи (навіть не особистості), прізвища. За якими – не партії, не розвинуті структури, не горизонтальна підтримка у суспільстві, а сліпа зацикленість на прізвищі й персоні лідера. Литвин порівну з рештою «політиків» відповідальний за гріх перед народом. Адже країну в центрі Європи заштовхали на щаблі африканської політики, де лише прізвище племінного вождя стає навіть не основним, а єдиним мірилом електоральної підтримки. Литвин у цю забаву-оману грає залюбки і з підкресленим задоволенням. Адже, на відміну від Тимошенко чи Януковича, він мало що означає політично, крім упізнаваного на слух ПІБ.

Саме ця претензія до політично невиразного Литвина унеможливлює його позиціонування як імовірного президента. «Тільки Литвин гідний нашої довіри», «Тільки Литвину можна довірити країну». На кожній вулиці і кожній трасі – вереск самовпевненості. Литвин – це вічний сиквел, вічне повторювання одного й того ж нав’язливого самопропонування – а отже, Литвин не може бути новим. Ні в чому абсолютно. Це вузько- і довгограюча мелодія для вузько- і довгодумаючих. Ось і цьогорічні гасла кандидата є логічним продовженням старого гасла «Країні потрібен Литвин». Психологи чи психіатри фаховіше б проаналізували оці бонапартівські замашки лідера найменшої фракції.

Але феномен Литвина – беззаперечний. Країна справді має справу з політиком, який умудряється довго триматися на політичному манежі, при цьому ВЗАГАЛІ нічого не пропонуючи країні так, аби це можна було обміркувати і відгукнутися. «Тільки Литвин» - така залізобетонна постановка питання відверто дратує. Може, країна б сама визначилася? Оце і є рівень спілкування кандидата з виборцем. Не мовою пропозицій, бачень, ідей – а ультимативно «тільки я». Кампанія африкансько-племінного пошиву, не більше.

Символ сервільності

Інше враження від Литвина – ще більш сум’ятливе. Істеричний плач кандидата під час його висунення сіє тривогу серед суспільства. Знову ж таки варто апелювати до спеціалістів у галузі психічного здоров’я, але невміння опанувати себе є прямим протипоказанням опановувати найвищу посаду. Моя мама, звичайний пенсіонер зі звичайного райцентру, після побаченого у новинах сюжету зі схлипаним Литвином миттю перетелефонувала і поцікавилася, чи я не бачив цей цирк на дроті. Накладаючи перше враження на друге, отримуємо меседж від кандидата: «Довірити країну можна лише розчуленій неврівноваженій людині». Чи в кращому випадку – людині, яка влаштовує цирк на дроті, аби справити враження чи тиснути на співчуття.

Якщо ж обсервувати Литвина як політичний типаж, то мимоволі наштовхуєшся на дилему. Дуже складно генералізувати виборця Литвина в чіткий, ємкий образ. Він такий самий незрозумілий, усереднений, як і кандидат. Люди-інтуїти не можуть голосувати за Литвина, бо одне його обличчя і міміка дуже красномовні. Люди-прагматики теж не можуть, бо марнувати голоси не в їхньому стилі. Люди-моралісти не можуть голосувати за Литвина, бо він ніякий. Люди-націоналісти не можуть, бо не можуть за визначенням. Люди-ліберали могли б проголосувати за всеядного спікера, але у наших умовах вони швидше проголосують за Противсіха чи Бродського. Люди-правдолюби ніколи не забудуть, що Литвин був одним зі стовпів кучмізму. Люди-гроші отримали інший вибір – Тігіпко та Яценюк. Литвин опинився начебто поза електоральними нішами. Він для електорату – ніхто. Він - і не влада, і не опозиція. І не проукраїнский, і не антиукраїнський. І не слабий, і не харизматичний. І не принциповий, і не відкритий перебіжчик. Суцільна сірість, без кольору, без зачіпки, без мейнстріму. Кандидат, основним достоїнством якого є не сповідувані та проповідувані цінності, а сам факт тривалої участі у політичному житті. Литвин є звичною декорацією, атрибутом вітчизняного політичного театру. Таке собі невибагливе тло, на якому грають харизмати, клоуни й важковаговики, а тло продовжує стабільно існувати на невід’ємному задньому плані.

 

Істеричний плач кандидата під час його висунення сіє тривогу серед суспільства

 

Литвин ілюструє глибинний парадокс українського політикуму: як можуть «середні» політики так довго втримуватися в орбіті та займати найвищі посади. Литвин, сам того не хотячи, дає відповідь на білбордах – він потрібен. Тільки не країні, а істеблішменту. Такі діячі, як Литвин (компромісні, договірні, технічні), – у попиті. Основні гравці мають грати на комусь чи кимось. Литвином грає онтологічна властивість української політики – сервільність. Саме прислужництво як риса дає шанси багатьом нашим політикам, допоки сама політика є різновидом не інтелектуальної діяльності, а сфери послуг. Треба погодитися: Литвин справді потрібен. Він – прекрасний інструмент, наконечник, делегат, імплантант. Ось чому в політичному лексиконі відсутнє поняття «політика Литвина». Він не може мати політики – політика може мати його. Так написано в інструкції для користування.

Герой Кучми

Ще одна феноменальність Литвина у тому, що він є заслуженим колекціонером іміджів і статусів. Їх перелік – гідний подиву. Коли це все людина встигає? Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки за серію монографій «Українська фалеристика та боністика», віце-президент Національної академії наук, Великий офіцер орденів Великого князя Литовського Гядимінаса і «За заслуги перед Литвою».

Не питання, що Литвин – науковець. Питання у тому, що всі статуси і звання він отримав, коли був при владі. Що характерно – всі регалії Литвину присвоєно до 2004 року включно, коли країною правив Кучма – діяч, соратником якого був усі ці роки Литвин. У серпні 1994 року він став помічником Кучми з питань внутрішньої політики – і відтоді вся кар’єра і всі здобутки теперішнього спікера напряму зав’язані на екс-президентові. З листопада 1995 р. – заступник глави президентської Адміністрації, з вересня 1996 р. – перший помічник президента, з листопада 1999-го по квітень 2002 року – керівник Адміністрації президента. Ці віхи Литвина вказують не просто на співпрацю з колишнім режимом, який важко назвати демократичним. Литвин своїми руками будував його.

Тож якщо країні потрібен Литвин і тільки він гідний нашої довіри, то треба прямо сказати, що країні потрібен герой Кучми. Галерею почесних звань Литвина замикає саме це особливе звання – Герой України. Дуже симптоматичний час присвоєння: 9 грудня 2004 року. У розпал Майдану Леонід Кучма нагороджує Литвина цим найвищим званням. Литвин – останній політик, який отримав звання Героя від Кучми (після нього були ще два присвоєння: футболістові Шевченку та боксерові Кличку 31 грудня 2004 року). У такий спосіб Кучма підвів риску під своїм правлінням, і Герой України Литвин покрокував у помаранчеве майбутнє.

 

Тож якщо країні потрібен Литвин і тільки він гідний нашої довіри, то треба прямо сказати, що країні потрібен герой Кучми

 

Виникає запитання: Литвин – чи не єдиний стовп кучмізму, який повністю зберігся у публічній пост-майданній політиці. Більше того – непогано себе почуває в ній. Народ утратив із поля зору Медведчука, який може задовольнятися лише кулуарним консультуванням Тимошенко. Народ повністю втратив з поля зору поінформованого про діяльність колишньої влади Марчука. Те ж стосується Деркачів, Волкова, Пустовойтенка – не останніх людей зі свити Кучми, які опинилися якщо не в забутті, то в тіні. Як відмився Литвин, на «сіре кардинальство» якого припадає найрезонансніша подія України третього тисячоліття – касетний скандал та вбивство Гонгадзе? Як відмився перший номер виборчого блоку «ЗаЄдУ»? Невже всеукраїнська амнезія чи склероз? Ні. Просто він потрібен.

Остання надія старої гвардії

Литвин був і залишається по-новому розпіареним локомотивом старої гвардії діячів. Особливо виразно це виявилося на фіаскових для Литвина виборах 2006 року до Верховної Ради. Кожен третій у його виборчому списку (33,89% від списку) – чинний депутат парламентської більшості старого, кучмівського, парламенту. Того, куди Литвин у ранзі прапора влади провів блок «ЗаЄдУ».

Цілком можна зрозуміти, чому під прізвищем Литвина 2002 року в парламент потрапили такі фігуранти, як Кінах, Пустовойтенко, Тігіпко, Гладій, Деркач, Кірпа, Толстоухов, Табачник, Саффіулін, власник меткомбінату ім.Ілліча Бойко, теперішні бютівці Васадзе і Шевчук, «нашоукраїнець» Оніщук тощо. Головне – що після революції прихистком старої гвардії став знову ж Литвин. Відкрито у списку-2006 Народного блоку Литвина знайшли місце не менш одіозні люди на зразок Льовочкіна (№13 у списку), Маляренка (тодішнього голови Верховного Суду), молочного олігарха Єремєєва, Дубини (теперішній шеф «Нафтогазу») чи Ратушняка з Ужгорода. Нижче шостого місця в списку і до кінця – довга шеренга заєдунівських нардепів. Мабуть, цей зміст і вкладався в концепт «Ми», який Литвин запропонував виборцям 2006 року.

 

Литвин був і залишається по-новому розпіареним локомотивом старої гвардії діячів

 

Тоді це не пройшло. Та й не могло пройти в країні після Майдану. Проте вже через рік найменша фракція, складена все з тих же діячів, проникла у парламент і з часом зуміла окупувати трон спікера. Діагноз: не Литвин одужав, а Україна занедужала. Реанімація співтворця кучмізму – це прямий наслідок поразки Майдану. Сталося так, що останній Герой Кучми став другою особою в державі та має право виконувати обов’язки президента на час його відсутності. Литвин – наруга над Помаранчевою революцією, не інакше.

Як фанера над Галичиною

Важко навіть спрогнозувати, чим конкретно кандидат у президенти України Литвин може йокнутись у серці західняка. Соціальний пакет пропозицій від Литвина – це набір лозунгів за принципом «легко сказати». Більшість цитат із програми кандидата – це загальщина. Стабілізація національної валюти; приборкання інфляції, заміна системи обрахунку мінімальної зарплати соціальним стандартом споживання (тут навіть вимовити важко…); вжиття комплексу заходів з підвищення продуктивності праці; завершення реформування системи оплати праці; піднесення престижу працівників наукової сфери; відновлення моральних стимулів праці; впровадження традицій колективізму; впровадження альтернативних джерел енергії; зменшення податкового навантаження і так далі. Щодо всього цього виринає зустрічне запитання – ЯК. Як усе це робитиме президент Литвин? Адже, згідно з чинною Конституцією, Гарант повністю узалежнений від парламентської коаліції, бо тільки вона може допомогти реалізувати право президента бути суб’єктом законодавчої ініціативи голосуванням за. Або легко нейтралізувати почини президента голосуванням проти.

 

Важко навіть спрогнозувати, чим конкретно кандидат у президенти України Литвин може йокнутись у серці західняка

 

Литвин нецікавий країні. Лишень цим можна пояснити вакуум в обговоренні його основних політичних тез. А вони – більш ніж кардинальні. «Обрізання» парламенту до 300 осіб, повне скасування інституту недоторканності (для всіх), ліквідація ОДА, проголошення російської мови мовою міжнаціонального спілкування, відмова від вступу в НАТО та ЄС, вступ до ЄЕП, виборність суддів. Кожна з цих тез передбачає жваву і потужну дискусію, позаяк ідеться про революційні зміни не лише внутрішньої політики у країні (яку можна довірити тільки Литвину), але й зовнішньої (що ще важливіше). І раптом – цілковита мовчанка експертів і політиків. Очевидно, це і є відповідь, чи є Литвин в обоймі потенційних президентів. Це те саме, що всерйоз обговорювати виборчі постулати Противсіха чи Рябоконя, якими б серйозними вони не були.

…Президентські вибори для більшості кандидатів – це пробіжка задля підтримки форми. І політикам чомусь не соромно отримати свої 3 чи 4% підтримки в суспільстві – і при цьому далі очолювати цілу гілку влади. Володимир Литвин – кандидат вимушений, якому постійно потрібна політична підзарядка. Він не хоче і не може, він мусить.

У нього, згідно з декларацією про доходи, вже все є. Земельна ділянка площею 4698 кв м, дружина господарює на фазенді площею 9,56 га, маючи модне авто «Chrysler». Глава сім'ї ще раніше подбав про будинок площею 260 кв м, а оптимізму на майбутнє додає непоганий вклад у банку: 213 тис. грн, 53 тис євро та 77 тис. доларів.

Він потрібен.