Львів і євреї у 1918-му
IQ

Львів і євреї у 1918-му

Лекція Наталії Алексюн «Листопад 1918 року у біографіях львівських євреїв»

Назар Кісь, 11 грудня 2018 2496 2

22 листопада в рамках програми Центру міської історії «Місто на лінії: Львів у листопаді 1918 року» відбулася лекція професорки модерної єврейської історії в коледжі Туро Вищої школи єврейських студій у Нью-Йорку Наталії Алексюн. Єврейська історія листопада 1918 року, історія сімдесятитисячної громади двохсоттисячного Львова – це третя велика перспектива для аналізу, поруч з українською та польською. А дата 22 листопада – це рівно століття від початку погрому, про який знаємо і говоримо невиправдано мало. Майже всі бачили фото спаленої синагоги – одну з небагатьох фотографій про погром, читали про поліційні рапорти чи газетні репортажі. Лекція Наталії Алексюн не обмежилася аналізом фактів і статистичних даних, вона була присвячена історії досвідів людей, які пережили погром, його значенню для конкретних львів’ян і впливу на подальше життя.

Цей текст є частиною серії публікацій в рамках спільного проекту Центру міської історії і ZAXID.NET.

Після проголошення Української держави 1 листопада 1918 року і перших сутичок українців з поляками єврейська громада оголосила про свій нейтралітет, на який погодилися обидві воюючі сторони і якого дотримувалися протягом трьох тижнів боїв у Львові. Однак після того, як українські війська залишили місто, у єврейській дільниці відбувся погром. Поляки не пробачили євреям нейтральності, яку трактували як «зраду».

Що являв собою офіційний польський дискурс міжвоєнного часу?

Почати варто зі самого терміна «погром», якого польська адміністрація намагалася уникати. Уже в рапорті від 17 грудня 1918 року замість нього було вжито словосполучення «антиєврейські виступи».

Далі набув поширення міф про «помсту за зраду», оскільки окремі польські вояки і цивільні нібито хотіли «покарати євреїв за підтримку українців». Сам погром, який поляки не визнавали, засуджували і вину за який перекладали на «маргіналів», одночасно обґрунтовували як «акт справедливої відплати». Більше того, ця версія передбачала не просто симпатії євреїв до ЗУНР, але й їхнє меркантильне бажання посісти місце інтелігенції і державних службовців (яких бракувало в українському суспільстві) в новій Українській державі. Ще до 22 листопада поляки критикували «нейтральність» євреїв, яку брали в лапки. На думку польського командування, нейтралітету стосовно євреїв дотримувалися поляки, тоді як частина єврейської міліції допомагала українцям. Вже тоді з’явилися перші погрози «справедливої кари». Згодом вони доповнилися опусами про переховування зброї в синагогах і подібними виправданнями.

Друга важлива частина польського дискурсу – оборона честі армії та легіоністів. Відповідно до нього, рядові військові та офіцери в т.зв. розрухах участі не брали, це все ексцеси, кримінал, маргінали. У крайньому разі – переодягнені в польські мундири злочинці, або й навіть ті, хто воював на боці поляків, але не з патріотичних міркувань.

Польська преса писала про те, що винні покарані, але євреї використали ситуацію проти Польщі на міжнародній арені. Почали «єврейську кампанію очорнення Польщі». Цікавим є й опис «винних»: 60% начебто становили українці, 30% – поляки і 10% – самі ж євреї.

Зрештою, навіть текст на меморіальній таблиці (встановленій на одному з будинків єврейської дільниці) був цензурований, оскільки влада не дозволила використати слово «погром».

Що про погром говорять історики?

Після проголошення ЗУНР було створено безпековий комітет, до якого увійшли найбільш знакові постаті єврейської громади. Хоча спільнота не була монолітною, а багато членів комітету були тісно заангажовані в польську політику, у листопаді вони вирішили об’єднатися й оголосити про нейтралітет.

Закиди польської сторони про стрілянину з вікон можна пояснити бодай тим, що єврейську дільницю під час боїв контролювала українська армія. Тому логічно, що стріляти могли вояки-українці, які тримали фронт і, очевидно, не питали дозволу в цивільних, чи можна їм воювати в цьому будинку.

Важливо пам’ятати, що створення й озброєння єврейської міліції було погоджено і з поляками, і з українцями. Згодом представники єврейської громади змушені були виправдовувати її діяльність перед поляками. Зокрема, доводити, що симпатії чи антипатії окремих людей не впливали на загальне правило нейтралітету. Або, наприклад, траплялися випадки, коли єврейська міліція, намагаючись затримати грабіжників, відкривала вогонь. А згодом виявлялося, що стріляли в бік польських вояків.

Напередодні погрому єврейська міліція була роззброєна. У рапорті, який склали польські чиновники, йшлося про 150 вбитих, понад 50 спалених будинків, численні випадки грабежів і зґвалтувань. Дехто говорив про понад 900 загиблих. Зараз історики говорять про 72 або 73 вбитих.

Після погрому утворився єврейський рятунковий комітет для допомоги жертвам «розрухи» (оскільки вживати термін «жертви погрому» було заборонено). Окрім допомоги постраждалим, його діяльність передбачала документування свідчень тих, хто звернувся за поміччю. Зараз це важливе джерело для вивчення погрому 22–24 листопада 1918 року.

Є документи, які підтверджують, що 23 листопада, на другий день погрому, по місту висіли оголошення про «зраду євреїв Львова» – так польське командування підігрівало погромницькі настрої. І хоча вважається, що погром закінчився 24 листопада 1918 року, фактично й надалі можна було грабувати безкарно. До літа 1919 року, коли Львів відвідала міжнародна комісія, до єврейської дільниці ставилися як до окупованого краю. Пізніше два урядові рапорти про погром так і не були опубліковані протягом всього існування Другої Речі Посполитої – влада не вважала за потрібне оприлюднити таку інформацію.

Які враження викликав погром?

Найбільш неочікуваними для жертв стали спосіб проведення і склад учасників погрому. Адже жертвами були не тільки чоловіки (які могли б допомагати українцям, якби навіть хотіли), але також жінки та діти. Серед нападників, про яких згадано у свідченнях, були офіцери, чиновники, вчителі, а не лише «маргінали». Багато хто впізнав серед погромників своїх знайомих (клієнтів, вчителів, пацієнтів). Часом вони відступали, коли їх впізнавали, часом ні. Траплялося, що вояки приходили через наклепи недоброзичливих знайомих. Серед учасників погрому, яких згодом затримала поліція, було багато жінок, злодіїв, безробітних. У такий спосіб влада вигороджувала військових і «порядне польське суспільство».

Цікаво, що багато жертв згадували про бажання нападників знайти якісь неймовірні скарби – результат стереотипу про «багатих євреїв», у яких обов’язково мало бути заховане золото, коштовності, валюта. Тому деякі помешкання були пограбовані по декілька разів.

Зважаючи на стан польського дискурсу міжвоєнного періоду, жертвам погрому йшлося вже не стільки про покарання винних чи відшкодування втрат, як про захист доброго імені самих жертв. Останні ще мали доводити, що вони не зрадники і не провокатори.

Не менш знаковими є й подальші долі окремих учасників подій 22–24 листопада 1918 року. Йшлося не так про пошук справедливості, як про фундаментальні зміни у сприйнятті самих себе в суспільстві.

Так, прихильник польської культури та інтеграції євреїв у польське суспільство, а згодом голова рятункового комітету Тобіаш Ашкеназе пережив кризу ідентичності. Відтак письмово звернувся до тих поляків, кого знав особисто. Він просив їх не мовчати, засудити своїх колег і сусідів. Про це пізніше писав віце-президент Львова у 1935 році Віктор Хайес, який так само був сильно інтегрований в польську культуру і політику. Однак цю переміну Ашкеназе Хайес не зрозумів і не підтримав, на його думку, той просто «занадто сильно зреагував» на «події» 22–24 листопада 1918 року. А оскільки давав покази міжнародній комісії, то ще й «зрадив Польщу».

Іншою була позиція молодшого покоління. Таких, як Урі Цві Грінберг, поет, який вважав себе лояльним громадянином Австро-Угорщини і воював на сербському фронті за свою тодішню батьківщину. Наприкінці війни він повернувся до Львова і тут дивом вижив під час погрому. Після цього зробив висновок, що євреям неможливо будувати майбутнє серед іновірців, згодом виїхав у Палестину.

Тож погром став поштовхом до сіонізму та еміграції – для молодих. А також – кризою ідентичності для старшого покоління, інтегрованого в модерну польську культуру і політику.

У сучасній колективній польській пам’яті дискурс про погром 1918 року надалі функціонує, з усіма міфами про «українські симпатії», «зраду», «погромників-маргіналів» і «погромників-українців». Натомість у єврейській колективній пам’яті це все «перекрито» пізнішими подіями Голокосту, а конкретно щодо Львова – то погромом 1941 року.

Тому слід бути дуже обережним із тим, щоб використати історію погрому 1918 року в нинішніх суперечках з поляками. Треба розуміти, що така інструменталізація стовідсотково обернеться інструменталізацією трагедії 1941 року, де українці вже не будуть вигідно вирізнятися на тлі поляків.

Послухати лекцію можна тут.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук