Українські та польські міфи про листопад 1918 року – 2
IQ

Українські та польські міфи про листопад 1918 року – 2

Міф «оборони Львова»

Назар Кісь, 6 грудня 1991 0

У Львові триває програма Центру міської історії «Місто на лінії: Львів у листопаді 1918 року». Цей текст є частиною серії публікацій в рамках спільного проекту Центру міської історії і ZAXID.NET.

Др. Яґода Вєжейська – історикиня і літературна критикиня (Варшава), виступила з лекцією «Чому битва за одне місто може бути для нації важливіша, ніж світова війна, або міф "оборони" Львова в міжвоєнній Польщі». Вона простежила формування та еволюцію цього образу в літературі, мистецтві, публіцистиці та політиці. Як «львівські орлята» стали чи мали стати зразком для майбутніх поколінь поляків? Чому цей міф – відповідь на проблеми міжвоєнної Польщі? Як він апелював до поляків і виключав українців, євреїв, німців, тобто розділяв багатоетнічне суспільство Другої Речі Посполитої? Лекція – це розповідь про те, як польське суспільство в міжвоєнний період сформувало історію про листопад 1918 року. Причому не про цілий листопад, а лише його «героїчну частину» – звільнення міста від української влади, без єврейського погрому і пізнішої облоги.

Міф «оборони Львова», що відображений у літературі і мистецтві міжвоєнного періоду, за своїм символізмом дорівнює Варшавській битві 1920 року (коли було зупинено наступ більшовиків і збережено незалежність Польщі), за важливістю не поступається Першій світовій війні і є абсолютно не дискусійним у сучасному популярному дискурсі. Щоб зрозуміти його, слід пам’ятати про романтизм як фундамент польської культури часів боротьби за незалежність. Поляки Львова, згідно із цим міфом, – жертви української агресії, які змушені були захищатися.

У міжвоєнній Польщі історія листопада 1918 року стала символом єдності нації, єдності держави та прикладом патріотизму.

Традиційно польське суспільство ще Першої Речі Посполитої було чітко поділене на шляхту, яка займалася політикою, та посполитих. Така ситуація, серед іншого, зіграла злий жарт з організаторами й учасниками польських повстань в Російській імперії, яких польські же селяни видавали окупаційній владі. Новій польській державі – Другій Речі Посполитій, треба було продемонструвати єдність усіх станів і груп народу, для чого прекрасно надавався міф «оборони Львова». Приклади національної солідарності без огляду на стать, вік чи статус відображені в численних образах на тему листопада 1918 року, де класичними комбінаціями персонажів були «солдат, дитина і жінка» або «професор, батяр, хлопчик, дівчинка, старий».

У 20-х роках міф «оборони Львова» практично зрівнявся за значущістю з міфом «Ясної Гори» – символу національного спротиву шведському вторгненню XVII ст. – «Потопу». Поодинокі спроби підважити таке трактування не мали якогось відчутного впливу, хоча навіть військовий комендант польських сил Львова Чеслав Мончинський згадував, що були проблеми з мобілізацією чоловіків до війська, тобто про якусь надзвичайну солідарність у листопаді 1918-го насправді не йшлося. Писати про те, що діти змушені були воювати, бо дорослі не хотіли себе обтяжувати, не дозволяв сором, існувало негласне «табу» на такі висловлювання.

Іншим важливим аспектом міфу «оборони Львова» стало його ототожнення із захистом цілої країни, непорушності її кордонів. Адже Друга Річ Посполита постала на уламках трьох різних імперій, де до 1918 року діяли різні закони, були відмінні економічні обставини, зрештою, була різною ширина залізничних колій. Поляки на цих теренах слабко ідентифікували себе як членів єдиної спільноти. Тому приклад боротьби за місто, символічно дуже важливе, колишню столицю коронного краю, але фактично вже периферійне і віддалене від столиці на 8 годин подорожі потягом, мав об’єднати націю з різних частин держави.

Слід також пам’ятати, що плакати із зображенням «львівських орлят» були розміщені в кожній школі міжвоєнної Польщі. «Діти Львова» були сильним літературним образом, котрі не вагалися вмирати і вбивати за батьківщину. Приклад їхньої смерті – жертовної, мученицької і почесної, приклад абсолютно нереалістичний, став офіційним зразком для виховання молодого покоління. Виховувати дітей і діяти самому треба було так, як діяли оборонці Львова у 1918 році.

Які ж були причини виникнення такого типу міфу? Від самих початків відновлення незалежності у 1918 році Польща відчувала загрозу з боку сусідів: Радянської Росії та Німеччини. Але не меншими були і внутрішні небезпеки – приблизно 1/3 населення Другої Речі Посполитої становили не поляки, серед яких українці були найчисельнішою національною спільнотою. Ані вони, ані євреї не мали підстав для ентузіазму через здобуття поляками незалежності. Перші програли війну, другі пережили погром і не дочекалися від держави навіть формальних вибачень.

У 30-х роках, за спогадами сучасників, присутність українців у Львові ставала дедалі помітнішою, поляки це відчували і трактували як загрозу цілим «східним кресам». У таких умовах постав помпезний монумент оборони Львова, який мав промовляти до поляків, що «смерть орлят не була марною» чи «львівські діти оборонили – і ми зможемо». Тобто міф про оборону Львова виконував ще й мобілізаційну функцію.

Зрозуміло, що такий міф був інтеграційним тільки для поляків, для українців він діяв з абсолютно протилежним ефектом, коли примусова участь, наприклад школярів, в офіційних урочистостях виглядала як знущання. З іншого боку, він підживлював стереотипи й упередження поляків стосовно представників національних меншин – кожного третього співгромадянина. Доволі висока ціна за підтвердження польської влади на периферійній території.

Друга світова війна все перекреслила, а за часів комуністичного уряду ПНР міф втратив актуальність і розвивався лише на еміграції. Тільки з падінням комунізму він повернувся в загальний наратив: літературу, настільні ігри, мультфільми. І в політику теж – «оборону Львова» тепер порівнюють з Варшавським повстанням, а зображення ротонди на «Цвинтарі орлят» ледь не розмістили в польському закордонному паспорті. І хоч зараз він не такий важливий як у 20–30-х роках, але досі має мобілізаційний потенціал.

З позиції сучасної людини, з гуманістичного погляду, участь дітей у бойових діях є неприпустимою. Вона бруталізує війну, свідчить про варварство і незрілість суспільства, асоціюється з конфліктами в Африці чи на Близькому Сході. Тим не менше, міф «оборони Львова» передбачає варварство саме українців, які «воювали проти дітей». А не поляків, які в такий спосіб нібито продемонстрували приклад героїзму та патріотичної самопосвяти.

Очевидно, міф про «львівських дітей» зародився в часи тотального домінування націоналізму, етнічних категорій і національних держав, тому навряд чи вдасться від цього втекти. Згідно з ним, наприклад, вважається, що це австрійці (німці) підбурили українців до виступу проти поляків, а тому український національний рух не може дорівнювати польському. Тим не менше, сучасним історикам слід критично сприймати власну історію і з повагою ставитися до історії сусідів. Особливо, якщо вона стосується таких складних питань, як українсько-польська війна 1918–1919 років.

Послухати лекцію можна тут

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук