Українські та польські міфи про листопад 1918 року – 1
IQ

Українські та польські міфи про листопад 1918 року – 1

Від перевороту до чину

Назар Кісь, 29 листопада 1584 0

У Львові триває програма Центру міської історії «Місто на лінії: Львів у листопаді 1918 року». Цей текст є частиною серії публікацій в рамках спільного проекту Центру міської історії і ZAXID.NET.

Історики Василь Расевич (Львів) та Ягода Вєжейська (Варшава) розповідали про те, як формувалося розуміння цих подій в міжвоєнний час, як це уявлення й досі актуальне в Польщі та Україні, де листопад 1918 року є одним із визначальних елементів національних наративів. Говорили про конструювання міфів у міжвоєнний період, про інструменталізацію історії, про важливість виходу за межі національних (і націоналістичних) дискурсів, а також про потребу побачити більше, аніж лише війну двох народів.

Історик Василь Расевич у своїй лекції «Від перевороту до чину? Зі світу щоденної реальності листопадових днів у світ символізму» запропонував провести «історичні археологічні дослідження», тобто крок за кроком знімати з української історії політичні та ідеологічні нашарування. Зокрема критично переосмислити спадщину 20–30-х років ХХ ст. Коли молодіжне крило націоналістичного руху, під впливом ідеології інтегрального націоналізму Дмитра Донцова, запропонувало суспільству відмовитися від парламентських методів боротьби, заодно підмінивши поняття «Листопадовий переворот» на «Листопадовий чин», а «український рух» – на «національно-визвольну боротьбу».

Як відомо, у різні часи події листопада 1918 року інтерпретували по-різному. І йдеться не тільки про радянську історіографію. Міжвоєнний період – це час для рефлексій та осмислення минулого, де головним питанням було «чому полякам вдалося здобути незалежність, а українцям – ні?». Це час, коли українські політики, історики і громадські діячі шукали причину недавньої поразки. Крім того, це період популярності більшовизму, фашизму (які виникли саме як реакція на розвал імперій та появу нового світу), а згодом і націонал-соціалізму. Українці бачили, як швидко змінюються авторитарні держави, як росте їхня промисловість і мілітарна сила, і так само бажають модернізувати власне суспільство. Популярною стає теорія інтегрального націоналізму Донцова, який, власне кажучи, багато запозичив з фашизму і більшовизму.

У таких умовах переписується вся історія, і, зрозуміло, ЗУНР: акцент почали робити тільки на збройній боротьбі, роль парламентських методів применшується, участь лівих – замовчується. Усе, що не вписується в нову, націоналістичну візію історії, відходить на другий план. Згідно з теорією Донцова, минуле можна було легко пояснити. Адже інтегральний націоналізм, відкидаючи ідею еволюції суспільства через автономію і роботу з масами, просто пропонував здійснити національну революцію. Еліта, згідно з цією концепцією, – це волюнтаристи, «лицарі», що мали запанувати над «гречкосіями». А «лицарі» новітньої історії – це, зокрема, й ті, хто проголосив державність 1 листопада 1918 року. Відповідно, можна було не зважати на те, що українське суспільство не мало достатньої кількості власної буржуазії, чиновників, навіть міщан. Що основну масу населення становили селяни, які (якщо говорити про Велику Україну) легко купилися на більшовицькі обіцянки про мир і землю.

Важливою є і зміна самої термінології. Оскільки «інтегральний націоналізм» називався ще й «чинним», а на «чин» могли спромогтися лише «лицарі», то й визначення «Листопадовий чин» не є випадковим. Такі приклади, як «листопад 1918», мали стати зразком для нового покоління, а оскільки лицарі не роблять переворотів, то переворот перетворився спочатку на «здвиг» (всієї нації), а потім – на «лицарський чин». Попри те, що люди, які були безпосередньо причетні до проголошення державності 1 листопада 1918 року, називали свої дії таки «переворотом».

Далі «ідеалісти» протиставили себе «матеріалістам» і засудили всіх попередників (на той час – переважно лівих), зокрема Українську Центральну Раду та Директорію. Вони звинуватили в поразці ЗУНР легітимістів і центристів, які її проголосили. Щобільше, оскільки національні демократи були домінантною політичною силою і під час ЗУНРу, і в міжвоєнний період, а націоналісти говорили, що не можна співпрацювати з польськими окупантами, то останні розпочали терор не тільки проти поляків, а й проти лояльних українців (професора Бабія не врятувало те, що він був січовим стрільцем і ветераном УГА). Вони навіть виступали проти надання Східній Галичині автономії, оскільки прагнули створити умови для всеосяжного національного повстання українців.

Після того, як від історії ЗУНР у націоналістичній версії залишився лише героїчний військовий аспект, події листопада 1918 року почали «переносити» на загальноукраїнську історію, де Центральна Рада і Директорія – негативні (лівацькі) за визначенням, а Гетьманат не сприймався через ідеї федерації з Росією.

Отже, що ж відбулося 1 листопада 1918 року? Переворот? Національна маніфестація? Чи національно-визвольна революція? Фактично, національна політика нової української влади в листопаді 1918 року була дуже толерантною. Українці не хотіли війни, а їхні лідери були австрійськими юристами, тобто легітимістами, що виводили законність своєї влади від династії Габсбургів. Вони вимушено (через побоювання, що їх випередять поляки) вчинили переворот, аби заманіфестувати своє існування на світовій арені напередодні мирної конференції. У міжвоєнний період з історії ЗУНР викреслили це толерантне ставлення до меншин як чесноту, навпаки, воно вважалося однією з причин поразки.

Хто ж організував переворот, і як утворилося дві українські держави з центрами в Києві і у Львові? Члени Української Парламентської Репрезентації відмовили австро-угорському міністерству зовнішніх справ промовляти від імені українських земель імперії, разом з тим сподіваючись на персональну унію з Габсбургами. Вони не бажали остаточно рвати зв’язки з Віднем, оскільки мали заявити світові, що українці не є ані анархістами, ані більшовиками. Українську державу вони вважали не достатньо надійним союзником, зважаючи на нестабільну політичну ситуацію в Києві. Тож виникла парадоксальна ситуація: тези президента США Вудро Вільсона передбачали право націй на самовизначення, однак українці як нація проголосили аж дві держави.

Напередодні і протягом Першої світової війни галицькі українці були лояльними до Австро-Угорщини, а найбільшим ворогом українського руху вважали Росію. Тому після закінчення війни не змогли швидко переорієнтуватися з Четвертного союзу на Антанту, членом якої була імперія Романових. Уже в міжвоєнний період українські націоналісти так само вирішили заручитися підтримкою Німеччини, де внутрішніми ворогами нацистів були комуністи, ліві та євреї. У цей же час в історії ЗУНР на другий план (як неактуальні) відійшли епізоди про «Жидівський пробоєвий курінь» УГА та про єврейський погром, який вчинили поляки у Львові після захоплення міста. А коли відбувся процес над вбивцею Петлюри Шварцбардом, коли українцям почали закидати антисемітизм, галичани обурилися. Вони почувалися зрадженими, а винайдена в міжвоєнній Польщі теза про «жидокомуну» (стосовно влади в СРСР) лягла на підготовлений ґрунт. Це, зрештою, й зумовило виникнення такого українського наративу 30-х років, який ішов у фарватері ідеології Рейху.

Сучасна українська історична політика є «ОУНоцентричною», а легітимізм і парламентаризм далі перебувають на маргінесі. Тому такою важливою є згадана на початку «історична археологія». Адже практично забуто про український консерватизм (як-от праці Л. Цегельського), не говориться про особливості тодішньої української соціальної структури, внаслідок чого проголошена державна влада не мала міцної внутрішньої опори. Очевидно, символічне значення 1 листопада 1918 року годі переоцінити, але крім символізму є ще й приклад адекватного функціонування органів влади протягом восьми місяців війни, без надійних союзників. Але цьому не приділяється зараз достатньо уваги.

Наприклад, відомо, що провідною політичною силою українців у Другій Речі Посполитій було помірковане центристське УНДО. Але мало хто знає, що його лідер Василь Мудрий 1939 року закликав захищати Польщу попри всі завдані кривди. Як і про 108 тис. українців, мобілізованих до польського війська, які є учасниками антигітлерівської коаліції, переможцями над нацизмом. Ми більше говоримо про борців за незалежність, які співпрацювали з нацистами чи орієнтувалися на Німеччину. Зрештою, у сучасній українській історіографії про листопад 1918 року дуже бракує інтелектуальних інтерпретацій, натомість є добрий виклад, а також пропаганда, інструменталізація, механічне висмикування окремих епізодів.

P.S. У наступному тексті йтиметься про «оборонців Львова» за матеріалами лекції докторки Ягоди Вєжейської. Як «львівські орлята» мали стати зразком для майбутніх поколінь поляків, і чому цей міф не інтегрував, а розділяв суспільство міжвоєнної Польщі.

Послухати лекцію можна тут.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук